Смекни!
smekni.com

Культурологія. Українська та зарубіжна культура (стр. 9 из 50)

Давньогрецькі філософи Арістотель, Платон, Протагор, Полібій, а також китайський філософ Сима Цянь вважали культуру частиною божественної природи та її виявом. За їхніми уявленнями подібно будь-якій живій істоті культура народжується, живе і вмирає. Етапи її розвитку нагадують зміну пори року.

Традиції такого розуміння культури пізніше збережуть деякі арабські вчені. Зокрема, історик і філософ Ібн-Халбун стверджував, що повний цикл розвитку культури відбувається протягом 120 років. Після цього культура перемагається більш сильнішою культурою (як правило культурою завойовників). Цей напрямок отримав назву “культурного натуралізму”.

У часи середньовіччя, коли в Європі культура була поставлена на службу церкві, поняття культури й релігії збігаються. Про богословську концепцію культури мова буде йти далі.

Для подальшого розвитку поняття культури поштовшом стали ідеї Просвітництва, що панували в Європі у ХVП-ХVШ ст. У цей час утверджуються нові думки. А саме – людина є творча істота. Вона може змінювати світ і удосконалювати саму себе. Це самовдосконалення людина може здійснювати, опираючись не на догми й авторитет церкви, а на силу свого розуму.

Відтак саме в епоху Просвітництва виникло нове, не релігійне, а світське уявлення про культуру як про всебічну реалізацію (матеріальну й духовну) людського розуму. Завдяки йому відбувається розвиток людського суспільства, а отже й його культури.

У розвиток просвітницької культурологічної думки значний внесок зробив німецький просвітник Самуель Пуфендорф (1632-1694). Під культурою він розумів усі життєві блага й зручності, які досягло людство в результаті своєї діяльності по перетворенню природи і удосконаленню внутрішнього світу особистості. Ці перетворення досягаються завдяки освіті через знання, винаходи, різні громадські інститути тощо. Причому Пуфендорф розглядав культуру не лише як процес удосконалення, але як і стан, ступінь розвитку людини й суспільства.

Ці ідеї щодо поняття культури сповідували і філософи французької просвітницької школи. Головно всі вони рушійною силою розвитку культури вбачали розум й освіту. На їхню думку культура повинна сприяти побудові досконалого суспільно-політичного ладу. Таке суспільство повинно ґрунтуватися на засадах розуму, де у кожної людини виховані розумні потреби. Досягти такого рівня розвитку суспільства французькі просвітники планували за допомогою підвищення рівня освіти народу.

Для розвитку культурології важливе значення мали ідеї видатного французького просвітника Вольтера – справжнє ім’я і прізвище Марі Франсуа Аруе (1694-1778). Одним із перших він висунув ідею створення історії культури. В число досліджуваних об’єктів культури Вольтер включив поряд з Європою й інші частини світу.

Змістом історичного прогресу вчений вважав боротьбу розуму й просвіти з неосвіченістю. В цій боротьбі важливе місце належало перебудові суспільних відносин на нових розумних засадах, без експлуатації одних класів іншими.

До протилежних висновків щодо впливу культури на розвиток людства прийшов відомий представник французького просвітництва Жан Жак Руссо (1712-1778). Він дотримувався думки, що культура з усіма її досягненнями лише віддаляє людство від його ідеального стану.

Згідно теорії Руссо негативний вплив культури на розвиток людства витікав із розподілу праці, який приводить до нерівності людей. Він вбачав у нерівності джерело усіх соціальних пороків. На відміну від сучасного суспільства філософ ідеалізував патріархальні відносини, що існували в докласовому суспільстві.

Незважаючи на певні недоліки його культурологічної теорії, вона мала свої позитивні сторони. А саме Руссо намагався розвінчати витоки пороків культури в умовах буржуазного суспільства, яке зароджувалося. Він побачив негативні наслідки буржуазної цивілізації. Цими наслідками були зростання соціальної нерівності, моральної й фізичної деградації людини.

Критика буржуазної цивілізації була розвинута французькими соціалістами-утопістами. Зокрема, один із її представників Шарль Фур’є (1772-1837) наголошував, що порок у варварському суспільстві практикується в простому вигляді. В буржуазному цивілізованому суспільстві порок набирає складну, лицемірну форму й бідність народжується від самого достатку, багатства.

Ці філософські погляди деякої частини просвітників породили ідею повернення людства до рівня доцивілізованої стадії.

Дещо інший підхід до культури у німецького філософа-просвітника Йоганна Гердера (1744-1803). Він розглядає культуру як необхідний атрибут усіх народів: варварських і цивілізованих, античних і середньовічних, європейських і азіатських.

По Гердеру некультурних народів взагалі немає. Культура всеохоплююча. Тому ми можемо говорити лише про культурні чи менш культурні народи.

Вчений пов’язував прогрес в галузі культури з прогресом освіти. Філософ називав культуру людини її “другим народженням”. Відтак культура виступає як традиція виховання, що визначає певний спосіб життя. Яка традиція виховання, такою й становиться людина, її моральне обличчя. Проте Гердер вважав все людство єдиним й заперечував його поділ на раси.

Значне місце у розвитку людства мислитель відводив релігії. Згідно його теорії релігія – самий давній елемент культури. Відсутність релігії – свідоцтво про саму ранню стадію існування народу. Релігія принесла всім народам початки культури й наукового знання. Вчений відмічав, що всі давні європейські нації (греки, етруски, римляни), отримали знання із релігійного джерела.

На його думку так виникла художня культура, природознавство, правознавство та інші важливі галузі культури.

Гердер був не лише теоретиком культури, але й одним із перших її істориків. Як вважав учений людський рід виник в Азії, а саме в Китаї. За Гердером тут зародилася писемність, виникло землеробство, скотарство, сформувалися перші держави.

У цьому помилка філософа, оскільки на той час ще не були розшифровані ні шумерський клинопис, ні давньоєгипетські ієрогліфи.

В його працях значне місце відводилося дослідженню давньогрецької культури, що заклала основи європейської культури.

Неможливість реалізації просвітницького ідеалу першим зрозумів родоначальник німецької класичної філософії Іммануїл Кант (1724-1804). Він теж творив в епоху Просвітництва. На відміну від своїх сучасників-просвітників мислитель дотримувався думки, що людина за своєю природою не добра, а зла. Тому природа людини не може бути підставою для обґрунтування суспільного ладу.

Він наголошував, що культурний прогрес відбувається завдяки суперечностям суспільного життя, а не завдяки вродженому прагненню до щастя.

У розумінні Канта культура – це здатність людини переборювати егоїстичні природні бажання. Водночас культура – це вміння підкоряти свої пристрасті й поведінку моральному обов’язку. По Канту з виходом людини з природного стану й починається історія людства, історія його культури.

Як вважав філософ справжня моральна поведінка людей можлива лише в розумному й справедливому суспільстві. Це є основною умовою культури, що може бути досягнута лише в правовій державі.

На практиці культурницькі ідеали просвітників були розвіяні дійсністю ранньобуржуазного суспільства. Розчарування в ідеалах Просвітництва та реальності буржуазного суспільства проявилося у німецькому романтизмі. Його найвідоміші представники: брати Шлегелі (Фрідріх (1772-1829) і Август Вільгельм (1767-1845), Фрідріх Вільгельм Шеллінг (1775-1854), Йоганн Готліб Фіхте (1762-1814), Людвіг Тік (1773-1853).

Глибоко відчуваючи колізії свого часу, вони поетично оспівували минуле, в першу чергу середньовіччя. Романтики критикували буржуазну цивілізацію як ворожий людині суспільний стан.

Водночас вони протиставляли цій дійсності світ мистецтва. На їхню думку у світі художніх образів людина звільняється від земного, буденного і потрапляє під владу поетичної імпровізації та інтуїції.

На відміну від “природної людини” просвітників, яка підпорядковувала свої вчинки законам природи, романтики возвеличували суб’єктивну могутність генія, вирішальну силу художнього уявлення, що формує дійсність за власними законами.

Інший підхід до визначення поняття культури започаткував німецький філософ Георг Гегель (1770-1831). Історію культури він розглядає як історію свободи духу.

Він поділяє світову історію культури на чотири періоди: східний світ (Китай, Індія, Персія, Єгипет), грецький, римський та германський.

Культура Сходу – це дитинство людства, позаісторичний час, тому що дух тут ще позбавлений свободи і лише прагне до визволення.

Грецька культура – це світ юності, період формування індивідуальності, усвідомлення свободи.

Римська цивілізація – період змужніння людства, становлення свободи особистості, яка стає суб’єктом правових відносин.

Нарешті завдяки християнству германські народи усвідомлюють, що свобода – основна властивість людської природи.

Релігія, мистецтво, філософія, наука, право, держава є у Гегеля загальними ідеями. Вони визначають в кожну окрему епоху ступінь розвитку абсолютного духу на шляху до самопізнання. Вони ж є й проявами культурного розвитку.

У філософії мислителя знаходить своє завершення вчення про розум. Він вважав його величезною соціальною силою, що рухає прогрес. Адже завдяки розуму, наголошував філософ, людина завойовує природу й удосконалює себе.

Над проблемами поняття культури плідно працюють й сучасні філософи. Набув поширення так званий діяльнісний підхід до визначення феномену культури. Зокрема, представник київської культурологічної школи В.П. Іванов трактує культуру як певний вимір і специфічну форму життєдіяльності людського суспільства. Тобто культура є способом людського буття, яке реалізується у різноманітності культурного існування як певної особи, так і суспільства взагалі.