10. Номiнативна функцiя. Це функцiя називання. Мовнi одиницi, передусiм слова, служать назвами предметiв, процесiв, якостей, кiлькостей, ознак тощо. Усе пiзнане людиною одержує свою назву i тiльки так iснує в свiдомостi. Цей процес називається лiнгвалiзацiєю, «омовленням» свiту.
У назвах зафiксовано не тiльки реалiї дiйсностi, адекватно пiзнанi людиною, але й помилковi уявлення, iрреальнi, уявнi сутностi тощо. Так, гiгантський уявний свiт фольклору, художньої лiтератури iснує тiльки завдяки мовi. Але його вплив на нашу поведiнку, на наш спосiб життя iнодi не менший, нiж уплив реального свiту.
«Отримати ім'я – значить укоренитись у ментальності, на ментальному рівні слова і тим самим знайти несмертність» (І. Мардов).
За допомогою слів предмети світу транспонуються у предмети свідомості, відбувається розумове освоєння світу.
Номiнативними одиницями (словами та сталими словосполученнями), як мозаїкою, покрита вся реальнiсть. Мова є картиною, «злiпком» реального свiту. Зрозумiло, що кожна мова являє собою своєрiдну картину дiйсностi (наприклад, у нас одне слово «снiг», а в ескiмоськiй – кiлька десяткiв слiв на означення цього явища; по-рiзному мовно розчленованi в рiзних мовах однi й тi ж фрагменти свiту i т. iн.). І дуже прикро, коли з тих чи iнших причин iснують у мовi великi прогалини, лакуни, незаповненi дiлянки. Наявнiсть таких прогалин у мовi змушує народ дивитись на свiт чужими очима, порушує нацiональну цiлiснiсть духовної культури. Найчастiше це трапляється з «непрестижними» мовами, якi не мали можливостi лiнгвалiзувати певнi сфери пiзнання i дiяльностi людини, лiнгвалiзованi «престижними» мовами. Ідеться передусiм про сферу науки, технiки, виробництва, соцiально-економiчних вiдносин тощо.
Тому заповнювати цi лакуни, пiднiмати статус рiдної мови до рiвня мов, що обслуговують найпередовiшу науку, культуру, виробництво, – обов'язок не тiльки i не стiльки мовознавцiв.
Але структурна неповнота мови відчувається і в гуманітарній сфері, навіть у художній літературі. На думку М. Рябчука, українською мовою у прозі важко «самовиразитись» київським рекетирам і міліціянтам, повіям і номенклатурним бонзам». З цього деякі «русскоязычные» критики роблять висновок, що українська література «без'язика», хоча, як відомо, мовлення рекетирів і повій у жодній країні не славиться словником та стилістичним багатством і взагалі у своєму спілкуванні вони доволі часто обмежуються жестами.
Народ творить мову, мова творить народ. І кожен, хто усвiдомив себе частинкою народу, – до якого стратуму, прошарку вiн не належав би, – повинен вiдчувати себе вiдповiдальним за долю мови, бути її творцем.
11. Лінгвістична наука розрізняє також інші функції мови.
Фатична, або контактовстановлювальна, функція – звертання на себе уваги, «підготовка» потенційного співрозмовника до сприйняття інформації.
Волюнтативна функція – вираження волі щодо співрозмовника: прохання, запрошення, порада, спонукання тощо.
Магічно-містична функція. «Слова мають величезну владу над нашим життям, владу магічну, ми зачаровані словами і значною мірою живемо в їхньому царстві» (М. Бердяєв).
Магічна функція мови проявляється, зокрема, у тому, що слова здатні викликати уявлення, образи предметів, істот, які не існують взагалі. Люди живуть не лише у світі реальних речей, а й у словесному світі, в якому реальне та ірреальне не мають між собою чітких меж. Хіба на світосприймання людей, на їх орієнтацію в реальності не мають впливу такі слова, як відьма, упир, водяник, чугайстер та под.? Та й сама дійсність сприймається ближчою, реальнішою, коли її фрагменти названо словами. Вона стає більш чітко окресленою, розумово і чуттєво більш присвоєною. Слово виділяє предмети з хаосу явищ, воно допомагає людині оволодівати часом і простором. У ньому відбувається містерія перетворення скороминущого у вічне.
Містична функція мови полягає у вірі людей у можливість за допомогою слова викликати богоявлення, оживити мертвих, подіяти на певний предмет чи особу, підкоряючи їх своїй волі. Це виявляється в намаганні засекретити назви тих предметів, які необхідно забезпечити від ворожого впливу, у вірі, що вимовлене слово може накликати хворобу, нещастя, нанести шкоду. У стародавньому Єгипті був ритуал розбивання глиняних посудин з іменами ворогів, щоб накликати на них погибель. У сучасному Єгипті є звичай писати листи до святих і класти їх за огорожу могил. Чимало виявів магічно-містичної функції мови є в звичаях, обрядах і традиціях українськомовної спільноти.
Демонстративна функція – підкреслене вираження за допомогою мови своєї етнічної, національної приналежності. Так, на вулицях колись німецькомовної Праги чеські студенти та молода інтелігенція голосно, з викликом розмовляли по-чеському, виражаючи в такий спосіб і своє ставлення до засилля німецької мови на їх рідній землі, і свою відданість національним вартостям. Виразом такої ж позиції є й Шевченкове «вмію, та не хочу» щодо вживання російської мови.
12. Ми перелiчили найголовнiшi функцiї мови, усвiдомлення яких суттєво впливає на ставлення до мови, глибину i повноту її вивчення, на її використання.
«…Мова діє в усіх сферах духовного життя як творча сила, і якщо далі прослідкувати цю проблему, то важливість мови стане ще більш очевидною. Той, хто не схильний настільки поціновувати мовний вплив серед форм знання, має постійно розмірковувати, як далеко зайшли б ці форми знання, коли б мови не було взагалі» (Л. Вайсгербер).
Мова – явище системне. Її функцiї виступають не iзольовано, вони проявляються у взаємодiї. Вiдсутнiсть чи неповнота використання якоїсь iз них згубно впливає на мову в цiлому, а це, своєю чергою, вiдбивається на долi народу.
V. Взаємодія мов
1. Жодна мова не iснує iзольовано: мови контактують і взаємодiють мiж собою. Найбiльш поширеним видом i результатом цiєї взаємодiї є проникнення елементів однієї мови до іншої.
2. Запозичуються слова, словотворчi моделi та елементи, синтаксичнi конструкцiї i навiть звуки.
Так, російська мова запозичила з української слова борщ, хата, кожух, девчата, хлебороб, повстанцы, позавчера, самостийный; за зразком українських назв типу Полтавщина росіяни почали говорити Смоленщина, Орловщина і т. п.
Запозичення мовних одиниць відбувається паралельно з запозиченням позамовних реалій. «Українці принесли з собою (у Московщину. – В. І., Я.Р.-В.) свою велику культуру, і вплив їхній одбився на Москві на всьому житті. Він одбився на будівлі, на малюванні, на одежі, на співах, на музиці, на звичаях, на літературі і навіть на самій московській мові» (І. Огієнко).
3. У перiод пробудження нацiональної свiдомостi з'являється бажання повнiстю очистити свою мову вiд iноземних впливiв. Такий пуризм свого часу пережили чехи, угорцi, румуни, якi тисячами i навiть десятками тисяч викидали чужорiднi слова зi своїх мов. Вiдомо, з яким запалом передовi росiйськi письменники виступали проти «низькопоклонства перед Заходом», проти iншомовного засмiчення росiйської мови.
В українськiй мовi є близько десяти вiдсоткiв чужомовних за походженням слiв. Оцiнювалися вони по-рiзному. Донедавна вважалося, що українську мову росiйськi слова збагачують, а iншомовнi – засмiчують. Виняток робився хiба для тих чужомовних слiв, якi потрапляли в українську мову через росiйську.
У період українізації були спроби запровадити рідномовну термінологію, очистити мову від іншомовних запозичень. Наприклад, пропонувалось замінити «екватор» на «рівник», «конус» – на «стіжок», «сектор» – на «витинок», «штепсель» – на «притичку» і т.ін. Зрозуміло, що подібні ініціативи були гостро засуджені як націоналістичні, а ініціатори відправлені в більш холодний клімат або й туди, де нема «ні печалі, ні воздиханія». А ось В. Даль, який свого часу замінив «гімнастику» на придумане ним «ловкосилие», «дуэт» на «двоицу», «автомат» на «живулю» і «самодвигу», продовжував і в радянський час уважатись за великого російського патріота.
4. Запозичення – це природне явище в життi мов, воно властиве навiть найбiльш розвиненим iз них.
5. Неприродним, протиприродним є такий стан, коли елементи однiєї мови витiсняються елементами iншої, коли одна мова весь час розвивається в «тiнi» iншої мови. Тодi вона втрачає здатнiсть до саморозвитку, покiрно наслiдуючи те, що вироблене iншою мовою. У такiй ситуацiї «змiшуваною виявлятєься якраз своя, а не чужа мова» (Є. Вiндiш).
6. Однобiчна взаємодiя може призвести до того, що мова перетвориться на дiалект iншої, бiльш престижної, а згодом – взагалi розчиниться в нiй.
7. Свiдченням реальностi такої перспективи для української мови є iснування так званого суржика – безсистемної сумiшi української та росiйської мов, потворного гiбридного «дiалекту», яким послуговується значна частина населення України.
Наївно вважати, що люди тільки розмовляють суржиком. Вони ним також і думають. А це призводить до інтелектуально-моральної аморфності, розмитості і невизначеності особистості, втрати нею не лише мовних, а й національних орієнтирів узагалі. Це дає підстави деяким «теоретикам» стверджувати, що на Півдні України живе якийсь новий, але, звісно, не український народ. «У колишній Новоросії, заселення котрої почалося в часи Катерини II (академік, навіть радянський, міг би трохи краще знати історію. – В. І., Я.Р.-В.), формується нове етнічне утворення. (…). І не суттєво, що у них записано в паспорті – українець, росіянин, молдаванин, – усі вони належать до якоїсь нової спільноти, у якої єдиний дах» (Н. Моисеев. Национальные проблемы в контексте общих законов развития. – «Коммунист», 1988, №8, с. 57). Тут відсутня дуже важлива деталь: цей «дах» посилено будувався з російського матеріалу імперськими майстрами, але таки залишився недобудованим.