Смекни!
smekni.com

Культурологія. Українська та зарубіжна культура (стр. 3 из 50)

3. Структура культури. Функції культури

Структура культури складане і багатогранне явище. В залежності від умов розвитку відбувається її конкретизація. Вона має історичні аспекти (наприклад, культура стародавнього світу, середньовічна культура, сучасна культура).

Культура розрізняється за географічними й етнонаціональними ознаками (культура Заходу, Сходу, американська, слов’янська, українська, німецька). Є культурні епохи (Відродження, Просвітництво).

Наявна культура, яка характеризує певні риси особистості (культура поведінки, естетична культура, культура мислення, культура мови тощо).

Є культура самої людини (колективу, індивіда). Виділяється також культура класу (наприклад, селянська, буржуазна). Існує й культура різних верст суспільства (молодіжна, військова, артистична).

В останній час культура особистості, культура різних соціальних груп й культура суспільства в цілому розрізняються дослідниками на внутрішньому рівні. Суб’єкти цієї культури стали відправної точкою для формування поняття “субкультури”. Субкультура – це культура певної конкретно-історичної, соціальної, етнічної спільноти людей, які знаходяться в певному часовому й територіальному просторі й об’єднані спільними інтересами, потребами, цінностями, установками, стереотипами. Такий підхід дав змогу виділити три рівні культурно-теоретичного аналізу: особистий, локально-груповий і загально-соціальний.

Будь-яке співтовариство – носій певної субкультури. Кожна така група має специфічні ознаки, що сформувалися під впливом способу і стилю життя представників даної групи. Посеред них виділяються як соціально прийнятні форми соціально-культурної диференціації (професійні, наукові, молодіжні, релігійні субкультури, субкультури національних меншин тощо), так і антисоціальні (фашистські, терористичні, злочинні угрупування тощо).

Поняття “субкультури” і “соціальної групи” не ідентичні. Для соціальної групи властиві ознаки соціального розмежування: місце у системі суспільного розподілу праці, ставлення до власності й влади. Її члени можуть не мати прямих контактів. Для субкультури безпосередні зв’язки між її представниками мають більше значення, ніж виконання ними певних соціальних функцій.

Культура охоплює різні галузі людського життя (екологічна, економічна, політична, правова культури, культура праці, культура дозвілля, культура споживання, культура побуту та інші).

Для прикладу, зупинимося на визначенні важливої для нас структури культури, що охоплює одну із основних сфер людського суспільства – правовій культурі.

Правова культура є необхідною умовою існування людини в суспільстві. Дія права поширюється на всі важливі сфери суспільного життя. Традиційно право визначається як система загальнообов’язкових норм і відносин, які закріплюються державою.

Правова культура має свої ознаки. Головні з них наступні.

По-перше, це рівність людей перед законом.

По-друге, поряд з рівністю обов’язковою ознакою повинна бути свобода. Право поширюється лише на вільних громадян. Проте свобода в галузі права виключає самоуправство й свавілля. Скоріш за все, право виступає як форма, норма й міра свободи.

Ще є одна специфічна ознака права – справедливість. Вона збалансовує права і обов’язки громадян, які знаходяться в правових відносинах.

У культурі права важливе місце відводиться правосвідомості. Що ж таке правосвідомість? Це сукупність поглядів, ідей, учень, що виражають ставлення людей до права, законності, правосуддя, їхнє уявлення про те, що є правомірним чи неправомірним. Тобто, правосвідомість являє собою результат і процес відображення права в свідомості людей.

Головно виділяють декілька рівнів правової свідомості: звичайний, професійний (спеціальний) і теоретичний.

Звичайний рівень правової свідомості мають люди, які в своїй діяльності керуються правовими почуттями, правовими навиками, правовими звичками і несистематично набутими правовими знаннями. Зупинимося на їхньому визначенні.

Правове почуття – це суб’єктивне ставлення до різних сторін соціальної дійсності (почуття свободи й незалежності, справедливості, почуття обов’язку перед іншою людиною чи суспільством тощо).

Правові навики – це вміння здійснювати правове спілкування (вибір відповідного контрагента (сторона в договорі), укладення договору, відшкодування збитку тощо).

Правова звичка – це стійка внутрішня потреба людини постійно виконувати правові стандарти поведінки (звички виконувати обіцянки, розрахуватися за надані послуги тощо).

Несистематично набуті правові знання присутні у вигляді уривчастих знань, уявлень, оцінок, установок повсякденної свідомості. Перелічені знання формуються за допомогою літератури і засобів масової інформації (а саме преси, радіо, телебачення).

Наступним рівнем правової свідомості є професійний. Він складається в осіб, які спеціально займаються правовою діяльністю (судді, адвокати, співробітники органів внутрішніх справ тощо). Представники цього рівня мають правові систематизовані знання і професійно підходить до розуміння правових явищ.

Третій, самий високий рівень правової свідомості – теоретичний. Він передбачає наукові знання про суть, характер і взаємодію правових явищ усього правового життя суспільства, цілісний механізм правового регулювання, а не його окремі прояви.

Цією діяльністю займаються люди, які мають високу юридичну підготовку – науковці, викладачі. Вони розвивають юридичну науку, розробляють правові дисципліни, виробляють науково-практичні рекомендації законодавчим, правоприкладним й правоохоронним органам.

Культура виконує багато функцій. Головною функцією феномена культури є людино-творча або гуманістична. Всі інші певною мірою пов’язані з нею й навіть витікають з неї.

Найважливіша комунікативна (від лат. “communicatio” – “зв’язок”, “об’єднання”, “спілкування”) функція культури, або вона ще дістала назву – функція трансляції (передачі) соціального досвіду. Її часто називають функцією історичної спадковості або інформаційною. Культура виступає єдиним механізмом передачі соціального досвіду від покоління до покоління, від епохи до епохи, від однієї країни до іншої, оскільки крім культури, суспільство не має ні одного механізму трансляції всього багатого досвіду, який накопичило людство.

Цю функцію культура виконує за допомогою складної знакової (символічної) системи, що зберігає досвід поколінь у словах, поняттях, формулах науки тощо.

Розрив же культурної спадковості прирікає нові покоління на втрату соціальної пам’яті із всіма наслідками, що з цього витікають. Це явище дістало назву феномену манкуртизму (“феномен” – виняткове явище, з грецької “те, що з’являється”).

Другою провідною функцією є пізнавальна (гносеологічна). Вона тісно пов’язана з першою і певною мірою витікає з неї. Культура концентрує в собі кращий соціальний досвід багатьох поколінь людей. Відтак вона набуває здатність накопичувати багаті знання про світ і тим самим створювати сприятливі можливості для його пізнання й освоєння.

Можна стверджувати, що суспільство інтелектуально настільки, наскільки ми використовуємо багаті знання, що містяться в культурному генофонді людства. Зрілість культури багато в чому визначається ступінню освоєння культурних цінностей минулого.

Всі типи суспільства перш за все суттєво відрізняються по цій ознаці. Одні з них демонструють дивовижну здатність через культуру, за допомогою культури пізнати все те краще, що накопичено людьми, і поставити його собі на службу.

Такі суспільства (наприклад, в Японії) демонструють величезний динамізм в багатьох сферах науки, техніки, виробництва. Інші, не здатні використати пізнавальні функції культури, все ще винаходять велосипед і тим самим прирікають себе на відсталість.

Отже, за допомогою пізнавальної функції культури, а саме через культуру, що об’єднує природничі, технічні та суспільні знання, людина пізнає навколишній світ і саму себе.

Світоглядна функція культури формує духовний світ особистості. В своєму розвитку людство мало три домінантні системи світогляду: міфологічну, релігійну й наукову. Людина черпала знання у міфології, згодом у релігії й, нарешті, в наукових джерелах.

Регулятивна (нормативна) функція культури регулює норми поведінки людини. У сфері праці, побуту, міжособистих стосунків культура так чи інакше впливає на поведінку людей й регулює їхні вчинки, дії і навіть вибір тих чи інших матеріальних й духовних цінностей.

Регулятивна функція культури опирається на такі нормативні системи, як мораль і право.

Важлива в системі культури семіотична (від грец. “вчення про знаки”) або знакова функція. За її допомогою відбувається оволодіння культурою. Без вивчення відповідних знакових систем неможливо оволодіти досягненнями культури.

Наприклад, мова (усна чи письмова) – засіб спілкування людей. Літературна мова – важливий засіб опанування національною культурою. Специфічна мова потрібна для пізнання особливого світу музики, живопису, театру. Природничі науки (фізика, математика, хімія, біологія) також мають особливі знакові системи.

Аксіологічна (від грец. “цінність”, “вартість”) або ціннісна функція культури забезпечує визначення цінностей і норм як історичних, так і вічних канонів. Вона дає можливість вибрати ті вартості, які найкраще відповідають вимогам часу. Отже, ціннісна функція відображає важливий якісний стан культури.

Культура як система цінностей формує у людини певні ціннісні потреби й орієнтації. По їхньому рівню і якості люди, як правило, судять про ступінь культурності тієї чи іншої людини. Головним чином моральний й інтелектуальний зміст виступає критерієм відповідної оцінки.

Інтегративна функція культури має здатність об’єднувати людей у певні спільноти, а народи у світову цивілізацію.