Роль та місце культури в діяльності людини можливо зрозуміти тільки на основі уявлень про діяльність людей, яка врешті-решт має відтворювальний характер. Суспільна репродукція містить відтворення особистості, всієї системи громадських відносин, у тому числі технологічне, організаційне та культурне відтворення. Сутністю, головним змістом і призначенням сфери культури є процес суспільного відтворення й розвитку людини як суб'єкта різнобічної соціальної діяльності та громадських стосунків. Культура розглядається як необхідний елемент суспільного відтворення й одночасно як важлива характеристика суб'єкта діяльності, розвивається в єдності з репродукційним процесом взагалі в усій його історичній конкретності. Тому зрозуміло, що з кожним типом суспільного відтворення (простим, інтенсивним та деструктивним) пов'язаний свій тип культури, що окреслює її місце й значення в життєдіяльності суспільства.
Звичайне відтворення співвідноситься з культурою, яка склалася в умовах домашнього виробництва та сільськогосподарської праці. Для цієї культури характерне уявлення про навколишнє середовище як про дане людині зовнішніми силами переконання, яке не може змінюватися діяльністю людини, оскільки створене не нею. У культурах, що склалися в таких умовах, навіть активність самої людини розглядається як результат дії надлюдських антропоморфних сил.
З інтенсивним типом відтворення пов'язаний якісно відмінний тип культури. На відміну від суб'єкта простого відтворення, орієнтованого на адаптацію до заданих ритмів як систему незмінних смислів, суб'єкт динамічного типу культури націлений на вдосконалення власне себе в єдності з удосконаленням світу людей, уже сформованого, створеного всією попередньою людською активністю. Багатство накопиченої культури треба перетворити, осмислити й переосмислити, потрібно постійно поглиблювати створені раніше поняття, сформувати нові ідеї, культурні новоутворення. Світ уже виступає результатом відповідальної напруженої репродуктивної діяльності людини.
Деструктивному типу відтворення притаманна недостатня здатність суб’єкта через ті чи інші причини долати внутрішні й зовнішні протиріччя, обмежувати потік деструктивних інновацій, забезпечувати необхідні параметри простого суспільного відтворення, утримувати на мінімальному для даного суспільства рівні ефективність виробництва й відтворення. Деструктивний тип характеризується занепадом культури, недостатньою здатністю знаходити ефективні засоби й мету, які стабілізуватимуть ситуацію. Взагалі, така ситуація складається тоді, коли технологія, організація виробництва розраховані на тип культури, націлений на розвиток, а реальний робітник, орієнтований на звичайне відтворення, – на адаптацію в межах своїх «природних» можливостей до рівня техніки й організації, що вже склалися.
Типи відтворення й культури – поняття, покликані розкрити філософську основу, дати теоретико-методологічні обґрунтування внутрішнього розмежування культури. Культура має власні закони і функціонування. Істотні зміни, що відбуваються в культурі, не завжди можна пояснити соціальними причинами. Адже культура не переставала розвиватися в найкритичніші періоди тієї чи іншої епохи, вона продовжувала розвиватись в умовах гострої кризи рабовласницького і феодального суспільства, а також у роки фашистських диктатур та за часи тоталітарних режимів.
Культура, як продукт суспільної практики, здійснює активний вплив на людей, на їх життєдіяльність. Люди не лише створюють культуру в процесі матеріальної та духовної діяльності, але й оволодівають здобутими знаннями, тобто зайняті засвоєнням культури. Будь-яка діяльність – практична чи теоретична, матеріальна чи духовна – поряд із творчим аспектом включає й аспект функціонування, тобто засвоєння культури. Законом функціонування культури є її засвоєння, збереження і передача наступним поколінням. Суспільство формує різноманітні форми і способи передачі культурних цінностей. Передача і засвоєння культури здійснюється різними способами: шляхом виховання, мови, освіти, через традиції та звичаї. Протягом історії відбувається не лише оволодіння набутим досвідом, але й подальший розвиток і вдосконалення культури, створюються нові культурні цінності, змінюються традиційні форми передачі і засвоєння культури. У найбільш загальній формі можна виділити два аспекти діяльності: професійний й непрофесійний, що спрямовані на збереження духовності.
7.2 Поняття субкультури
Субкультура – це конкретна форма буття загальнолюдської культури, сукупність символів, ідей, тверджень, цінностей, норм, зразків поведінки, які приймає те чи інше суспільство або яка-небудь соціальна група. Кожне суспільство створює свою субкультуру. Хоча спільної думки вчених різних спеціальностей стосовно поняття «субкультура» та його застосування поки що не досягнуто, в більшості випадків мається на увазі внутрішня диференційованість культури, що виражається в наявності специфічних для соціальних груп культурних ознак. Ці ознаки можна узагальнити в категоріях «образ» та «стиль» життя, які вирізняють соціальні групи і дають можливість виділити соціально прийнятні форми соціокультурної диференціації:
- національні;
- професійні;
- етнічні;
- субкультури соціальних груп;
- субкультури організацій.
Роль субкультур у культурі визначається необхідністю для кожної культури завойовувати і «пропускати» через себе різноманітність світу. Субкультура – нагромаджувач своєрідності в культурі, вона дозволяє культивувати неосвоєне, виступаючи як «лабораторія майбутнього». Культура й суспільство не мають дозволу рухатися, не «перевіривши» шлях. Такими природними й необхідними експериментами на шляху руху культури є субкультури, які апробують ті чи інші новоутворення.
Субкультури певною мірою автономні, закриті і не претендують на те, щоб замінити собою панівну культуру, витіснити її. Ми можемо говорити про особливий кодекс правил і моральних норм усередині етносу. Цигани, наприклад, не вважають ганьбою красти в «чужих», але крадіжки всередині табору вважаються злочином. У них не практикується також правове життя. Долю людини, яка порушила звичаї, вирішують старійшини, які керуються не правовими законами, а своїми традиціями, життєвим досвідом і власним розумінням.
У Закавказзі, наприклад, неповага до старої людини буде жорстоко засуджуватись. Серед засуджених, які говорять своєю мовою, складаються також своєрідні стандарти поведінки, типові тільки для даного середовища.
Подібні феномени й називаються субкультурами, фіксуючи таким чином герметичність даного явища. Цигани зовсім не претендують на всезагальність їх життєвих і практичних норм. Навпаки, вони зацікавлені в тому, щоб зберегти лише свої власні закони на противагу панівним у культурі, яку вони сприймають як «чужу». Те саме можна сказати і про кримінальний світ. Субкультура повинна тримати соціокультурні ознаки у певній ізоляції від «інших» культурних прошарків і не перетворюватись на загальноприйняту.
Отже, базові орієнтації більш-менш значної варіації, що якісно розрізняють громадянські цінності, лежать в основі субкультур. Кожна субкультура крім раціональних переконань має і рефлексивні, неоформлені (підсвідомі) переконання, але між тим вони є визнаними людськими поглядами, оцінками, асоціаціями і почуттями. Субкультури також відрізняються одна від одної за принциповим, в тому числі й ідеологічним, менш значущим, периферійним відтінком. Прикладами субкультур, що формуються на незначних відмінностях в політичній орієнтації і діях громадян, є стилі політичного мислення і поведінки жителів Львова, Тирасполя і Києва, Харкова, Донбасу або Одеси, Полтави і Сум тощо. Історично розходяться субкультури в політичному мисленні, нормах, цінностях, політичній активності більшості жителів Слобожанщини, Донбасу, Лівобережної України або стиль політичної поведінки в Україні, Росії, Білорусії тощо. Так, для ряду регіонів України у вигляді базових і разом з тим відмінних у політичних культурах цінностей виступають індивідуалізм, слабка ідеологізованість громадянських позицій, схильність до жалю і терпимість до людей, що дотримуються інших поглядів, відданість законним формам політичної поведінки, яскраво виражений символізм, критичність і вимогливість у ставленні до владних керівних структур. У ряді регіонів України ще переважає ритуальність над реальним політичним життям, ще страждає значна частина населення України через деформацію загальнокультурних і загальногромадянських цінностей тощо.
Різноманітні політичні субкультури існують внаслідок соціальної різнорідності суспільства. Але субкультури можуть стати і джерелом дестабілізації суспільно-політичного життя. Не виключено, що ступінь суміжності між різноманітними субкультурами є фактором, що впливає на політичну стабільність суспільства. Однак, не виключений і незбіг політичних субкультур, що призводить до знищення загальнонаціональних ідеалів, втрати мети, можливості сприяння розвитку мистецтва тощо. Для формування різних політичних субкультур серйозними підставами є соціально-етнічні відмінності. Так, політичні субкультури населення Криму, Слобожанщини, Придніпров'я і Галичини, насамперед, не співпадають якісно, бо вони просто різноманітні і зумовлені особливостями соціально-культурного й економічного розвитку регіонів. Відмінності в субкультурах виявляються у сприйманні сучасних проблем суспільства тощо.