59.Правомірна пов-ка хар-ся соціальною корисністю, відповідністю моделям, відображеним у правових нормах, позитивними юрид наслідками. Основними ознаками правом поведінки є її адекватність і правомірність.
правом пов-ка поділ на види: 1) в аспекті юр фактів (юр вчинки та індивідуальні акти; правоутворюючі, правозамінюючі, правоприпиняючі діяння) 2) у плані реалізації норм права (на дотримання, виконання, використання і правозастосування) 3) як зміст правовідносин (здійснення суб’єктивних прав, обов’язків, законних інтересів суб’єктів) 4) за зовнішньою формою виразу (дії і бездіяльність) 5) за способом детермінації (на активну, зумовлену внутрішніми причинами, і пасивну, відповідно до зовнішніх обставин) 6) за способом формування в текстах правових документів (прямо, чи безпосередньо передбачену правовими нормами) 7) за характеристиками суб’єктів (індивідуальна і колективна, посадова, професійна та ін)
60. Форма державного правління визначається порядком організації, структурою і взаємодією вищих державних органів влади і управління. Розрізняють дві основні форми державного правління: монархію і республіку. Монархія — це форма державного правління, за якої вища державна влада зосереджується (повністю або частково) в руках однієї особи — монарха, і перелається як спадщина серед представників правлячої династії або формується якимось іншим шляхом. Монархії властиві такі юридичні ознаки: а) безстроковість влади монарха; б) володіння владою за спадком по праву крові; в) представництво монарха від імені держави не за дорученням, а за власним правом; г) непідпорядкованість влади монарха будь-яким іншим суб'єктам. Монархії поділяються на дві групи: необмежені та обмежені.
Необмежені монархії — це монархії, за якими влада монарха ніким і нічим не обмежена. Інакше кажучи, у країні не існує ні органів, ні законів, що могли б якоюсь мірою змінити або відмінити волю монарха. Існують різновиди необмеженої монархії: а) деспотична монархія, за якою влада монарха обожнюється, а він сам офіційно визнається божеством. Цей різновид необмеженої монархії був поширений у державах рабовласницького типу, і насамперед, на Древньому Сході; б) абсолютна монархія характерна для більш пізніх часів і свого розквіту досягла в епоху феодалізму. В ній монарху вже не надаються божественні почесті, але за ним визнається необмежена влада, що обумовлюється його належністю до правлячої династії. Прикладами абсолютної монархії можуть бути царська Росія, а у наш час — Саудівська Аравія.
Обмежена монархія — це монархія, де влада монарха тією чи іншою мірою обмежується повноваженнями певних державних органів. Різновидами її є: а) дуалістична монархія, за якої монарх вже не має законодавчої влади, яка перейшла до парламенту, але він ще зосереджує у своїх руках виконавчу владу і по своїй волі формує уряд, що відповідальний перед ним, а не перед парламентом. Дуалістична монархія характерна для періоду переходу від феодалізму до капіталізму і є своєрідною спробою примирення інтересів відживаючого класу феодалів (в особі монарха) і нового пануючого класу — буржуазії (в особі парламенту); б) парламентарна (конституційна) монархія, за якої влада монарха суттєво обмежена в усіх сферах здійснення державної влади і за яким лише формально зберігається статус глави держави, але виключно з представницькими повноваженнями. Виконавча влада належить уряду, який формується парламентом і лише йому підзвітний. Абсолютна більшість сучасних монархій — це монархії парламентарні. їх існування обумовлено національними традиціями, живучістю певних символів (Англія, Швеція, Японія та ін.).
Республіка — форма державного правління, за якої всі вищі державні органи обираються населенням або формуються загальнонаціональним представницьким органом влади. У сучасному світі розрізняють два види республік: а) президентська республіка, в якій повноваження глави держави, а у деяких випадках — і голови уряду, належать президенту, який обирається парламентським шляхом (прямими чи непрямими виборами населення) і формує уряд, що, як правило, не несе повної відповідальності перед парламентом. Президентські республіки сформувались у США, франції, Аргентині, Ірані та ін.; б) парламентська республіка, в якій здійснюється принцип верховенства парламенту, що обирається населенням країни і формує відповідальний перед ним уряд (Італія, Греція, Індія та ін.). Щодо України, то нині вона має змішану форму правління. В ній вбачаються ознаки як президентської (вибори президента населенням, широке коло його повноважень), так і парламентської (обов'язкове затвердження Верховною Радою Прем'єр-міністра, можливість виразу парламентом недовіри йому) республік.
61. Механізм, основні елементи та стадії правового регулювання
Як уже зазначалось, правове регулювання — це дія права на суспільні відносини за допомогою певних юридичних засобів, через систему яких і забезпечується розвиток цих відносин у рамках і напрямах, визначених нормами права. Сукупність правових засобів, за допомогою яких поведінка суб'єктів суспільних відносин приводиться у відповідність до вимог і дозволів, що містяться у нормах права, називається механізмом правового регулювання суспільних відносин.
З визначення поняття механізму правового регулювання видно, що це комплексне явище, складовими елементами якого є:
1. Норми права є основою механізму правового регулювання. Адже саме з юридичних норм, їх змісту починається правовий вплив на соціальні відносини. Якість правового регулювання залежить від того, наскільки норми права вірно враховують закономірності суспільних відносин, що регулюються, наскільки високий рівень загальної і правової культури законодавчого корпусу. Безпосереднім чинником виникнення правових норм є правотворча діяльність держави, що полягає у прийнятті, зміні або відміні певних правових норм.
2. Правові відносини, тобто суспільні відносини, які відбуваються у межах, визначених нормами права. Норма права, регламентуючи суспільні відносини, надає їм юридичної форми, його учасники стають суб'єктами права, які взаємопов'язані суб'єктивними правами та юридичними обов'язками. Відтак, правові відносини можна собі уявити як форму, в якій визначена в правовій нормі модель поведінки суб'єктів набуває свого реального буття. Водночас реалізація правових приписів, здійснення прав і обов'язків, що виходять з норми права, може відбуватися і поза рамками правових відносин. Така ситуація виникає, наприк^ лад, при додержанні суб'єктом приписів права, що містять у собі певні заборони.
3. Акти реалізації прав і обов'язків — це дії суб'єктів щодо здійснення приписів правових норм. Реалізація прав і обов'язків може відбуватися як у межах певних правовідносин (купівля-продаж, даріння тощо), так і в окремих актах (право суб'єкта розпоряджатися річчю, що йому належить). Слід зауважити, що існує низка явищ, які на всіх його етапах суттєво впливають на процес правового
регулювання суспільних відносин. Такими чинниками є:
а) законність; б) правосвідомість; в) правова культура.
62.Правопорушення — це суспільне шкідливий, протиправний вчинок, здійснення якого передбачає юридичну відповідальність. До особливостей складу правопорушення слід віднести: а) суб’єктом його є деліктоздатна особа, тобто така, що спроможна нести юридичну відповідальність; б) необхідною ознакою суб'єктивноі сторони є вина в формі умислу чи необережності; при умислі суб'єкт усвідомлює протиправність свого вчинку, передбачає і бажає настання його негативних наслідків (прямий умисел) чи свідомо допускає їх (непрямий умисел); при необережності особа передбачала можливість негативних наслідків вчинку, але легковажно розраховувала їх відвернути (самовпевненість) чи не передбачала можливості настання цих наслідків, хоча могла і повинна була це зробити (недбалість); в) елективна сторона правопорушення відповідає на запитання, яким саме чином скоєно правопорушення, якою була діяльність (бездіяльність) суб'єкта правопорушення, в чому саме поведінка правопорушника відрізняється за результатом — суспільно-шкідливий результат правопорушення; г) овєкт правопорушення той самий, що і в складі правомірної поведінки, — суспільні відносини, соціальні цінності.
Правопорушення кваліфікуються за: а) ступенем суспільне» небезпеки — на злочини і провини; б) належністю норм права, які порушуються, до відповідних галузей права: кримінальні, цивільні, адміністративні і т. ін.); в) колом осіб — особові і колективні; г) за характером правових приписів — нормативно-правові і дисциплінарні.
Найбільш поширеною класифікацією правопорушень є їх поділ за ступенем соціальної небезпеки, коли правопорушення поділяються на злочини і провини. Злочинами визнаються правопорушення, з якими пов'язана найбільша небезпека для суспільства і особи, вони посягають на суспільний лад, власність, економічні, політичні, культурні і особисті права людини. Правопорушення, що не настільки небезпечні, як злочини, і відповідальність за які не передбачено кримінальним законодавством, належать до провини — цивільної, адміністративної, дисциплінарної. Цивільні провини — це суспільне небезпечні порушення майнових і пов'язаних з ними особистих відносин, які регулюються нормами цивільного, трудового, сімейного, фінансового, аграрного права. На відміну від злочинів, цивільні провини не мають вичерпного переліку у законодавстві, а їх юридичні наслідки тягнуть за собою значною мірою правовідновлюючі заходи. Адміністративні провини — це суспільне небезпечні вчинки, які посягають на громадський або державний по" рядок, суспільні відносини в сфері державного управління, права і законні інтереси громадян, що регулюються нормами адміністративного, фінансового, аграрного та інших галузей права.