1) чи доведено, що подія сталася;
2) чи доведено, що подія сталася внаслідок діяння обвинувачуваного;
3) чи винуватий обвинувачуваний у вчиненні цього кримінального правопорушення.
Наведені питання є стандартними і практикуються в судочинстві багатьох країн у незначних варіаціях. Так, наприклад, стаття 339 КПК Російської Федерації передбачає аналогічні три питання присяжним засідателям.
В цьому контексті потребує додаткового опрацювання запропоновані в частині 4 зазначеної статті Проекту допоміжні запитання:
1) чи доведені обставини, які свідчать про ступінь тяжкості кримінального правопорушення;
2) чи доведено, що відсутні обставини, які виключають відповідальність за кримінальне правопорушення, вчинене обвинувачуваним, або обвинувачуваний заслуговує на пом’якшення покарання.
Складний змістовний характер цих запитань, як і завищена загальна їх кількість, значно ускладнюють винесення вердикту присяжними. Вердикт має бути максимально простим, зрозумілим і не мати підстав для вільного трактування. В цьому контексті доречною є вимога, закріплена в ч. 6 ст. 416 проекту КПК України, згідно якої питання викладаються у зрозумілих для присяжних формулюваннях. Не можуть ставитися питання, що вимагають від присяжних правової кваліфікації кримінального правопорушення, статусу обвинувачуваного, а також інші питання, вирішення яких вимагає юридичної оцінки [83].
Рівень професійності судді яскраво проявляється у проголошенні головуючим напутнього слова, яке має суттєвий вплив на формування поглядів присяжних та зміст вердикту. Згідно статті 417 проекту КПК України, перед виходом колегії присяжних до нарадчої кімнати для ухвалення вердикту, головуючий звертається до присяжних з напутнім словом, у якому нагадує суть обвинувачення, повідомляє зміст закону України про кримінальну відповідальність, що передбачає відповідальність за вчинення кримінального правопорушення, в якому обвинувачується особа, роз’яснює основні правила оцінювання доказів, зміст презумпції невинуватості, положення про тлумачення сумнівів на користь обвинувачуваного, роз’яснює зміст стандарту переконання «поза розумним сумнівом». Головуючий звертає увагу колегії присяжних на те, що відмова обвинувачуваного давати показання або його мовчання не може тлумачитися проти нього. Присяжним пояснюється, що їх висновки повинні ґрунтуватися лише на тих доказах, які були безпосередньо досліджені під час судового розгляду, а також нагадує свої настанови щодо недопустимості використання певних відомостей. Головуючий також роз’яснює присяжним порядок проведення їх наради, підготовки відповідей на поставлені питання, голосування та ухвалення вердикту. Головуючий завершує своє напутнє слово нагадуванням присяжним змісту даної ними присяги. При проголошенні напутнього слова, головуючому забороняється в будь-якій формі висловлювати свої думки з питань, поставлених перед колегією присяжних. Присяжні, вислухавши головуючого та ознайомившись з поставленими перед колегією присяжних запитаннями, мають право просити головуючого дати додаткові роз’яснення.
Отже, в цьому контексті ще раз постає актуальне для України питання відбору кандидатів у судді та їх фахової компетентності. Судді, які здійснюють правосуддя разом з колегією присяжних, мають додатково проходити підготовку з питань особливостей судочинства у такому складі. Необхідно розробити методичні посібники, які б узагальнили міжнародну судову практику розгляду справ судом присяжних, що дозволило б на першому етапі реформи розтлумачити суддям основні доктринальні засади нового інституту та надати рекомендації щодо взаємодії з колегією присяжних, в тому числі психологічного характеру. Перші кроки впровадження суду присяжних не повинні супроводжуватись процесуальними помилками, які б дискредитували інститут суду присяжних в Україні. Суддя має усвідомлювати свою роль і відповідальність в процесі історичних змін судочинства.
Проект КПК (ст. 423) передбачає винесення двох вердиктів, якщо присяжні визнали обвинувачуваного винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, за який передбачене довічне позбавлення волі. У такому випадку головуючий виносить на судовий розгляд питання щодо попередніх судимостей обвинувачуваного, стану його здоров’я, сімейного та матеріального становища, способу життя та інших обставин, що його характеризують, а також інші питання, відповіді на які можуть вплинути на призначення покарання. Після завершення судового розгляду з цих питань, головуючий дає старшині присяжних додатковий опитувальний лист з питанням про те, чи заслуговує обвинувачуваний покарання у виді довічного позбавлення волі, і виголошує напутнє слово.
Аналогічна практика існує в законодавстві деяких штатів США, де присяжні у своєму вердикті вирішують питання про допустимість винесення смертного вироку. На нашу думку, колегія присяжних має проголошувати лише один вердикт, а питання кваліфікації злочинного діяння та розміру покарання є виключною прерогативою професійних суддів. Кожна з двох складових частин суду присяжних має виконувати тільки свої, властиві тільки їй функції, що і дозволяє реалізувати потенціал, закладений в особливості процесуальної форми суду за участю присяжних.
Вирок суду присяжних, згідно ст. 428 проекту КПК, набирає законної сили з моменту проголошення. Вирок не може бути оскаржений в апеляційному порядку. У разі скасування вироку, суд касаційної інстанції призначає новий судовий розгляд у суді першої інстанції в іншому складі суду. Такий підхід в повній мірі відповідає ідеї суду присяжних. Нагадаємо, що у відповідності до світової судової практики вирок суду присяжних у касаційній інстанції може бути скасований лише у випадку порушень процесуального законодавства. Жодні сумніви у правильності і обґрунтованості вердикту не можуть слугувати підставою для перегляду кримінальної справи.
Таким чином, архітектоніка національної моделі суду присяжних має увібрати в себе найкращі зразки цього суду з різних країн, які вже мають багатовіковий досвід його діяльності. Потребує додаткового аналізу досвід діяльності суду присяжних на теренах України після реформи 1864 року з позицій сучасної юридичної науки, враховуючи національну ментальність. Проектом КПК запропонована англо-саксонська модель суду присяжних, на якій варто зупинитись й іншим суб’єктам законодавчої ініціативи. Параграф 4 глави 27 проекту КПК України «Кримінальне провадження у суді присяжних» не має доктринальних суперечностей у реалізації інституту суду присяжних, проте потребує доопрацювання. Більш суттєвою є проблема фундаментальних помилок закладених в самому проекті КПК, що не дозволять реалізувати основоположні принципи демократичного правосуддя і зводять нанівець позитивні напрацювання щодо суду присяжних.
Перспективним напрямком подальшої реформи кримінального судочинства є, на нашу думку, розробка нового кримінального процесуального кодексу, в основу якого мають бути покладені класичні, перевірені світовою юридичною практикою і наукою принципи, а також найкращі ідеї національних правознавців, в тому числі і щодо суду присяжних.
Суд присяжних – судовий інститут, що представляє собою незалежну від професійних суддів колегію обраних громадян, які внаслідок своєї обізнаності з умовами місцевого побуту, специфіки життя всіх тих суспільних прошарків, які вони представляють, покликані вирішувати в суді питання факту та виносити справедливий вердикт.
В цілому дослідження процесу становлення і розвитку інституту суду присяжних з часів середньовіччя до першої чверті XX ст. дає можливість зробити наступні висновки:
– суд присяжних є одним із давніх судових інститутів, становлення якого припадає на час раннього середньовіччя, коли колегіальне судочинство за участю представників громади мало місце у судовому процесі багатьох держав: усвідомлення членами суспільства необхідності їх активної участі у забезпеченні громадського порядку спонукало до утворення добросусідської організації, яка забезпечувала виконання цих потреб суспільства. Однак перетворення суду присяжних з соціального інституту на власне судовий інститут, що посів провідне місце в системі державних судових установ, відбулося лише в Англії завдяки поєднанню англосаксонських і французьких правових звичаїв та створенню ряду необхідних умов для його ефективного функціонування;
– репутація суду присяжних, як інституту найбільш здатного ефективно захищати права людини завдяки своєму незалежному від впливу різних сил становищу, сприяла запровадженню даного інституту у судових системах інших держав, результатом чого стало утворення нової континентальної моделі;
– запровадження інституту суду присяжних у судову систему Російської імперії було неминучим: незважаючи на сильний опір з боку консервативних сил, проведення судової реформи без запровадження таких демократичних принципів, як гласність, усність, публічність, колегіальність судового процесу за участю представників народу при розгляді найбільш значних суспільно-небезпечних правопорушень, вважалось неможливим;
– запровадження суду присяжних на українських землях проходило за досить сприятливих умов, оскільки така форма судочинства не була новою для українського судового процесу, якому протягом століть були притаманні такі риси, як гласність, виборність суддів, колегіальність та участь представників громадськості. В той же час процес запровадження даного інституту на українських землях мав свої відмінності як і проведення судової реформи в цілому: внаслідок громадських заворушень, що відбулися на Правобережжі, царський уряд розпочав проведення судової реформи на цих землях набагато пізніше, ніж на території східного регіону українських земель і з обмеженням ряду демократичних принципів, запроваджених Судовими статутами 1864 р.;