Смекни!
smekni.com

Мова і нація (стр. 5 из 27)

А коли так, то i тут треба: «Вашу Україну з України – геть!» (Е. Драч). Бо яка може бути Україна без української мови? Це добре знають тi, що заперечують останню, щоб заперечити першу.

10. Лiнгвоцид через «зближення» i уподiбнення

Втручання у структуру та функціонування української мови розпочалося ще в царській Росії. «Дбала цензура навіть про чистоту і нашої вкраїнської мови, – вона не дозволяла неологізмів, не допускала нових слів, що показують якісь культурні розуміння…» (І. Огієнко). У п'єсах допускалося вживання української мови лише персонажами-селянами. Друкувати українські тексти, дозволені цензурою, можна було тільки російським правописом, «єрижкою». Однак тотальний наступ на структуру української мови почався в Країні Рад.

Однією з догм XIX століття було твердження про злиття народів у єдину загальнолюдську націю з загальнолюдською мовою. За практичне втілення цієї догми у життя взялись російські більшовики. У їхній реалізації прогрес справді набув вигляду «язичницького ідола, котрий не бажав пити нектар інакше, ніж із черепів убитих» (А. Камю). На цвинтарі мов мала торжествувати Мова. Але оскільки «доля утопії – у служінні цинізмові» (А. Камю), то на роль Мови була призначена одна з мов, причому та сама, заради якої заборонялись усі інші мови в добільшовицькій Росії.

Українська мова була поставлена в центрi полiгону, де проводився експеримент «злиття мов». «Зливали» саме її, вiдцiджуючи з неї самобутнi, специфiчнi ознаки i перетворюючи її на «блiду й незграбну копiю росiйської мови» (С. Караванський) зi слiдами ерозії та ознаками примiтивiзму.

Деформацiї був пiдданий правопис, фонетика, граматика i особливо лексика. Коли вживали «валiза», а не «чемодан», «фотель», а не «крiсло», «вiд дня народження», а не «з дня народження», то це вже трактувалось як iнакомислення (Л. Кореневич).

Звертає на себе увагу те, що вилучалися не будь-які слова, скажімо, «дорога», «вода», «ліс», а такі лексичні та фразеологічні одиниці, які мають національно-символічний зміст: «Україна», «Київська Русь», «козак», «Запорізька Січ», «рідна мова», «українська нація». Не прийнято було вживати і слова типу «денаціоналізація», «асиміляція», «русифікація» тощо. Вживанням слів керували відповідні інстанції. «Перед війною редакція «Комуніста» розсилала списки слів на дві колонки: слова, яких не вживати, – слова, яких уживати» (Ю. Шевельов). Внаслідок такої політики мова була «редукована до газетного словника, як музика – до маршiв, а живопис – до портретiв вождiв» (О. Пахльовська).

У ставленні до української мови більшовики і тут не видумали пороху: ще у 1905 році П. Стебницький писав, що цензурою «виключаються такі слова, як «козак», «москаль», «Україна», «український», «Січ», «Запоріжжя».

Якщо в Польщi, Румунiї, Чехословаччинi, Угорщинi українську мову душили лише ззовнi – шляхом усякого роду заборон на її вживання, то в СРСР – i ззовнi, i зсередини: втручанням у внутрiшню структуру. За допомогою методу, вiдомого у медицинi як вiвiсекцiя (живорiзання), намагались зробити українську мову копiєю росiйської, а оскiльки копiя завше гiрша за оригiнал, то для чого вона потрiбна, тим бiльше, що оригiнал – до ваших послуг, ним не лише можна, а й треба послуговуватись. «Я русский бы выучил только за то, что им разговаривал Ленин» (В. Маяковський).

«Зливання» мов призвело до розквiту мовної химери–суржика, що знайшло своє вiдображення в київському фольклорi шiстдесятих рокiв:

Говорила баба дєду:

– Ти купи мiнє «Побєду»,

Я поєду к Бєлодєду.

Хай вiн дасть мiнє отвєт:

є в нас мова iлi нєт?

Ученi теоретики «дружби мов», зокрема згаданий у цитованому вiршi академiк I. Бiлодiд, науково обгрунтували, а поети навiть оспiвували суржикiзацiю:

Спочатку так: немов пiдкова,

в руках у тебе гнеться, бiдна,

а потiм раптом – мова! мова!

Чужа звучить менi, як рiдна…

І позичаєш тую мову

в свою – чудову, пребагату…

(П. Тичина).

З часом «позичене» починало сприйматись як своє, а своє опинялось на периферiї мови або й цiлком виганялось iз неї. Не дарма ж про деякi росiйсько-українськi словники саркастично говорять, що вони подають переклад росiйських слiв на… росiйськi. Ці словники називають «могильниками української лексики», що «збиватимуть з пантелику не лише сучасників, а й прийдешні покоління» (С. Караванський).

Відомий і такий жарт: оскільки українська мова – малоросійська, то її зробили більшеросійською. Чорний гумор!

11. Лiнгвоцид через ставлення до носiїв мови

За статтю «О педагогическом значении малорусского языка…» М. Драгоманова було звiльнено з посади доцента Київського унiверситету. У 1880 році за неблагонадійність був звільнений з роботи в Київському кадетському корпусі та колегії П. Галагана видатний український філолог П. Житецький. Переклад українською мовою лише одного речення з Євангелiї мав наслiдком для М. Лободовського позбавлення права вчителювати. Указ 1876 року зобов'язував «прийняти як загальне правило», щоб в Українi призначати вчителiв-великоросiв, а малоросiв посилати до Петербурзької, Казанської i Оренбурзької округи. Тільки з Київської округи у 1876 році було вислано 8 педагогів.

Не набагато кращим, якщо взагалі кращим, було ставлення до української мови і її носіїв у Польщі. «Люди боялись говорити по-українському. Ще й донині, коли хтось почне говорити по-українському, виявить себе як українця, – то реакція ворожа» (А. Вінценз).

Найбiльш повне уявлення про ставлення до української проблеми на «мiсцях» дає доповiдь полтавського губернатора мiнiстровi внутрiшнiх справ Росiї (1914 рiк):

«1. Призначати на посаду вчителiв, по можливостi, тiльки великоросiв.

2. На посади iнспекторiв i директорiв народних училищ призначати виключно великоросiв.

3. Усякого вчителя, котрий виявив схильнiсть до українського, негайно звiльняти. (…)

7….на чолi єпархiй ставити архиєреїв винятково великоросiв, причому твердих, енергiйних; виявляти найкрутiший тиск на священикiв, заражених українофiльством; парахiальних наглядачiв за школами призначати виключно великоросiв.

8. Звернути особливу увагу на семiнарiї i ставити ректорами виключно великоросiв, усуваючи iнших; навчальний персонал має бути тiльки з великоросiв; за семiнарiї треба взятись i викорiнити дух українства, що гнiздиться в них.

9. Необхiдно субсидувати деякi газети в Києвi, Херсонi, Полтавi, Катеринославi та iн. з метою боротьби проти українцiв; у газетах показувати тотожнiсть великоросiв з українцями i пояснювати, що малоросiйська мова утворилась шляхом полонiзацiї росiйської в минулi часи…

…старатись, щоби євреї не прилучились до українського руху – виселяти їх iз сiльських мiсцевостей, не утворювати нових мiстечок i заважати економiчному зростанню єврейства. (…).

12. Узагалi на рiзнi посади не допускати людей, котрi коли-будь, хоча б i в далекому минулому, мали стичнiсть iз українським елементом».

У підросійській Україні директори гімназій мали обов'язок давати кураторові шкільної округи таємну «референцію» про кожного абітурієнта: якою мовою він користується в розмові, чи дбає про вдосконалення себе в російській мові, чи виявляє відданість Росії і взагалі до всього російського. У миргородській гімназії був напис: «Въ стенахъ гимназіи строго воспрещается воспитанникамъ говорить на малорусскомъ наречіи».

Подiбна, тiльки бiльш жорстока полiтика провадилась i в пiзнiшi, «пожовтневi», часи. Першими, хто пiдлягав масовим репресiям тридцятих рокiв, були викладачi української мови, лiтератури, iсторiї. Не диво, що й нинi, наприклад, у Вінницькому обласному науково-методичному центрi народної творчостi з 26 спiвробiтникiв українською мовою володiють тiльки шiсть» («Культура i життя», 1991, 29 липня).

12. Лiнгвоцид через освiту

Чия освiта, того й мова. Про цю стару iстину добре знали й керувались нею всi вороги українського народу на всiх його розшматованих теренах i в усi часи. «Кінцевою метою освіти всіх інородців, що проживають у межах нашої вітчизни, безперечно, повинно бути обрусіння», – писав, на-приклад, у 1870 році міністр освіти Росії Д. Толстой. Саме через освiту йшов головний напрям удару по нашiй мовi.

«Народ повинен учитися, народ хоче учитися; якщо ми не дамо йому умов і засобів учитися на своїй мові – він стане учитися на чужій – і наша народність загине з освітою народу», – писав на початку 60-их років минулого століття М. Костомаров. Російські правителі і їхні чиновники в Україні прекрасно це усвідомлювали за сто років до цих слів Костомарова і сто років після них. І робили все для того, щоб українці «загинули з освітою», тобто за допомогою російськомовної освіти.

Навіть один із міністрів народної освіти Росії констатував, що заборона української мови, «значно утруднюючи поширення серед малоруського населення корисних знань шляхом видання зрозумілим для селян наріччям книг, заважає піднесенню нинішнього низького його рівня». Звертаємо увагу читача на слово «нинішнього»: на початку XX століття серед українців 87 відсотків було неписьменних, а в XVII столітті письменними були майже всі.

Колись депутати Думи ухвалили, щоб навчання для інородців у школі провадилось їхніми рідними мовами: польською, латиською, татарською, киргизькою, черкеською, чеченською і навіть – «на сміх» (!) – єврейською. «Але українцям і на сміх не схотіли позволити» (М. Грушевський). Серед причин депутати Думи називали і те, що «українські селяни самі не просять української школи». Нині, майже через дев'яносто років, шовінізмофренік Круглов, депутат Республіки Крим, твердить, що українці півострова не потребують української школи. А щоб це довести, однодумці Круглова розгромили недільну українську школу в Севастополі.