1) як одне з суверенних прав держави, що передбачає її можливість в односторонньому порядку регулювати відносини громадянства. Однак при реалізації даного права держава обмежена нормами міжнародного права та правами людини, перш за все правом людини на громадянство;
2)як конституційно-правовий інститут, тобто сукупність конституційно-правових норм, що регулюють відносини між державою,
з одного боку, і громадянами, іноземцями, особами без громадянства — з іншого;
3) як публічно-правовий стан індивіда, що являє собою стійкий (постійний) правовий зв'язок людини з конкретною державою, що обумовлює взаємні права та обов'язки громадян та держави у випадках, зазначених у законі. Громадянство у даному розумінні виникло у Франції після Великої Французької революції.[51;ст.183 – 184]
У 1948 р. право на громадянство було визнано Загальною декларацією прав людини як одне з основних прав людини.
Громадянин перебуває під суверенітетом держави. У свою чергу держава може вимагати від громадянина виконання обов'язків, навіть якщо громадянин знаходиться за кордоном держави. Держава має захищати громадян як на своїй території, так і тоді, коли вони перебувають поза її межами.
При визначенні поняття «громадянство» як публічно-правового стану індивіда слід наголошувати на тому, що це саме правовий, а не політико-правовии зв'язок людини з державою (як цей термін тлумачили в радянську добу), оскільки за радянських часів практика позбавлення громадянства і висилки «дисидентів» з країни часто обґрунтовувалася саме непідтриман-ням цими громадянами СРСР політики держави, що, виходячи з політичного характеру громадянства, вважалося підставою для застосування зазначених заходів.[31;ст.139 – 140] Заслуговує на увагу також така ознака громадянства, як його постійність (хоча ця ознака громадянства не міститься у визначенні, наведеному в Законі України «Про громадянство України»), оскільки не кожен правовий зв'язок особи з державою буде розглядатися як громадянство. Наприклад, характер відносин між іноземцем, який постійно проживає в Україні, та українською державою буде визначатися як правовий зв’язок , але цей правовий зв’язок є тимчасовим. Він припиняється після виїзду іноземця за межі держави , тоді як зв’язок між громадянином України та Українською державою має стійкий характер, виникає з моменту набуття особою громадянства і припиняється у зв’язку із смертю особи або припиненням українського громадянства. Стійкість громадянства виявляється ще й у тому , що воно не припиняється і не змінюється у зв’язку з виїздом громадянина України за межі держави (така риса громадянства називається екстериторіальністю громадянства).
Термін «громадянство» притаманний для держав із республіканською формою правління. У монархічних державах вживається термін «підданство», який сьогодні рівнозначний поняттю громадянства. Більше того, такі держави з монархічною формою правління, як Іспанія, Бельгія, Нідерланди замінили термін «підданство» у поточному законодавстві на «громадянство».
Основні принципи громадянства, як правило, встановлюються в конституціях, а більш детальне їх регулювання здійснюється звичайними, органічними (Румунія, Іспанія) законами або законами, що вимагають для їх прийняття кваліфікованої більшості голосів (Угорщина — 2/3 від присутніх депутатів). Хоча є конституції, які взагалі не містять норми про громадянство (наприклад, Конституції Італії та Республіки Куба). [31;ст.139 -141] У деяких країнах (Бельгія, Франція, Алжир) діють Кодекси громадянства. [12;ст.108]
Відповідно до ст. 4 Конституції України підстави для набуття і припинення громадянства України визначаються законом. Таким законом є Закон України «Про громадянство України» від 18.01.2001 р., зі змінами і доповненнями. До 2001 р. в Україні діяв Закон України «Про громадянство України» в редакції 1991 р., а потім — у редакції 1997 р.
В Україні чинні такі основні міжнародно-правові акти з питань громадянства:
• Загальна декларація прав людини 1948 р.;
• Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 р.;
• Конвенція про скорочення без громадянства 1961 р.;
• Конвенція про статус апатридів 1954 р.;
• Конвенція про громадянство заміжньої жінки 1957 р.;
• Гаазька конвенція з деяких питань, що стосуються колізій законодавства про громадянство 1930 р.;
• Конвенція про скорочення випадків множинності громадянства 1963 р.;
• Віденська конвенція про дипломатичні відносини 1961 р.;
• Віденська конвенція про консульські відносини 1963 р.;
• Декларація про права людини по відношенню до осіб, що не є громадянами країни, в якій вони проживають, 1985 р.;
• Європейська конвенція про громадянство 1997 р.
У державах з унітарною формою правління існує єдине громадянство, тоді як для багатьох федеративних держав характерна наявність подвійного громадянства – громадянства федерації і громадянства відповідного суб’єкта федерації ( штату, провінції тощо). Це пояснюється тим, що суб’єкти федерації можуть мати своє законодавство , що зумовлює необхідність визначення кола тих суб’єктів, на яких воно поширюється .
В Європейському Союзі діє громадянство Європейського Союзу, що поширюється на всіх громадян держав—членів ЄС. Однак це не скасовує пріоритет національного громадянства, а це означає, що в межах держави своєї громадянської належності особа розглядається як громадянин цієї держави; умовою ж реалізації прав, пов'язаних з європейським громадянством, є виїзд за межі своєї країни. [9; 108]
Стаття 3 Закону України «Про громадянство України» окреслює коло осіб, які належать до громадянства України. При цьому держава проводить своєрідну «інвентаризацію» свого населення, визначаючи, яка його частина є її громадянами. Хоча говорячи про коло тих осіб, які є громадянами України, некоректно вживати термін «належність», оскільки при його використанні проглядається пріоритет держави над особою, що суперечить сучасному розумінню характеру відносин між людиною і державою та безпосередньо ст. З Конституції України.
Отже, до громадянства України належать:
1) усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.) постійно проживали на території України. Застосування цього так званого «нульового варіанту» дозволило, на думку дослідників, уникнути загострення суспільно-політичної ситуації, як це мало місце в деяких інших нових незалежних державах, де в законах про громадянство застосовувалися інші підходи (особливо в прибалтійських державах); [8 ;ст. 8]
2) особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України «Про громадянство України» (13 листопада 1991 р.) проживали в Україні і не були громадянами інших держав;
3) особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 р. і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 р. органами внутрішніх справ України внесено запис «громадянин України», та діти таких осіб, які прибули разом із батьками в Україну і на момент прибуття в Україну не досягли повноліття, якщо зазначені особи подали заяви про оформлення належності до громадянства України;
4) особи, які набули громадянство України відповідно до законів України та міжнародних договорів України.
Особи, зазначені у п. 1, є громадянами України з 24 серпня 1991 р., зазначені у п. 2, — з 13 листопада 1991 р., а у п. З, — з моменту внесення відмітки про громадянство України.
Документами, що підтверджують громадянство України, відповідно до статті 5 Закону України „Про громадянство України”, є:
1) паспорт громадянина України ;
2) свідоцтво про належність до громадянства України;
3) паспорт громадянина України для виїзду за кордон;
4) тимчасове посвідчення громадянина України;
5) проїзний документ дитини;
Конституційні права, свободи і обов’язки мають певні юридичні особливості:
1) Вони виникають не на основі загальних правовідносин, а безпосередньо з конституції. При цьому саме конституція визначає як їх зміст, так і обсяг.
2) Вони виражають насамперед і безпосередньо відносини та зв'язки громадянина й держави; інші ж норми права регулюють відносини та зв'язки або громадян і органів держави, або громадян і державних та громадських організацій, або громадян між собою.
3) Конституційні права, свободи й обов'язки не припиняються і не виникають раз по раз. Вони діють
постійно. Громадянин не може відмовитися не тільки від
своїх конституційних обов'язків, а й від своїх конститу
ційних прав і свобод,
4) Зміст і обсяг конституційних прав, свобод та обов'язків для всіх громадян однакові, в той час як суб'єктивні права і юридичні обов'язки різних громадян у конкретних правовідносинах неоднакові і за своїм змістом, і за своїм обсягом.
5) Реальність конституційних прав, свобод і обов'язків забезпечується не стільки індивідуальними зусиллями (не забороненими законом засобами) окремого громадянина, скільки державним і суспільним ладом. Конституційні права, свободи, обов'язки охороняються відповідними нормами всіх галузей права. Наприклад, закріплене в Основному Законі України право на працю охороняється нормами трудового, сільськогосподарського, адміністративного, кримінального та інших галузей права.
Таким чином, права, свободи й обов'язки людини й громадянина, закріплені в Конституції України, їх широта, реальність, гарантованість виражають не тільки фактичний та юридичний статус особи в суспільство, а й суть діючої в країні демократії, соціальні можливості, закладені в самому суспільному ладі. Вони — показники зрілості суспільства, його досягнень, своєрідна "візитна картка". Увесь арсенал громадянських, економічних, соціальних, політичних і культурних прав, свобод та обов'язків має служити дальшому розвитку демократії й соціальному прогресові.