Смекни!
smekni.com

Мова і нація (стр. 17 из 27)

Я другой такой страны не знаю,

Где так вольно дышит человек.

Співали і тоді, коли громили «кремлівських лікарів», цькували «безрідних космополітів», переслідували тих, хто вчив іврит.

20. Формування особистостi в ранньому вiцi має вiдбуватися тiльки рiдною мовою свого народу, нею повинен здiйснюватися навчально-виховний процес у всiх ланках народної освiти.

21. У багатомовнiй країнi найбiльше страджають вiд примусової двомовностi народи зi слабким мовним iмунiтетом, зокрема тi, чия мова близькоспорiднена з домiнуючою. А тому саме вони в першу чергу мусять дбати про державний статус своєї мови i його неухильне утвердження в усiх сферах суспiльного життя.

22. Боротьба на цьому полi за утвердження державностi української мови – це боротьба за те, щоб українська мова для українцiв в Українi стала самодостатньою, а двомовнiсть – засобом спiлкування з представниками iнших країн, виявом мовного етикету, а не засобом брутальної денацiоналiзацiї та русифiкацiї.

Державна двомовність, яку хотіли б запровадити захисники «русскоязычного населения» в Україні, суперечить принципові національної єдності українського народу, протидіє розвиткові національної державності, культури, науки. У часи М. Грушевського вона загрожувала розколом української нації в соціальному плані (низи суспільства українськомовні, верхи – російськомовні), нині вона загрожує розколом у територіальному плані (Захід і Центр – українськомовні, міста Півдня і Сходу – російськомовні).

Вимагати обов'язкової двомовностi вiд українцiв, якi живуть вдома, в Українi, – це зневага їхньої нацiональної гiдностi i порушення елементарних прав людини.


XII. Мова в суспільстві

Раби – це нацiя, котра не має Слова,

Тому й не зможе захистить себе.

О. Пахльовська

1. Суспiльство внутрiшньо неоднорiдне: у ньому наявнi рiзнi класи, стани, прошарки, групи тощо.

Кожен iз цих стратумiв має свої мовнi iнтереси, бiльше того, намагається виробити власну систему спiлкування. Виникають соцiальнi дiалекти, жаргони, арго, у лiтературнiй мовi iснують рiзнi стилi.

Усi цi рiзновиди загальнонародної мови називаються її субкодами. Наявнiсть таких субкодiв – цiлком нормальне явище в життi мови, вони є свiдченням природностi її розвитку: неоднорiднiсть суспiльства вiдображається в його мовi. Загальнонародна мова збагачується елементами, виробленими в її субкодах.

2. Мова без усiєї сукупностi таких субкодiв, властивих розвиненим мовам на сучасному етапi, не може належним чином задовольняти комунiкативнi потреби суспiльства, його стратумiв, що знецiнює її в очах чужинцiв i власних носiїв, особливо молодi. А це має наслiдком використання в українському суспiльствi не тiльки певних субкодiв чужої мови, але й чужої мови взагалi.

Хiба не свiдчать про це епiтети «колхозний», «курдупельний», «рагульськiй язик», якими надiляють нашу мову її «доброзичливцi»?

3. У ситуацiї непаритетної двомовностi певнi субкоди формуються на основi iншої, домiнуючої мови. Так, українсько-росiйська двомовнiсть характеризується вiдсутнiстю молодiжного жаргону української мови, багатьох професiйних субкодiв, виробничо-технiчного стилю, недостатньою розробленiстю наукового стилю та його рiзновидiв (медичного, юридичного, хiмiчного, фiзичного тощо).

Якщо ж врахувати, що на сучасному етапi домiнуючу роль у розвитку нацiональних мов вiдiграють субкоди, пов'язанi з науково-технiчним прогресом, то виразною стає небезпека подальшого розвитку української мови, названi субкоди якої або взагалi не розвиваються, або просто копiються з iншої мови.

4. Майстри слова – поети, прозаїки, публiцисти зробили i роблять чимало для функцiонування i розвитку української мови. Однак їм не пiд силу освоїти всi сфери функцiонування мови, особливо в тих дiлянках, де домiнують певнi субкоди.

Звiдси – велика вiдповiдальнiсть за мову та її майбутнє, яка лягає на науковцiв, технiчну iнтелiгенцiю, виробничникiв, адмiнiстративно-управлiнський апарат, органiзаторiв фiзкультури i спорту, духовенство тощо. Адже «iнтелектуальна дiяльнiсть i мова єдинi i невiддiльнi одна вiд одної» (В. фон Гумбольдт).


XIII. Мова і територіальні діалекти

Така дивна одностайнiсть мови, її загальнiсть для всiх говорiв українських.

Є. Желехiвський

1. Кожна природна мова характеризується наявнiстю територiальних вiдгалужень – нарiч, дiалектiв, говiрок. Їх виникнення сягає глибокої давнини, ще родоплемiнного перiоду, а територiальне закрiплення пов'язане з добою феодалiзму. Недарма їх вважають «живою iсторiєю мови».

2. Дiалектна диференцiацiя мов не однакова. Якщо в англiйськiй мовi дiалектнi вiдмiнностi не дуже значнi, то в нiмецькiй чи китайськiй вони настiльки великi, що їх носiї не завжди можуть порозумiтися мiж собою.

«Гуандун і Фуцзянь – сусідні провінції, проте мешканцям цих провінцій розпочати розмову між собою не легше, ніж із іноземцем. (…). Письменні люди користуються письмом замість усного мовлення» (Лі Цзіньсі).

3. Дiалектнi вiдмiнностi української мови не належать до надто суттєвих, у всякому разi таких, що справляли б поважну перешкоду в спiлкуваннi. Це необхiдно пiдкреслити хоча б тому, що Галичина була вiдокремлена вiд решти України шiсть, а Закарпаття – дев'ять столiть.

Якщо діалекти певної мови розмежовані державними кордонами, то це нерідко спричиняється до їх відокремлення і перетворення в самостійні мови. Так, у сучасному Єгипті місцевий діалект поступово витісняє арабську літературну мову. Він використовується в кінофільмах, спектаклях, навіть у мечетях для тлумачення догм магометанської віри і в школах для пояснення літературної мови. Розмежованість етнічно-територіального простору України теж використовувалась не на користь цілісності української мови. Ще й нині не припинились недолугі спроби створити «русинську» мову, для чого використовуються елементи бойківських і лемківських говірок української мови.

Територіально українська мова складається з трьох наріч. До північного наріччя належать діалекти Чернігівщини, північних районів Сумщини, Київщини, Житомирщини, Рівенщини, Волині та низки районів південної Білорусі. Південна межа цього наріччя проходить приблизно лінією: Володимир-Волинський–Луцьк–Рівне–Новгород-Волинський–Київ–Прилуки–Конотоп–рікою Сейм до межі з російською мовою.

Південно-західне наріччя складають діалекти Вінничини, Хмельниччини, Тернопільщини, Львівщини, Івано-Франківщини, Буковини, Закарпаття, південних районів Житомирщини, Рівненщини, Волині, окремих районів Черкащини, Кіровоградщини, Миколаївщини, Одещини, а також діалекти теренів, заселених українцями у Польщі, Словаччині, Румунії.

До південно-східного наріччя входять діалекти Харківщини, Луганщини, Донеччини, Полтавщини, Січеславщини (Дніпропетровщини), Запоріжжя, Херсонщини, більшості районів Черкащини, Кіровоградщини, Миколаївщини, Одещини, а також діалекти українців Криму, Курщини, Білгородщини, Воронежчини, Дону і Кубані.

Основна межа між південно-західним та південно-східним наріччям проходить лінією: Коростишів–Ружин–Тетіїв–східніше Умані–Первомайськ–Миколаївка–Роздільна.

Названі три наріччя української мови показують, що поділ українців на «східняків» і «західняків», який настирливо підкреслюють і намагаються використати з облудною політичною метою вороги соборності і незалежності України, не є органічним для українського народу. Він зумовлений передовсім тим, що землі України внаслідок певних історичних подій були розшматовані між її сусідами. За державної єдності і самостійності нашої країни цей поділ може мати лише історико-географічний сенс. Не має під собою природного грунту цей поділ ще й тому, що в Україні ніколи не припинялося взаємопроникнення та перемішування субетнічних груп корінного населення. У басейні Карпат, на теренах нинішніх Івано-Франківщини, Львівщини, Закарпаття, від віків проживає субетнічна гілка українського народу – відважні, працьовиті, ініціативні бойки. Вони дали українському народові Юрія Дрогобича, Петра Конашевича-Сагайдачного, Івана Франка, Августина Волошина… Топонімами (географічними назвами) з коренем бойк – усіяна ціла українська земля. Вони «тягнуться від Чернігівщини, Слобожанщини, степової України через Полтавщину, Правобережжя і до крайнього заходу. Особливо багато їх на Лівобережній Україні» (О. Стрижак). Трапляються навіть у Криму. А яка кількість і яке розмаїття прізвищ із цим коренем, відомих ще від XIV століття і в Прикарпатті і в Наддніпрянщині! Прізвище Бойко мала, наприклад, мати Тараса Шевченка. Хоча бойки – чи не найкласичніші «західняки», але їхнє коріння переплелося в усьому українському народі і є своєрідним символом його єдності і нерозривності. Подібне можна сказати і про інші субетноси українського етносу. Справді, одна в нас мати – Україна, один народ, одна мова.

4. Подиву гiдна єднiсть мови українського народу на всiх територiях його розселення дає пiдстави твердити, що вона в основному сформувалася значно ранiше XIV–XVI столiть, як це офiцiйно вважається. Свiдченням цього є й фольклорнi матерiали, що сягають глибин першого тисячолiття нашої ери.

5. Територiальнi дiалекти – це тi рiзновиди мови, де вона живе, функцiонує i розвивається природним шляхом. Це тi потiчки, якi впадають у могутнє річище загальнонародної мови та її вищого, окультуреного рiзновиду – лiтературної мови. Пересохнуть стpумки – обмiлiє рiка. «Мова народу розчленована в дiалектах, а зiбрана воєдино в лiтературнiй мовi» (Г. Брiнкман).

6. Роль дiалектiв по вiдношенню до лiтературної мови з часом змiнюється. Так, виникнувши на середньонадднiпрянськiй дiалектнiй основi, українська лiтературна мова в другiй половинi XIX та в XX солiттi iнтенсивно поповнюється за рахунок дiалектiв пiвденно-захiдного нарiччя.

7. Ставлення до дiалектiв – це один з напрямкiв мовної полiтики суспiльства.

Зараз у свiтi спостерiгається тенденцiя до пошанування дiалектiв – мов «малої батькiвщини». У Баварiї 71 вiдсоток населення володiє i користується дiалектами, а в землi Рейнланд-Пфальц – 76. В Італiї, де лiтературною мовою послуговується не бiльше 8–12 вiдсоткiв населення, на дiалектах проводяться театральнi фестивалi, дiалектне мовлення звучить у кiнофiльмах, що не знижує їх естетичного рiвня та не применшує всесвiтньої слави iталiйського кiномистецтва. А з якою шанобливою турботою i пiклуванням ставляться до своїх дiалектiв японцi, фактично кожен з яких вiльно володiє англiйською мовою!