Смекни!
smekni.com

Основи культурології (стр. 15 из 29)

5.2 Аполлонічне та діонісійське начала в культурі

Визначення Ф. Ніцше людської природи як шкідливої стало основою для всієї філософсько-антропологічної традиції XX ст. Ф. Ніцше поставив важливі філософські питання про природу людини, про її побут, про культуру як засіб людської самореалізації. Він намагався зрозуміти світ, виходячи з людської природи. Для німецького філософа характерною була естетизація життя та волі. Зрозуміти імпульси волі, виразити її характер неможливо за допомогою розуму та науки. Це може зробити тільки така синтетична форма життєдіяльності людини, як культура. Культура уявляється йому як додаток та завершення буття. Роздумуючи про сучасну йому культуру, Ф. Ніцше дійшов висновку, що коріння її – в культурі античності і в дисонансі (внутрішньому протиріччі) цієї культури.

Внутрішні протиріччя культури (і людини) пов'язані з тим, що в ній знаходяться в постійному протиборстві два начала: аполлонічне та діонісійське. Названі вони так філософом за іменами двох грецьких богів – Аполлона та Діоніса. Аполлон символізував спокій, устремління до гармонії, раціоналізм та критичність; Діоніс – стихію життя, неспокій, чуттєвість та ірраціоналізм. За твердженням Ф. Ніцше, культура розвивається, переборюючи інстинкти. У ній поперемінно перемагають то пластичне мистецтво, краса, спокій, які підтримуються богом Аполлоном, то все це відштовхується, заперечуються традиції та мораль, мистецтво, релігія, і здається, що сама природа святкує свято примирення зі своїм «блудним» сином, тобто людиною.

Ці погляди Ф. Ніцше розвинув у своїй праці «Народження трагедії із духу музики», яку він так назвав аж через 15 років після її написання. У ній він розвинув думку, що підпорядкування Діоніса Аполлону породжує трагедію, трагічне світосприйняття, яке є рушійним стрижнем розвитку культури. Ця трагедія – не тільки вид мистецтва, але й стан людини, в якому творчо-імпульсивне, образно-художнє начало створюється понятійним раціонально-критичним аналізом. Саме трагічне світосприйняття, що засноване на боротьбі в культурі аполлонічного та діонісійського начал, дозволили, на думку Ніцше, досягти древнім грекам великих успіхів. Говорячи про аполлонічне та діонісійське філософсько-естетичне поняття, треба згадати про молодіжний бунт 60-70 рр. у західній культурології, який продовжується в різних формах до цього часу і був передбачений Ф. Ніцше. Цей молодіжний протест називають явищем діонісійського начала, відродженням самої природи, її рухом протесту проти всього визначеного та впорядкованого в культурі. Ніцше виступав проти формалізму, називаючи його крайнощами аполлонічного начала; був противником формалізму в освіті, науці, мистецтві. Формалізм та догматизм, вважав учений, дуже шкідливі, через те, що формують особливий тип людини, яка впевнена, що на всі питання можна і потрібно давати остаточну відповідь; сумнів або ж інакодумство треба карати, оскільки це «вороги думки» і «вороги бога».

Подібна впевненість шкідлива для культури, бо породжує утилітарність і технократизм як в думках, так і в культурі. Уявлення про життя стають надто практичними, зникають мрії, фантазії, без яких неможливий пошук істини. Ця шкідлива впевненість може призвести до авторитаризму, придушення духу та культури.

Отже, головним змістом концепції культури Ф. Ніцше була ідея оригінальності, унікальності культури, а традиції та звички він вважав найбільшим ворогом культури, оскільки був ідеологом протесту проти традиційної культури.

Аполлон та Діоніс – це два різні полюси космічного буття. Ці два начала були відзначені у світобаченні, культурі та історичному розвитку греків. Два символи великою мірою відобразили повноту вічного життя.

Страждання народів Еллади виробили кристали надмірної правди. Аполлон та Діоніс – не плід міфотворчої фантазії і не образи, народжені таємницею, це два дійсні зосередження одного буття, дві першооснови, що доповнюють одна одну, створюють космос еллінської культури.

Протиставлення аполлонічної та діонісійської культур застосовується не тільки до античності. Воно охоплює всю європейську свідомість.

Назви «аполлонічне» та «діонісійське» філософ запозичив у греків, які пояснювали глибокі езотермічні погляди на мистецтво не за допомогою понять, а за допомогою чітких образів, узятих зі світу богів.

Ф. Ніцше стверджував, що розвиток мистецтва пов'язаний із подвійністю цих двох начал, так само як і народження залежить від двох людей чоловічої та жіночої статі. При цьому аполлонічне начало він пов'язував з мистецтвом пластичних образів, а мистецтво Діоніса – з музикою. Для того щоб пояснити природу цих відмінностей, Ф. Ніцше пропонував намалювати у своїй уяві художні світи сновидінь.

У сновидіннях, на думку Лукреція, душі людей уперше представлені дивними образами богів. За словами Ніцше, прекрасна ілюзія уявлень, у створенні якої людина виступає художником, є передумовою появи пластичного мистецтва, а також одним із важливіших аспектів поезії. Але при всьому цьому ця дійсність у нас залишає відчуття ілюзорності. Філософськи налаштована людина має передчуття, що під тією дійсністю, в якій вона живе, лежить прихована інша дійсність. Відповідно, перша дійсність і є ілюзією. Шопенгауер вважав людську здатність уявляти людей та всі речі, які їх оточують, здатністю філософського хисту людини.

Бог Аполлон – це відображення радісної необхідності сновидінь у греків. Він є повним почуттям міри, самообмеженням, свободою. Про Аполлона можна було б сказати, що в ньому втілений принцип індивідуальності. Він увібрав у себе спокійну нерухомість охопленої ним сутності.

А що ж таке діонісійське начало? Суть його краще за все зрозуміти, порівнюючи із сп’янінням. «Під впливом наркотичного напою, про який говорять у своїх гімнах усі первісні люди й народи, або під впливом могутнього радісного охоплення всієї природи, пов’язаного з наближенням весни, пробуджуються ті діонісійські почуття, в піднесенні яких зникає все суб’єктивне».

Ще в німецькому Середньовіччі, пояснює Ф. Ніцше, охоплені тією ж діонісійською силою, цілі юрби співали і танцювали, так само як і хори греків. Під чарами Діоніса людина знову зливається з природою. Земля добровільно пропонує свої дари, мирно приходять хижі звірі. Квітами та вінками прикрашена колісниця Діоніса. Ф. Ніцше уточнює: перетворіть пісню «До Радості» Л. Бетховена на картину, і якщо у вас спрацює сильна уява, щоб побачити мільйони людей, які схилилися біля його колісниці, то ви зможете підійти до Діоніса. Потім Ніцше запропонував звернутися до греків і подивитися, якою мірою ці художні інстинкти природи були розвинені в них і якої висоти вони досягли. Про сни греків, не дивлячись на їх розвинену літературу, можна лише здогадуватися.

У всіх кінцях стародавнього світу проводилися діонісійські святкування. Майже завжди ці святкування супроводжувалися розбещеністю.

Діонісу протистояв Аполлон. Його велична постать увінчана дарійським мистецтвом. Музика Аполлона являла собою ні з чим не зрівняний світ гармонії.

5.3 Аполлон – геній гармонії

Проблема співвідношення аполлонічного та діонісійського начал вивчається в працях Ф. Ніцше, В. Шмакова та ін. Аполлона Ніцше уявляє генієм гармонії.

За словами В. Шмакова, Аполлон розгортає форми буття і наповнює їх жагою прекрасного. Він намагається зі змісту життя виділити навіть найменшу його частину і скрізь реалізувати його форми. Відображаючи взаємозв'язок частин життя, філософ довів, що вони повинні вливати одна в одну могутність, а своєю єдністю відображати неспокійну творчу думку Світового Художника.

Але в цій гармонії багатства форм є тільки стійкість, порядок, прагнення до спокою, не дивлячись на всі видозміни та смерть.

В аполлонічному началі є тільки яскраве світло. Але світ цього генія чужий трепету життя. Яким би величним і світлим він не був, він пригнічує людину відсутністю тепла та співчуття, своїм бездушним спокоєм. Закони, які тут існують, не знають ні милосердя, ні дива, ні казки, тому що гармонія краси є тут господарем. І ця краса вабить людину, перетворює звуки світла бога ліри та сонця на різні види мистецтва.

Відмінність аполлонічного та діонісійського начал розкривається, за Ніцше, перш за все у відношенні до принципу форми та індивідуальності як форми духу. Тут, на його думку, серед олімпійських богів можна зустріти й Аполлона, який започаткував цей олімпійський світ, тому в цьому розумінні його можна вважати батьком цього світу.

Але постає питання: «Які причини спонукали до утворення блискучих олімпійських істот?» На що Ф. Ніцше відповідає, що тільки завдяки богам народ зміг вижити в таких складних умовах і що тільки через мистецтво було створено олімпійський світ.

Через це боги виправдовують людське життя і самі живуть ним. Щоправда, відмінність між людьми і богами полягає в тому, що останні живуть вічно, а перші є простими смертними.

Єдність людини і природи, для пояснення якої Шіллер використав термін «наївність», в жодному разі, вважав Ніцше, не є простим, зрозумілим станом, з яким ми безперечно зустрічаємося на порозі кожної культури. «Там, де ми в мистецтві зустрічаємося із «наївним», – зауважує В. Шмаков, – ми вимушені визнати вищу дію аполлонічної культури, яка завжди руйнує царство титанів, і при цьому одержує перемогу над жахливою глибиною світорозуміння та схильністю до страждань».

Але наївність, на думку Ф. Ніцше, досягається рідко, це повне поглинання красою ілюзії. Гомерівська «наївність» може бути зрозумілою лише як перемога аполлонічної ілюзії, якою так часто користується природа для досягнення своєї мети. Дійсна мета ховається за образом химери. Ми простягаємо руки до останньої, в той час як природа своїм обманом досягає мети.