8. В Українi тривалий час пiд керiвництвом директора iнституту мовознавства iм. О. Потебнi АН УРСР академiка І. Бiлодiда велась настирлива боротьба проти «гуцулiзмiв», тобто слiв та виразiв пiвденно-захiдного походження. Вважалося, що вони засмiчують лiтературну мову, їх вживання є виявом курсу на вiдрубнiсть української мови, вносить дисонанс у «дружбу народiв–дружбу мов», а тому вони мають бути засудженi, як i той «-iзм», що поєднується зi значно «небезпечнiшим» коренем, нiж «гуцул»…
9. Територiальнi дiалекти – це дiти нацiональної мови, рiднi дiти. Їх iснування не йде на шкоду лiтературнiй мовi. Навпаки, вони є джерелом збагачення, опорою, резервом i запорукою розвитку лiтературної мови.
10. Боротися зараз проти дiалектiв означає боротися i проти загальнонацiональної лiтературної мови.
Проте вкрай небезпечним є i штучно консервований «язиковий хаос» (Є. Маланюк), який насаджувався у мiжвоєнне двадцятилiття і який дехто намагається роздмухувати i в наш час на Закарпаттi. Має цілковиту рацію П. Чучка-молодший, говорячи, що загально-національна українська літературна мова «однаковою мірою влаштовує не тільки киянина, одесита, полтавця і львів'янина, але й ужгородця і іршавця, перечинця і міжгірця, хустянина і рахівця, тобто кожного з 50 мільйонів українців».
XIV. Мова і культура
Мова – це «символічний ключ до культури».
Е. Сепір
Мова для культури – те саме, що центральна нервова система для людини.
С. Лем
1. Мова нацiї та її культура становлять органiчне цiле. Мiж ними не можна ставити знак рiвностi, але й вiдiрвати одну вiд одної теж неможливо. Смерть мови означає загибель культури.
Однак «Будь-який народ хоче бути не тiльки ситим, але й вiчним… Безсмеpтя народу – в його мовi» (Ч. Айтматов).
2. Розвиток культури починається з розвитку мови. Вiдродження культури починатєься з боротьби за мовнi права, «За станом мови можна встановити стан культури» (В. фон Гумбольдт).
3. Коли мова щезає, то, у кращому випадку, можуть залишитися хiба що «трупи краси».
4. Між мовою і культурою існує взаємозалежний зв'язок. Багатство національної культури, її цілісність забезпечує структурну повноту і багатство мови. І навпаки: високорозвинена мова дає можливість творити цілісну, всеохоплюючу культуру. Тому всяке зазіхання на культуру ставить під загрозу мову і всякі обмеження мови є загрозою для культури. Природно, що творчі діячі культури завше і всюди намагаються вивести свій народ з-під «культурної підпорядкованості», позбавити його «ментального колоніалізму» тощо. Не менш природним є і те, що саме вони здебільшого стають «мовними бунтівниками», заявляючи вголос про мовні права свого народу.
5. Функцiонування нацiональної культури, її розвиток, животворнi зв'язки з iншими культурами забезпечуються тiльки вiльною i живою, динамiчною i повноправною нацiональною мовою. «Я хочу, щоб культура всiх країн проникала до мого дому. Але я не бажаю, щоб мене збили з нiг» (М. Гандi).
6. Створення духовного свiту i свiту нацiональної культури неможливе без творчої дiяльностi мовного спiвтовариства. У цiй творчостi спiвдiють: людство – мовна спiльнота – мовна особистiсть (Л. Вайсгербер).
Основним компонентом тут є другий, бо мова людства – це абстракцiя, а мова однiєї людини (iдiолект) – це частина мови спiльноти.
Отже, кожен iз нас повинен дбати про «мову спiльноти» – нашу нацiональну мову як засiб творення нацiональної духовностi i нацiональної культуpи.
7. Мова забезпечує вiчнiсть культури. Вона пов'язує культуру етносу в один безперервний процес вiд минулого через сучасне до майбутнього. Що мiцнiшi позицiї займає мова в суспiльствi, то надiйнiшi перспективи культури.
Наш обов'язок – змiцнювати цi позицiї, а передусiм – не допустити, щоб на нашому поколiннi обiрвався цей предковiчний мовно-культурний зв'язок поколiнь українського народу, що йде у майбуття з глибин тисячолiть.
8. Свiт не може мати однiєї культури, бо це було б її загибеллю: кожна культура iснує у протистояннi i взаємодiї з iншими.
«Кажуть, багато мов на островах Полінезії і Мікронезії зовсім не схожі одна на одну, так само й на Кавказі. Якщо ви гадаєте, що всі вони колись поступляться універсальній мові – не задля потреб науки, політики чи бізнесу, а щоб передавати емоційні нюанси, виражати внутрішнє життя – тоді я, здається, знаю, що може з того вийти: це буде не єдина культура, а смерть культури» (І. Берлін).
9. Навіть у високорозвинених країнах держава захищає свою мову в царині культури. Наприклад, у Франції дозволяється демонструвати максимум 40% відео- і кінопродукції іноземними мовами (для порівняння: в Україні 99% такої продукції демонструється не українською мовою). В Ірландії кожен артист зобов'язаний щомісяця виступати ірландською мовою (значна кількість населення цієї країни поки що користується здебільшого англійською, а не державною – ірландською). У Швеції податок від гонорару за виконання естрадних творів не шведською мовою вищий на 25%, а отримані кошти йдуть на розвиток шведської культури.
Своєрiднiсть культури, її неповторнiсть, нацiональний характер забезпечутєься передусiм специфiкою нацiональної мови.
Тому, вiдстоюючи самобутнiсть рiдної мови, ми тим самим оберiгаємо самобутнiсть власної нацiональної культури i духовностi.
10. Лише унікальність культури має справжню вартість. Ще у XVIII столітті європейська наука (Й.Г. Гердер) дійшла висновку щодо рівнозначності різних культур, заперечуючи вищість одних народів над іншими. Однак не лише для побутового мислення, а й для розумувань багатьох політичних та громадських діячів ця думка не стала незаперечною істиною. Важко погодитись із Бісмарком, котрий якось висловився: «Польська культура? Пару молитовників – це ще не культура», чи з В. Соловйовим, який писав: «Утверджуючись у своєму національному егоїзмі, відокремлюючись від решти християнського світу, Росія завжди виявлялась безсилою створити що-небудь велике або хоча б просто значне». Але не можна погодитись і з тим, що уже протягом декількох століть явно і тайно стереотипізується думка про вищість культур цих народів над українською.
11. У наш час вiдбувається бурхливий процес самоутвердження нацiональних культур як протидiя унiфiкацiї, стандартизацiї життя, що їх спричиняє всепроникаюча цивiлiзацiя XX столiття.
«Сплески культурно-мовного нацiоналiзму з'являються у всiх кутках планети… Чим бiльш подiбними стають нашi стилi життя, тим бiльш уперто ми дотримуємось глибинних вартостей, котрi виражаються в релiгiї, мовi, мистецтвi та лiтературi» («Коммунист», 1990, №11, с. 111).
12. Мова утримує в одному духовному полi нацiональної культури усiх представникiв певного народу i на його територiї, i за її межами. Вона цементує всi явища культури, є їх концентрованим виявом. Навiть «немовнi» явища культури «мовчать» для того, хто не знає мови рiдного народу.
13. Культура є матерiалiзованим виявом духу народу, одним iз засобiв його самопiзнання. Описати дух народу, його культуру адекватно, в усiй їхнiй повнотi та всеосяжностi можна тiльки рiдною для носiїв цiєї культури мовою.
Позбувшись рiдної мови, втрачаємо можливiсть по-справжньому розумiти рiдну культуру, не кажучи вже про участь у її твореннi.
XV. Мова та ідеологія
1. Мовою людина почала цiкавитись iз того часу, коли усвiдомила себе людиною. Немає мiфологiї, релiгiї, у якiй не були б заторкнутi питання мови.
У пантеонах багатьох релiгiй знаходимо обожнення мови. Так, у давньоiндiйському пантеонi була богиня Вач, тобто богиня Мова. Усякi порушення правильностi мови вважалися образою для богинi, грiхом. І навпаки: «Кого Вач (Мова) любить, того вона робить могутнiм» («Рiгведа»).
Вражає своєю фундаментальністю трактування мови у християнстві. «У святому Письмі Бог прославляється і як Слово, не тільки тому що він подавець розуму, мудрості і причина всього сущого, яка неподільно містить у собі все суще раніше його втілення в буття, але й тому, що (слово Його) поширюється всюди, досягаючи, як сказано у Письмі, меж усесвіту, а, головне, тому, що божественне Слово своєю доступністю перевершує будь-яку можливу доступність, і в той же час воно позамежне всьому сущному – через надприродну замежність. Ось це Слово і є простота, єдино існуюча Істина, на яку як на сукупність чистого і правдивого знання спирається непохитна основа віруючих – божественна віра, що стверджує як їх у незмінно самототожній Істині, так і Істину – в них, тим самим даруючи всім віруючим доступне знання Істини» (Діонісій Ареопагіт).
Якщо не обожнення, то пiєтет до рiдної мови знаходимо в усiх народiв на рiзних стадiях їх розвитку.
У карібів дотримання святості слова зайшло так далеко, що по-карібському можуть говорити тільки чоловіки, жінки мають користуватись іншою мовою – аравакською.
2. Шанобливе ставлення до рiдної мови досить часто супроводжується повною зневагою до iнших мов. Так, навiть на батькiвщинi демократiї – у стародавнiй Грецiї – вважалося, що всi не греки – варвари, «бурмотiння» яких не вiдрiзняється вiд мукання бикiв (одне з пояснень слова «варвар» – «той, що бурмоче»).
У цьому виразно проявляється роль мови як iдеологiчного чинника.
3. З давнiх давен, особливо з виникненням етнiчної диференцiацiї та суспiльного розшарування, мова була знаряддям i об'єктом iдеологiчної боротьби.
4. Мовний фактор використовується панiвними верствами багатьох народiв для того, щоб поставити себе над простолюдом, «вiдрiзнитися вiд бестiй», як говорили нiмецькi дворяни два столiття тому. Для досягнення цiєї мети часто застосовується чужа мова, як свого часу в Юдеї грецька, в Японiї китайська, в Чехiї нiмецька, в Нiмеччинi та в Росiї французька.