Смекни!
smekni.com

Юридична природа процесуальних строків та їх види в адміністративному процесі (стр. 1 из 5)

МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

ЗАПОРІЗЬКИЙ ЮРИДИЧНИЙ ІНСТИТУТ

ДНІПРОПЕТРОВСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО УНІВЕРСІТЕТУ

ВНУТРІШНІХ СПРАВ

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

на тему:

Юридична природа процесуальних строків та їх види в адміністративному процесі”

Студента юридичного факультету

гр.4-932з:

Горголи В.А.

Запоріжжя

2011

ЗМІСТ

Вступ

1. Юридична природа процесуальних строків в адміністративному процесі

2. Види процесуальних строків в адміністративному процесі

Висновки

Перелік посилань

ВСТУП

Право - як система правових норм і суспільних відносин - являє собою об'єктивну реальність, яка існує в часі. Сам процес правотворчості, створення правових норм здійснюється в часі, має певну тривалість і проходить певні стадії. Правотворчість і застосування права покликані виконувати функції державного управління, відмінність яких передбачено не лише за об'єктами управління, а й за часом управлінського процесу. Якщо управління за допомогою правотворчості здійснюється протягом усього часу дії правових норм, то рішення, які приймаються при застосуванні права, мають одноразове значення.

Правотворчість і дія правових норм за часом не збігаються. Навпаки, їх дія відбувається в певній послідовності. Тому строки в адміністративному процесі мають суттєве значення в правовому регулюванні суспільних відносин. З ними пов'язані початок і закінчення дії правової норми матеріального права, вони вказують на своєчасне здійснення прав і обов'язків, визначають момент настання чи припинення виконання будь-якої процесуальної дії. Можливість захисту прав та інтересів у багатьох випадках залежить від дотримання строків, встановлених законом для звернення за захистом прав та інтересів, розглядом і вирішенням адміністративних справ, оскарженням і переглядом постанов, інших актів у адміністративних справах.

Недотримання встановлених законом строків тягне певні юридичні наслідки, наприклад, відмова у задоволенні адміністративного позову (ст. 100 КАСУ) або визнання рішення в адміністративній справі не чинним у зв'язку з порушенням норм процесуального чи матеріального права. Тому не можна вказати на важливість строків у праві, з настанням або закінченням яких пов'язані певні дії, що мають юридичне значення для реалізації і захисту прав і законних інтересів учасників правовідносин.

1. Юридична природа процесуальних строків в адміністративному процесі

Значення процесуальних строків у адміністративному судочинстві складно переоцінити, зважаючи на закріплення в чинному законодавстві позовного провадження як процесуальної форми вирішення спорів у публічно-правовій сфері суспільних відносин за участі суб’єктів владних повноважень. Установлення та дотримання процесуальних строків є однією з умов здійснення ефективного судового адміністративного процесу, вирішення спору по суті, уникнення фактів затягування розгляду справи адміністративної юрисдикції та зрештою підвищення довіри до судової гілки влади, її спроможності здійснювати захист прав і свобод громадян, прав та законних інтересів юридичних осіб.

Слід зазначити, що недотримання процесуальних строків є одним з найбільш поширених порушень при розгляді справи адміністративної юрисдикції. На це звертав увагу Верховний Суд України в постанові “Про стан здійснення судочинства адміністративними судами” [1]. Порушення стосувались таких строків: відкриття провадження у справі; розгляду адміністративних справ; надходження позовних заяв, апеляційних та касаційних скарг до судді доповідача; відкриття касаційних проваджень тощо.

Однією з причин таких порушень є відсутність чіткості і однозначності формулювання норм Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України), якими встановлено певні процесуальні строки, внаслідок чого має місце неоднозначність їх сприйняття суддями при вирішенні справи адміністративної юрисдикції. Зокрема, Вищий адміністративний суд України звертав увагу на особливості врегулювання процесуальних строків при вирішенні спорів у сфері публічної служби, які належать до компетенції адміністративних судів, відповідно до пункту другого частини першої статті 17 КАС України [2], в Аналітичній довідці про вивчення та узагальнення практики розгляду адміністративними судами спорів з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби від 01.02.2009 р.

Разом з тим, така довідка не може бути віднесена до нормативно-правових актів, а тому її приписи слід сприймати як рекомендації, спрямовані на вдосконалення правозастосування. Першим кроком щодо вирішення зазначеної проблеми постає визначення поняття “процесуальний строк” в адміністративному судочинстві, виходячи з його сутності і змісту. Наукові здобутки вчених, які досліджували проблему становлення і розвитку адміністративної юстиції, вдосконалення процесуального порядку розгляду справи адміністративної юрисдикції, правового статусу учасників судового адміністративного процесу (О. Анпілогов [4], О. Пасенюк [3] та ін.) свідчать про вкрай недостатній ступінь опрацювання питання про процесуальні строки в адміністративному судочинстві.

Питання про процесуальні строки висвітлювалось і в навчальних посібниках, підручниках з основ адміністративного судочинства [17; 18], адміністративного процесу [13], адміністративно-процесуального права [14]. Аналіз наукових та методичних напрацювань у галузі адміністративної юстиції свідчить про існування розмаїття наукових підходів щодо визначення сутності і змісту загальної категорії судового адміністративного процесу. Зрозуміло, що окремі інститути адміністративного процесуального права, за таких умов, ще не були вивчені достатньою мірою. Слід зауважити, що роботи попередників, підготовлені ще до набуття чинності Кодексом адміністративного судочинства України, не наведені, оскільки в них було сформовано підхід щодо розробки самого Кодексу, включаючи і положення про процесуальні строки. У цьому контексті слід окремо відзначити монографію В. Стефанюка “Судовий адміністративний процес” [20], в якій було доктринально обґрунтовано модель законодавчого акта, що закріплює процесуальний порядок вирішення спорів у сфері публічно-правових відносин у формі позовного провадження. Проблема сутності і змісту поняття “процесуальний строк” була вивчена, в основному, російськими вченими – представниками науки цивільного права та процесу Л. Востріковою [10], О. Ісаєвою [12], К. Лєбєдєвою [15]. Проблему адміністративно-процесуальних строків вивчали Д. Бахрах [7], А. Баб’як [6], В. Перепелюк [19] та ін.

Вчені приділяли увагу вивченню процесуальних строків, в основному, у провадженні у справах про адміністративні правопорушення. Крім цих строків, А. Баб’як вивчав процесуальні строки у процедурних провадженнях. В. Перепелюк формулював загальне визначення процесуальних строків, однак не зазначав про їх зв’язок із настанням юридичних наслідків. Частиною першою ст. 101 КАС України процесуальні строки визначені як установлені законом або судом строки, у межах яких вчиняються процесуальні дії. У зазначеній нормі процесуальні строки визначені через термін “строки”, що не може бути визнано достатнім, а тому потребує уточнення.

Таке уточнення може бути здійснене на підставі аналізу співвідношення категорій “строк”, “час”, адже дослідження сутності часу дозволяє з’ясувати правову природу строку в судовому адміністративному процесі, його соціальне і юридичне значення. Як вірно зазначає К. Лєбєдєва щодо строків у цивільному процесі, саме соціально-правова природа та юридичне значення строків у кінцевому випадку визначають правила їх установлення та визначення, які, у свою чергу, впливають на порядок застосування положень закону про строки та створюють умови для наповнення механізму впливу на суспільні відносини конкретним змістом [15, с. 11]. Цей підхід вченої щодо ролі соціально-правової природи і юридичного значення строків може бути повною мірою застосований і щодо аналізу проблеми сутності і змісту терміну “процесуальний строк” в адміністративному судочинстві.

К. Лєбєдєва узагальнює наукові дослідження щодо визначення змісту категорії “час” і зазначає про те, що вони здійснюються у трьох основних напрямках: природно-науковому, соціальному і з позицій сінергетики. Вчена зазначає, що природно-наукове уявлення спирається на вивчення категорій часу і простору одночасно. Розмежування цих категорій здійснювалось лише в період античності. Дослідники спирались на знання, отримані в галузі фізики, математики, біології, хімії та інших наук. Час було визначено як одну зі структур фізичного світу, що сприймається і існує згідно фізичним законам незалежно від свідомості людини. За таким підходом було сформульовано дві пари концепцій часу – субстанціальна і релятивна, а також статична та динамічна [15, с. 11-12].

Субстанціальна концепція походить від розуміння категорії “субстанція” – суще. Доводилося, що час існує незалежно від об’єктів світу (Фалес, Епікур, Анаксімандр та ін.). Згодом Ньютон обґрунтував категорію “абсолютного, істинного, математичного часу”. Релятивна концепція відображала відносну сторону діалектики, часу і простору. При цьому час презюмовано як особливу систему відносин між об’єктами і процесами і поза них не існує (Платон, Т. Гоббс, Дж. Локк та ін.) [15, с. 13-14]. З позицій динамічного підходу було звернено увагу на зв’язок сутності категорії часу із процесом руху матерії (Я. Аскін [5, с. 3]). Динамічний характер часу, пов’язаний зі зміною явищ, проміжком доби відмічали Ф. Константінова, В. Марахова. А. Баб’як, що підкреслює підхід цих учених щодо основних елементів часу, якими було визначено тривалість і момент. При цьому момент – це “коли” позбавлене тривалості.