Сьогодні основними шляхами побудови громадянського суспільства в Україні є:
О розширення соціальної бази влади, підвищення політичної культури населення, створення нових можливостей участі громадян в управлінні державними і суспільними справами;
О активізація процесу роздержавлення усіх сфер суспільного життя, формування справжніх інститутів громадянського суспільства як ринкового, так і неринкового характеру (благодійні фонди, споживчі товариства, клуби за інтересами, асоціації тощо), розвиток різних форм громадського самоврядування і самодіяльності. До речі, у США існують сотні тисяч центральних, штатних, регіональних і місцевих асоціацій (політичних, економічних, культурних, релігійних, військово-патріотичних та ін.), які охоплюють дві третини населення США. Вони і с соціальною базою громадянського суспільства;
О постійне удосконалення контрольних механізмів, тобто механізмів зворотного зв язку від суспільства до держави;
О максимальне розширення сфери судового захисту прав і свобод людини, формування поваги до права і закону;
О виховання природного почуття патріотизму на основі поваги до національноїісторико-культурної спадщини;
О зміцнення свободи інформації і гласності, відкритості суспільства на основі щонайширших зв язків із зарубіжним світом;
О піднесення рівня суспільної свідомості, подолання явищ соціальної пасивності. Адже справа не лише в наявності демократичних установ і процедур, поінформованості населення, але й у вмінні жити в умовах демократії і користуватися її благами, в готовності до постійного удосконалення політичної системи відповідно до конкретноісторичних умов.
Іншими словами, має відбутися максимальне роздержавлення усіх сфер суспільного життя. Проте це роздержавлення зовсім не означає цілковитої відмови від державного — в межах закону — регулювання соціальних процесів. У зв'язку з цим постає проблема визначення меж допустимого втручання держави й закону у суспільне та приватне життя.
Визначальним у цій проблемі є те, що члени суспільства, утворюючи державу для регулювання спільних інтересів, наділяють її відповідними владними повноваженнями. Інакше кажучи, вони делегують їй частку своєї суверенної влади, тим самим добровільно обмежуючи власну свободу. Суспільство делегує державі стільки влади, скільки цього потребують самі ж суспільні інтереси. Йдеться про оптимальну межу державного впливу в економічній, соціальній, культурній, приватній та інших сферах громадянського суспільства.
Суспільство через закон делегує державі свою владу й встановлює межі державного регулювання суспільного життя, виходячи щоразу з конкретних історичних, соціально-економічних і політичних умов. Від обсягу делегованих державі функцій управління суспільством залежить обсяг сфери самоорганізації, саморегулювання і самодіяльності самого суспільства. Чим розвинутіші демократичні інститути громадянського суспільства, тим меншою є потреба державного втручання у його життєдіяльність.
Певною мірою проблема розв'язується у руслі загальноправових положень, закріплених у Конституції України. Відповідно до них правовий порядок грунтується на засадах, згідно з якими ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законом. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі повноважень, які передбачені Конституцією та законами України.
У Конституції України зазначені межі необхідного регулюючого впливу, «втручання» держави та її структур у життєдіяльність громадянського суспільства в політичній та інших сферах. Таке «втручання» може мати місце лише в рамках і на підставі закону. І головне, в кінцевому підсумку воно має бути спрямоване на нормальне функціонування самого ж громадянського суспільства, забезпечення прав і свобод людини, а значить, і самої демократії.
Роздержавлення суспільства згідно з Конституцією України передбачається здійснювати за такими напрямами:
О у галузі політичній: закріплення багатопартійності, створення державою на основі закону однакових умов для діяльності політичних партій чи організації присвоювати право здійснювати державну владу; проведення виборів на багатопартійній основі;
О у галузі економічній: приватизація державних і комунальних підприємств на основі приватної власності (індивідуальної та колективної); невтручання держави та її структур у безпосередню господарську діяльність підприємств незалежно від форм їх власності; свобода підприємництва і договорів;
О у галузі ідеологічній: жодна ідеологія не може зводитись у ранг державної й закріплюватись у законі, не кажучи про закріплення на конституційному рівні, як це було в попередніх радянських конституціях; відокремлення держави від церкви, невтручання держави у справи релігії; роздержавлення й деідеологізація освіти, науки і культури, всієї духовної сфери суспільства на основі конституційного гарантованого права на свободу думки, совісті і релігії.
О децентралізація державної влади.
Ми виходимо з того, що Україна стала на шлях будівництва демократичної правової держави. А це означає, що держава не повинна протистояти суспільству, а суспільство — державі.
Слід усвідомлювати, що цей процес не буде легким. Адже самоврядування (самоорганізація) є такою формою управління, яка найбільш повно відповідає ринковій економіці й політичному плюралізму, тобто тим ознакам, які визначають громадянське суспільство і правову державу. В кінцевому підсумку держава має стати офіційним представником громадянського суспільства не на словах, а наділі, слугуючи всьому народові в цілому і кожному громадянину зокрема. Це висуває нагальну потребу створення ефективних механізмів волевиявлення людей.
У зв'язку з цим надзвичайно важливим є удосконалення виборчої системи як основного засобу реалізації народом своєї установчої функції з формування органів державної влади. Від виборчої системи вирішальною мірою залежить розвиток політичної системи суспільства, його структуризація, без чого практично неможлива й структуризація законодавчого органу. Політична система суспільства має сприяти визначенню конкретної політичної партії чи партійних блоків, які беруть на себе відповідальність за стан справ у державі й суспільстві.
Не менш важливою формою безпосереднього народовладдя є референдуми, які за умови правильного їх застосування здатні відігравати роль консолідуючого фактора громадянського суспільства.
Референдум — це народне голосування, яке проводиться у зв язку з прийняттям нової конституції, інших важливих законів або внесенням до них змін. Правова природа референдуму полягає в тому, що прийняті рішення в результаті голосування с загальнообов'язковими для державних органів, служать правовою базою їх правотворчої та правоорганізуючої діяльності.
Референдум є одним із важливих інститутів безпосередньої демократії, проводиться з метою забезпечення безпосередньої участі громадян в управлінні державою і місцевими справами.
Види референдумів: За предметом проведення:
О конституційний (на всенародне голосування виноситься проект конституції або конституційної поправки);
О законодавчий (на всенародне голосування виноситься проект закону);
О консультативний (предметом референдуму є будь-який важливий принцип, від схвалення або відхилення якого залежить політика уряду, наприклад, про членство країни в Європейському співтоваристві).
За сферою застосування:
О загальнонаціональний (проводиться в масштабах усієї країни);
О місцевий (проводиться в окремих адміністративно-територіальних одиницях
Розділ XIII Поняття, суть і соціальність права
Головний і найбільш істотний зміст права складає свобода.
Б. Кістяківський
§ І. РОЗУМІННЯ ПРАВДУ СВІТОВІЙ І ВІТЧИЗНЯНІЙ ЮРИСПРУДЕНЦІЇ
Право, як і держава, є продуктом суспільного розвитку. Юридично воно формується в державно організованому суспільстві як основний нормативний регулятор суспільних відносин. Звичаї, моральні і релігійні норми первісного ладу відходять на другий план, надаючи перевагу правовому регулюванню суспільних відносин. Погляди на право, його походження, місце і роль у системі нормативного регулювання змінювались у міру розвитку самого суспільства, зрілості науково-правової думки, впливу об'єктивних і суб'єктивних факторів.
Право настільки унікальний, складний і суспільно необхідний феномен, що протягом усього періоду його існування науковий інтерес до нього не згасає, а навпаки постійно зростає.
В юридичній літературі існує багато наукових ідей, напрямків і точок зору з приводу визначення права. Здійснюючи спробу зрозуміти, що таке право і яка його роль в житті суспільства, ще римські юристи звертали увагу на те, що право не можна зрозуміти, посилаючись на ту чи іншу ознаку, значення. Право, писав один із них (Павло), вживається в декількох значеннях. По-перше, право означає те, що «завжди є справедливим і добрим», — таким уявляється природне право. В іншому значенні право — це те, що «корисне всім і багатьом в тій чи іншій державі, — таким є цивільне право»1.
Знаменитий Кодекс Наполеона 1804 року був підготовлений на основі глибокого вивчення і широкого використання римського права. Під впливом принципів і різних інститутів римського права в ньому особливо виділялося право власності, закріплювалися шляхи і способи набуття власності. Встановлювалось, зокрема, що "власність на майно набувається і передається шляхом успадкування, шляхом дарування між живими або згідно із заповітом і в силу обов'язків" (ст. 711).