Природно-правова теорія пройшла складний шлях розвитку, її популярність завжди була пов'язана з бажанням людей змінити своє життя на краще — це і епоха Відродження, і епоха буржуазних революцій, і сучасна епоха переходу до правової держави.
Позитивне значення природно-правової теорії полягає в наступному:
по-перше, вона стверджує ідею природних, невід'ємних прав людини;
по-друге, завдяки цій теорії почали відрізняти право і закон, природне і позитивне право;
по-третє, вона концептуально поєднує право і мораль.
Критичні зауваження на адресу цієї теорії можуть полягати втому, що не завжди уявлення про право як справедливе чи несправедливе можна об'єктивно розглянути у правовій дійсності.
До природних прав відносять: право на життя, честь, гідність, право на приватну власність, на протидію тиранові, право на насильницьку зміну тоталітарної влади та ін.
Теорія «відродженого природного права» (Л. Фуллер, Р. Дворкін, А. Кауфман, Дж. Роулс, Дж. Фінніс). Ця теорія є своєрідним етапом подальшого розвитку теорії природного права. Залежно від джерела формування природного права людини розрізняють доктрини:
1) неотомізм, неопротистанцизм — вважають, що природне право одержано від Бога;
2) неогегельянство — природне право виникає з гармонії об'єктивного розуму і самої ідеї права;
3) неокантіанство — природне право виникає з чистої ідеї;
4) феноменологічна доктрина обґрунтовує, що природне право виникає з правових цінностей;
5) екзистенціоналістична — обґрунтовує виникнення природного права із самого існування абстрактної людини;
6) герменевтика — характеризує виникнення природного права з історичного праворозуміння.
Позитивістська теорія права (М. Берг, М. Коркунов, Д. Остін, Г. Шершеневич) виникла значною мірою як опозиційна «природному праву». На відміну від природно-правової теорії, для якої основні права і свободи первинні стосовно законодавства, позитивізм вводить поняття «суб'єктивне право» як таке, що походить від об'єктивного права і встановлюється державою. Держава делегує суб'єктивні права і встановлює юридичні обов'язки в нормах права, які складають закриту удосконалену систему. Позитивізм ототожнює право і закон.
Позитивним тут слід визнати можливість встановлення стабільного правопорядку, детального вивчення догми правоструктури, норми права, підстав юридичної відповідальності, класифікації норм і нормативних актів, видів інтерпретацій.
До негативних моментів теорії слід віднести введену нею штучну відокремленість права як системи від фактичних суспільних відносин, відсутність можливості моральної оцінки правових явищ, відмову від досліджень змісту права, його цілей.
Залежно від того, в чому вбачалась основа (базовий елемент) права — норма права, правосвідомість, правовідносини, — сформувались нормативна, психологічна й соціологічна теорії.
Нормативістська теорія заснована матому, що право — це сукупність норм, зовнішньо виражених у законах та інших нормативних актах. Автором цієї концепції вважають Г. Кельзена, на думку якого, право — це злагоджена з логічно взаємопов'язаними елементами ієрархічна піраміда, основою якої є правова норма. Юридична сила і законність кожної норми залежить від «вищої» в піраміді норми, яка наділена вищою юридичною силою. Сучасне розуміння права в рамках цієї теорії можна виразити наступною схемою:
а) право — це система взаємозв'язаних і взаємодіючих норм, які викладені в нормативних актах (текстах);
б) норми видаються державою, і в них виражена воля держави;
в) норми права регулюють найбільш важливі суспільні відносини;
г) саме право і його реалізація забезпечуються в необхідних випадках примусовою силою держави;
ґ) від норм залежить виникнення правовідносин, формування правосвідомості, правова поведінка суб'єктів.
Позитивне значення нормативного підходу полягає в тому, що:
по-перше, дозволяє створювати і удосконалювати систему законодавства;
по-друге, забезпечує відповідний режим законності, однакове застосування норм та індивідуально-владних велінь;
по-третє, сприяє формуванню «нормативного» уявлення про право як формально-логічну основу правосвідомості громадян;
по-четверте, забезпечує формальну визначеність права, що дозволяє чітко визначити права і обов'язки суб'єктів, фіксувати заходи і засоби державного примусу;
по-п'яте, дозволяє абстрагуватися від суб'єктивно-політичних характеристик права, що особливо важливо під час застосування права.
Недоліки нормативного підходу насамперед полягають в тому, що він заперечує обумовленість права потребами суспільного розвитку, ігнорує природні й моральні засади в праві, роль правосвідомості в реалізації юридичних норм, абсолютизації державного впливу на правову систему.
Теорія інституціоналізму. Одним із її засновників був французький учений-юрист Моріс Оріу. В його теорії дістали подальший розвиток ідеї Л. Дюгі про децентралізацію і плюралізм влади та права. Саме М. Оріу висунув і обгрунтував ідею та принципи інституціоналізму як державно-правової концепції. Нині ця теорія оформилася у самостійну течію і посідає панівне місце в сучасній юриспруденції Франції. Позиції інституціоналізму поділяли такі французькі юристи і політологи, як Ж. Бюрдо, М. Дюварже та ін. Окремі сторони державно-правових поглядів М. Оріу розглядаються у працях В. Є. Гулієва, С. Ф. Кечек'яна, Є. Б. Пашуканіса, П. І. Стучки та ін.
Виникнення концепції інституціоналізму зумовлюється такими факторами:
а) наприкінці XIX ст. Франція переживала кризу всіх напрямів державно-правової думки;
б) М. Оріу поставив перед собою завдання перебудувати методологічні засади правознавства;
іО він розробив інституційну концепцію суспільства, держави і права;
г) з метою об'єднати дуалістичну методологію в єдину політико-правову концепцію М. Оріу сформулював поняття інституцій.
Інституція — це юридично здійснювана ідея. Згідно з концепцією М. Оріу, існує два типи інститутів, а саме: персоніфіковані й неперсоніфіковані. До персоніфікованих інститутів він відносить фізичні особи і корпорації; до інститутів корпорацій включає державу та державні й громадські організації, кожен з яких здійснює певну ідею. Так, комерційна корпорація базується на здійсненні ідеї прибуткової спекуляції, держава — на ідеї реалізації публічної влади та ін.
Неперсоніфіковані інститути він характеризує як «інститути-речі» (наприклад, юридичні норми та ін.).
Психологічна теорія, представниками якої є Л. Петражицький, Г. Тард, Л. Кнапп та ін., визнає правом конкретну психологічну реальність — правові емоції людини. Останні носять імперативно-атрибутивний характер і поділяються на:
а) переживання позитивного права, яке встановлене державою;
б) переживання інтуїтивного, особливого права.
Інтуїтивне право виступає регулятором поведінки людини, тому розглядається як реальне, дієве право.
Позитивним тут є те, що теорія звертає увагу на одну з важливих сторін правової системи — психологічну. І це відповідає дійсності, адже неможливо готувати і видавати закони, не вивчаючи рівень правової культури й правосвідомості із суспільстві, не можна і застосовувати закони, не враховуючи психологічні особливості індивіда.
Недоліками цієї теорії, на нашу думку, є її однобічний характер, відрив від об'єктивної реальності, неможливість у її рамках структурувати право, відрізняти його від інших соціально-регулятивних явищ.
Соціологічна теорія права зародилась у середині XIX ст. її представниками були Л. Дюгі, С. Муромцев, Є. Ерліх, Г. Гурвіч, Р. Паунд. Соціальна теорія розглядає право як емпіричне явище. Основний аргумент її полягає в тому, що «право слід шукати не в нормі чи психіці, а в реальному житті». В основу права покладені суспільні відносини, захищені державою. Норми закону, правосвідомість не заперечуються, проте і не визнаються правом. Вони є ознаками права, а само право — це порядок у суспільних відносинах, у діях людей.
Виявити суть такого порядку, вирішити спір у тій чи іншій конкретній ситуації покликані судові чи адміністративні органи.
Позитивними в цьому випадку можна визнати наступні положення:
а) суспільство і право розглядаються як цілісні, взаємопов'язані явища;
б) теорія доводить те, що вивчати потрібно не тільки норми права, які встановлюються державою, а й усю сукупність відносин, що склалися у суспільстві;
в) вчення підкреслює роль права як засобу соціального контролю і досягнення соціальної рівноваги; воно підвищує роль судової влади.
Критично, на наш погляд, слід сприймати заперечення щодо моральності як досить важливої властивості права, недооцінку вправі морально-гуманних засад, зміщування одного з факторів утворення права — зацікавленості — з самим правом.
Кожна з названих теорій має свої переваги та недоліки, їх поява і розвиток обумовлені природним розвитком людського суспільства й засвідчують необхідність і соціальну цінність права в житті людей. Як слушно зазначив відомий український правник XX ст. Л. Окіншевич: «Ми в нашому суспільному житті і в нашому житті з суспільством здебільшого так призвичаїлись до існування правил і норм, які регулюють нашу поведінку і наші взаємовідносини з іншими, що не думаємо про них і часто не помічаємо їх, виконуючи їх, чи підлягаючи їм та керуючись ними раз у раз цілком механічно»1.
Інтегративний підхід до праворозуміння.
Названий підхід подається у вченні Д. Холла. Його суть полягає у спробі інтегрувати окремі концепції природного права, позитивізму і нормативізму теорії соціологічної юриспруденції, створивши нову школу права, яка б відповідала сучасним вимогам.
Згідно з інтегративним підходом до розуміння права, всі його ознаки є істотними і необхідними. Дійсно, мабуть, не варто говорити про винятково досконале право. Характеризуючи право, треба окремо аналізувати його зміст і форму. З цих позицій, мабуть, не слід шукати якусь узагальнену формулу права, бо право завжди в чомусь недосконале і вимагає постійних змін.