Смекни!
smekni.com

Культурологія. Українська та зарубіжна культура (стр. 37 из 50)

У своїх творах автори використовували поряд із документальними джерелами власні спогади, фольклор.

Найповніше культура українського бароко втілилася в архітектурі. Поряд з церковною архітектурою розвивається й цивільне будівництво. Світські будівлі зводяться з розкішними фронтонами, порталами, брамами, прикрашеними вигнутими деталями, буйним орнаментом. Замовниками такого будівництва виступає українська шляхта, козацька старшина, багаті міщани. Проте стиль бароко в Україні набуває національного колориту.

У розвитку архітектурного мистецтва значна заслуга належить гетьманам Івану Самойловичу та Івану Мазепі. Зокрема, Мазепа увійшов в історію як щедрий меценат української православної церкви. За його вказівкою зведено чи перебудовано більше двох десятків храмів, в тому числі шість у Києві.

Серед збудованих Іваном Мазепою культових споруд у Києві є Микільський собор, Богоявленська (братська) церква на Подолі, церква Всіх Святих у Києво-Печерській лаврі; в числі перебудованих – Софійський собор, Успенський собор, Кирилівська церква, Михайлівська церква Видубицького монастиря та ін. Краса й монументальність перелічених споруд засвідчують не лише майстерність будівничих, але й мистецький хист та витончений смак самого гетьмана.

Саме в добу гетьмана Івана Мазепи сформувався стиль, що дістав назву українського або козацького бароко. За влучною оцінкою В.Антоновича це була “друга золота доба українського мистецтва після великокняжої доби Володимира Великого і Ярослава Мудрого”.

В основі козацького бароко був традиційно поширений в Україні тип дерев’яної церкви, яку нібито одягли в камінь, водночас прикрасивши її досконалими декоративними оздобленнями. Як правило в цих спорудах відсутній чітко окреслений фасад, оскільки вони однаково пишно прикрашалися з усіх чотирьох сторін. Такий архітектурний прийом став характерною рисою козацького бароко.

На західноукраїнських землях найвизначнішою пам’яткою архітектури бароко поправу вважається собор святого Юра у Львові, зведений 1745-1770 рр. за проектом архітектора Бернарда Імеретина (кін. 17 ст.-1759). В його архітектурі західноєвропейські риси гармонійно поєднані з національними українськими.

В українському образотворчому мистецтві другої половини ХУП - першої половини ХУШ ст. на першому плані продовжує бути іконопис. Проте з часом він все більше відходить від канонічності. Обличчя святих втрачали традиційну схематичність й набували реалістичних рис, хоча в своїй творчості митці ще не відійшли від декоративності.

Особливо відчутні ренесансно-барокові форми в іконостасному мистецтві, що відзначається особливою граціозністю й пишністю. В цьому художньому виді вершин майстерності досяг живописець Іван Руткович. Одним із самих його знаменитих іконостасів є монументальний іконостасний комплекс із Скваряви.

У зв’язку з бурхливим зведенням культових споруд на землях Гетьманщини центр іконопису, зокрема, іконостасного живопису, переміщається із Західної в Центральну Україну.

У цей період дістав поширення світський портрет, який теж став більш життєвим, хоча ще повністю не втратив зв’язок з іконописом. Західноукраїнське портретне мистецтво представлене головно портретами львівських братчиків, яких митці зображали в представницьких позах, із жезлом, гербами та іншими атрибутами. У Західній Україні склалася традиція замовлення посмертних портретів, які часто виставлялися в каплицях та церквах.

Особливо славилися художні полотна Луки Долинського (1750-1824), який був родом із Білої Церкви, здобув мистецьку освіту у Відні й працював у Львові. Поряд із біблійною тематикою (зокрема, написав ікони для собору Святого Юра) митець приділяв багато уваги парадному портрету.

У Центральній Україні світські портрети дали змогу донести до сучасників художні образи Богдана Хмельницького та його сподвижників, українських гетьманів та козацької старшини. Тут парадний портрет дістав назву “парсун”. На храмовому або ктиторському портреті зображалися меценати церкви. Ктиторами (народною мовою “титарями”) величали фундаторів, жертводавців і опікунів тієї чи іншої церкви.

У ХУП-ХУШ ст. в Україні продовжувалося розвиватися мистецтво гравюри, яке використовувалося в книгодрукуванні. Його центрами стали друкарні Києво-Печерської лаври, Троїцько-Ільїнського монастиря в Чернігові та Успенського братства у Львові. Відомим представником стилю бароко був Олександр Тарасевич (1640-1727), який удосконалював свою майстерність в Аугсбурзі (Баварія) в майстерні граверів Кіліанів й працював у друкарні при Віленській академії та очолював Києво-Печерську друкарню. Поряд з ілюстрацією біблійної літератури та інших творів він приділяв багато уваги створенню друкованих портретів відомих співвітчизників.

З Києво-Печерською друкарнею була пов’язана й творча діяльність інших відомих граверів першої половини ХУШ ст. Григорія Левицького (1698-1769) та Аверкія Козачківського.

Співучість й музичність українського народу була не останнім фактором у розвитку українського музичного мистецтва. Йому велика увага приділялася в тодішніх навчальних та духовних закладах. При православних церквах існували хори, при греко-католицьких – ще й музичний супровід. У більшості українських колегіях функціонували хорові капели, театри. Українське музичне мистецтво славилося за межами батьківщини. Українці були вчителями співу в багатьох містах Росії, видавали там нотні книги.

У середині ХУШ ст. центром культурного життя Лівобережжя стає Глухів – остання столиця гетьманської України. Гетьман Кирило Розумовський утримував при своєму дворі власний театр і оркестр. На його сцені ставилися популярні італійські опери, кращі п’єси класичної європейської драматургії, виконувалися уривки з балетів. Тут до послуг музикантів була й найбільша в Європі нотна бібліотека.

У Глухові за царським наказом для підготовки хористів відкрилася співацька школа. З неї вийшли видатні композитори, творці української музики Максим Березовський (1745-1777), Дмитро Бортнянський (1751-1825), Артем Ведель (1767-1808) (причому перші два уродженці Глухова, третій – Києва). Їхня музика, особливо церковна, й зараз затребувана не лише в Україні, але й за її межами. Історичні реалії змусили цих українських композиторів жити й творити в Росії, відтак російські музикознавці вважають їх своїм національним надбанням.

Відносна державна самостійність періоду визвольних змагань і Гетьманщини дала можливість відродитися українській культурі. Вона не лише заявила про себе невмирущими цінностями, але й започаткувала культурне піднесення Російської імперії, яка на той час знаходилася на нижчому в порівнянні з українським культурному щаблі. Злет тогочасної української культури захистив її від повного знищення в умовах гнітючої колоніальної залежності.

ЛІТЕРАТУРА ДО ТЕМИ 8:

1. Бенуа А.Н. Русское искусство ХУШ – ХХ веков: (Летопись русского искусства глазами великих художников). – М.: Яуза:Эксио, 2004. – 542 с.

2. Верман Карл. История искусств всех времен и народов. В 3 т. – М.: АСТ, 2001.- Т.1. – 942 с.; Т.2.- 943 с.; Т.3. – 943 с.

3. Герої та знаменитості в українській культурі. – К.: Укр. центр культ. досліджень. І-тут культ. політики, 1999.- 351 с.

4. Гнедич Петро Петрович. История искусств: Зодчество. Живопись. Ваяние: В 3 т.- М.: ОЛМА-ПРЕСС, 2004. – Т. 1. – 479 с.; Т. 2. – 574 с.; Т. 3. – 638 с.

5. Грушевський М.С. Історія української літератури. В 6 т.– К.: Либідь.–Т.1.– 1993.–389 с.; Т.2.–1993.–261 с.; Т.3.–1993.–282 с.; Т.4.–1994.– 232 с.; Т.5.-1995.–254 с.; Т.6.-1996.–260 с.

6. Дідич Галина С. Історія західноєвропейської музики. – Кіровоград: Кіровоград. пед. у-тет, 2003. - Ч. 1. – 170 с.

7. Єфремов С. Історія українського письменства. – К.: Femina, 1995. – 685.

8. Ильина Т.В. История искусств. Западноевропейское искусство. – М.: Высшая школа, 2002. – 366 с.

9. Ильина Т.В. История искусств: Отечественное искусство.– М.: Высшая школа, 2003.– 405 с.

10. Історія української культури. В 5 т. К.: Наукова думка. - Т.1.- 2001. – 1134 с.; Т. 2. –2002. – 846 с.; Т.3.- 2004. – 1246 с.

11. Коллинз Стефан. Классическая музыка от и до (Пространство, наполненное гармонией). – М.: Изд. Торг. дом «Гранд»:Фаир-Пресс, 2001.- 286 с.

12. Кононенко П.П. Українська освіта у світовому часопросторі. (П.П.Кононенко, Т.П.Кононенко) – К.: Товариство “Знання” України, 2007. – 591 с.

13. Ліндсей Д. Коротка історія культури. В 2 т. – К.: Мистецтво, 1995.- Т.1.- 234 с.; Т.2.- 253 с.

14. Любар О.О. Історія української школи і педагогіки: Навч. посібник. (О.О.Любар, М.Г.Стельмахович, Д.Т.Федоренко). – К.:Знання. 2006, - 447 с.

15. Нариси з історії українського мистецтва. – К.: Мистецтво, 1996. – 670 с.

16. Огієнко І. Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу. – К.: МП “Абрис”, 1991.- 272 с.

17. Попович М.В. Нарис історії культури України – К.: Артек, 2001. – 727 с.

18. 500 мастеров зарубежной класики: архитектура, живопись, графика, скульптура, декоративное искусство. Энциклопедия. – М.; СПБ: Больш. рус. энциклоп.: фонд “Ленинград. галерея”: АО “Норинт”. – 1995. – 287 с.

19. Руденко Ю.Д. Українська козацька педагогіка: витоки, духовні цінності, сучасність: Навч. посібник.- К.: МАУП, 2007. – 384 с.

20. 70 знаменитых композиторов: Судьба и творчество. – Донецк: БАО, 2006. – 414 с.

21. Софронова Людмила А. Старовинний український театр. – Львів: Львів. нац. у-тет, 2004, - 331 с.

22. Сто великих чудес света. – М.: Вече, 2000.- 527 с.

23. 100 знаменитых художников Х1У – ХУШ вв. – Харьков: Фолио, 2004.- 509 с.

24. Художня культура світу: Європейський культурний регіон. – К.: Вища школа, 2001.- 191 с.

25. Энциклопедия живописи. – М.: АСТ, 1999.- 799 с.

ТЕСТ

Тема 8. Зарубіжна та українська культура епохи Просвітництва.

1. Урочисто парадний, декоративно пишний стиль, для якого характерні просторовий розмах, велика кількість деталей (переважно зігнутих ліній), дуже складні композиції, отримав назву:а) класицизм; б) бароко; в) рококо.

2. Вигнуті лінії (що нагадують раковини), сплетіння різьблених і лінійних орнаментів, завитки, використання дзеркал і живописних панно, характерні для архітектурного стилю: а) рококо; б) класицизму; в) бароко.