Смекни!
smekni.com

Культурологія. Українська та зарубіжна культура (стр. 2 из 50)

Складовими культурології є теорія культури й історія культури.

Завдання теорії культури – осмислення й пояснення культури через її найбільш загальні і суттєві риси.

Предмет включає розгляд структури, функцій і ролі культури в житті людини й суспільства.

Значення – визначення сутності культури, її відмінності від природи, співвідношення з цивілізацією й іншими явищами.

Історія культури тією чи іншою мірою також вирішує філософсько-теоретичні питання.

Завдання історії культури – дати конкретні знання про ту чи іншу культуру.

Предметом може бути світова, національна чи регіональна культура, або ж яка-небудь епоха, наприклад, епоха Відродження.

Значення історії культури в тому, що вона не стільки пояснює, скільки констатує факти, описує події й досягнення культури, виділяє в ній самі видатні пам’ятки або імена авторів й творців.

Отже, культурологія – це наука про культуру. Її завданням є дослідження об’єктивних закономірностей світового і національних культурних процесів, пам’яток, явищ і подій матеріального і духовного життя людей.

Культурологія досліджує не лише передумови і фактори, під впливом яких виникають, формуються і розвиваються культурні інтереси і потреби людей, але й їхню роль у створенні, збереженні, примноженні й передачі культурних цінностей. Культурологія вивчає культурне життя в різних суспільствах, намагається виділити особливості й досягнення основних культурно-історичних типів. Одна із основних проблем культурологічної науки – питання теорії й історії світової культури.

Попередній аналіз дає підстави дійти до висновку, що предмет культурології – це галузь гуманітарного знання, що вивчає суть, закономірності, функціонування і розвиток культури. Культурологія являє собою єдність теорії й історії культури, розглядаючи у взаємодії матеріальну культуру, духовну культуру й соціальну культуру (культуру людських відносин).

З поняттям “культура” зблизилося поняття “цивілізація”. Останній термін бере початок від латинського кореня “civilis” (“гідний”, “вихований”).

Проте термін цивілізація виник пізніше терміну “культура”, а саме лише у ХУШ ст. Його автором, згідно однієї версії, вважають шотландського філософа А.Фергюссона. Він розділив історію людства на епохи: дикості, варварства, цивілізації. Під цивілізацією Фергюссон мав на увазі останню вищу ступінь суспільного розвитку.

За іншою версією термін “цивілізація” долучений до наукового обігу французькими філософами-просвітниками. Проте у їхньому трактуванні термін “цивілізація” певною мірою переплітався з терміном “культура”. Він означав сукупність певних якостей людини – розуму, освіченості, витончених манер, чемності тощо.

Наразі багато вчених зупиняються на визначенні, що поняття “цивілізація” вживається для характеристики якісного стану суспільства, маючи на увазі його зрілість, рівень соціального прогресу.

Науковцями приділяється досить значна увага проблемі співвідношення понять культури й цивілізації. Всю різноманітність визначення цього співвідношення можна звести до наступних основних підходів.

1. Культура й цивілізація – синоніми. Зокрема, англійський історик Арнольд Тойнбі (1852-1883) розглядав цивілізацію в якості певної фази культури, робив акцент на її духовному аспекті й вважав релігію головним і визначальним елементом.

2. Культура й цивілізація схожі і водночас мають важливі розбіжності. Цього погляду дотримувався французький історик Фернан Бродель. В його розумінні цивілізація складає базу культури і створює перш за все сукупність духовних явищ.

3. Поняття культури й цивілізації переплітаються, вони нероздільно пов’язані між собою. Зокрема, німецькі філософи романтики відмічали, що культура “проростає” цивілізацією, а цивілізація переходить в культуру. Цивілізованість передбачає наявність деякого рівня культури, яка в свою чергу включає в себе цивілізованість.

3. Культура й цивілізація – протилежні поняття. Прикладом може служити теорія німецького історика Освальда Шпенглера (1880-1936). Він виклав її у книзі “Загибель Європи” (1922). Згідно неї цивілізація є культура, яка вмирає і розпадається. Культура, як твердить вчений, являє собою живий і зростаючий організм. Вона дає простір для розвитку мистецтва і літератури, для творчого розвитку особистості й індивідуальності. У цивілізації немає місця для художньої творчості. В ній панує техніка й бездушний інтелект. Вона нівелює людей, перетворює їх на безликі, невиразні істоти.

5. Деякі науковців розглядають культуру і цивілізацію як відносно самостійні явища. Мотивують це тим, що в кожному з них можна виділити специфічні, тільки йому притаманні риси й особливості. Це дає їм підставу твердити про існування двох окремих дисциплін – культурології й цивілізаціології. Кожна із них має свій предмет вивчення.

Еволюція цивілізації дозволяє виділити в ній три основні стадії.

1. Аграрно-традиційну, характерну для рабовласницького й феодального суспільства.

2. Індустріальну, пов’язану з капіталізмом.

3. Постіндустріальну, викликану науково-технічною революцією й високими технологіями. Їй відповідає постіндустріальне, інформаційне суспільство.

В залежності від масштабу розгляду цивілізація може бути:

- глобальною, тобто світовою;

- континентальною (наприклад, європейська);

- національною (французька, німецька);

- регіональною (північно африканська).

Вчені-сходознавці твердять, що спочатку цивілізація розпалася на два “дерева” – Захід і Схід, які пройшли свої неповторні шляхи розвитку. Із них “природним” і “нормальним” визнається східний, тоді як західний розглядається як мутація, відхилення.

Інші вчені також припускають розподіл цивілізації на два типа, але дають їм своє тлумачення:

- техногенна, оголошується характерною для Західної Європи;

- психогенна, притаманна східним країнам, прикладом якої може служити індійська цивілізація минулого.

При всій різноманітності існуючих думок найбільш важливими ознаками й рисами цивілізації вважаються:

- створення держави;

- виникнення писемності;

- відділення ремесла від землеробства;

- розшарування суспільства на класи;

- поява міст.

При цьому наявність перших двох ознак практично всіма визнається обов’язковим, а необхідність інших іноді ставиться під сумнів.

Отже, поняття “культура” і “цивілізація” – це не однорідні явища. Вони близькі за змістом, але не тотожні.

Відтак зрозуміти суть культури можна лише через призму діяльності людини, народів, які населяють земну кулю. Культура не існує поза людиною. Вона з самого початку пов’язана з людиною.

Але людина не народжується соціальною, а стає такою лише в процесі діяльності. Освіта, виховання – це засоби, за допомогою яких відбувається опанування культурою, процес передачі її від одного до другого покоління. Таким чином, культура означає прилучення людини до соціуму, суспільства.

З віком кожна людина перш за все оволодіває тією культурою, котра була створена до неї, освоює соціальний досвід, накопичений її попередниками.

Процес становлення особистості на основі засвоєння нею елементів культури й соціальних цінностей дістав назву процесу соціалізації. Соціалізація відбувається внаслідок перебування людини в певному соціальному середовищі й шляхом свідомого впливу суспільства на психологію особи.

Оволодіння культурою може здійснюватися у формі міжособистих стосунків (спілкування в дошкільних закладах, школі, вузі, підприємстві, сім’ї) і самоосвіти (читання, відвідання музею тощо). Величезна роль в оволодінні культурою належить засобам масової інформації – радіо, телебаченню, пресі.

Особистість, оволодіваючи раніше накопиченим досвідом, може зробити свій власний внесок у розвиток культури.

Разом з тим людина й створена нею культура тісно пов’язані з природою. Від ступеню розвитку людської культури, зокрема своєрідності релігійних вірувань, залежать відносини між природою і творцем культури.

Наприклад, ми маємо суттєву відмінність у ставленні до природи між західною християнською й східною ісламською та іншими східними релігіями.

Згідно концепції відомого швейцарського культуролога Карла Густава Юнга (1875-1961) східна людина – інтроверт. Тобто її свідомість направлена усередину себе, вона шукає спасіння в самій собі, в удосконаленні своєї духовності. Мусульманин не ставить завдання присвоїти чи підкорити природу, тим більше її розрушити. Для нього характерне повага до природи, її обожнення.

У цьому плані показові індійські релігії, особливо джайнізм. Для останнього принцип ненанесення шкоди всьому живому доведений до крайності, оскільки є умовою порятунку душі. Послідовники джайнізму не можуть займатися землеробством, оскільки оранка землі може привести до вбивства живих істот – черв’яків і комах.

Західний християнин дотримується більш прагматичного ставлення до природи. За визначенням Карла Юнга західна людина – екстраверт, тобто її розум направлений зовні. Вона шукає спасіння не в самій собі, а в пануванні над природою. Представник західного світу вважає себе перетворювачем і підкорювачем природи. Звідси відомий вислів: “Природа не храм, а майстерня, і людина в ній – робітник”.

Такий підхід обумовлений тим, що праця в християнстві є основний обов’язок, є одна із головних його цінностей. Проте і в західній культурі погляди на природу не були однаковими. Вони мінялися від епохи до епохи. Зокрема, в античній культурі природа цінувалася дуже високо.