Завдяки закріпленню в знаках, символах, організаційних формах, комп'ютерній техніці духовна культура стає відносно самостійною від свого творця – людини. У ній об'єктивуються і виділяються особливі сфери духовної творчості. Духовне і духовно-практичне освоєння всієї реальності оформлюється у філософії, мистецтві, різноманітних науках. Духовно-практичне освоєння (включаючи регулювання) суспільного життя здійснюється в політиці, праві, моралі. Універсальні духовні функції, як світоглядні, так і нормативно-регулятивні, виконують міф і релігія. У майбутньому, можливо, відбудуться революційні зміни духовної культури у зв'язку з розвитком екологічної свідомості й освоєнням космосу.
Фізична культура – перетворення природного начала в самій людині; формування соціально необхідних навичок, умінь і якостей людського тіла. В основі фізичної культури лежить домашня фізична підготовка, що включає розвиток координації рухів усього тіла дитини (формування макродій) і артикуляційного апарату (мікрорухи щелепно-лицевих м'язів, органів дихання і травлення). Інакше кажучи, це вирішення такого відповідального завдання, як навчання мові, прямоходінню, переміщенню предметів та гігієнічним правилам, культивування відмінностей у поведінці за статевими або віковими ознаками.
На цьому фундаменті надбудовуються всі подальші, більш складні або спеціалізовані фізичні навички і координовані рухи на зразок балетного танцю, рухів рук хірурга або фокусника. Щоб усьому цьому навчитися, необхідні не стільки відповідні фізичні дані, скільки багаті культурні традиції й вихована в людині здатність до вдосконалення відповідно до тих або інших професійних завдань.
Соціальна культура становить виробництво, розвиток і вдосконалення суспільних умов життя людини. Ця культура характеризує діяльність держави, інших соціальних інститутів, цивільного суспільства, охоплює все різноманіття установ і практичних дій, що складають реальне «тіло» суспільного буття, те, що зазвичай називають соціальною матерією. Суспільна практика, яка розтрощує застарілі інститути, організаторська діяльність, що встановлює нові порядки, належать саме до цієї сфери культури.
Соціальна культура розкривається в соціальних відносинах, вона показує процеси, які відбуваються в суспільстві, його соціальну структуру, організацію політичної влади, правові норми, які існують, типи керування і стилі лідерства.
Політична культура є сукупністю елементів і феноменів свідомості, політичної поведінки, формування і функціонування держави і політичних інститутів, що забезпечують відтворення політичного життя суспільства, політичного процесу. Політична культура як спосіб політичної діяльності містить у собі як компонент практичне функціонування політичних інститутів. Ідеальний компонент – базові переконання, установки, орієнтації, символи, звернені на політичну систему, а також на орієнтацію урядових структур (оцінка суб'єктом основних державних інститутів, його символів, керівників і норм тощо). По відношенню до інших політичних систем – причетність суб'єктів до «політичних одиниць» – нації, держави, міста, району й осіб, до яких індивід відчуває або прихильність, або довіру, або лояльність тощо. По відношенню до власної політичної діяльності – участь суб'єкта в політичному житті, використання всіх засобів такої участі.
Останнім часом кажуть про правову культуру. Її також можна розглядати як сферу соціальну. Ця культура втілена в діяльності правової системи суспільства, правовому розвитку людини, найважливішим показником якого є її відношення до закону як до культурної цінності.
Види культури. Крім основних форм культури виділяють також різні її види. Серед безлічі класифікацій можна зупинитися на тій, яка спирається на поняття суб'єкта-носія культури, як найбільш узагальнене й універсальне. Застосовуючи все, що ми вже знаємо про це поняття, отримуємо такий розподіл видів культури: культура суспільства, культура колективу (організації), культура особистості.
Жоден з видів культури не зводиться до двох інших ані в сумі, ані окремо. Так, культура суспільства – це об'єктивна цілісність культурної творчості, структура і закономірності якої не залежать від діяльності окремих колективів або особистостей, первинних по відношенню до них. Культура колективу складається з результату накопичення досвіду, з традицій спільної діяльності групи людей, об'єднаних однією метою. Культура особистості визначається не тільки мірою засвоєння суспільної і колективної культури, але й суб'єктивністю, унікальним характером кожного конкретного «Я».
Потрібно зазначити, що будь-яка класифікація форм і видів культури певною мірою відносна, і в реальній діяльності вони взаємопов'язані між собою та переплітаються. Складність соціокультурної реальності обумовлюється також історичною мінливістю (варіативністю) всіх її істотних характеристик. Тому теоретичні поняття суб'єкта, видів і форм культури потребують подальшого тлумачення за допомогою конкретного історичного матеріалу.
Культура як спосіб організації суспільного, групового та індивідуального життя припускає можливість найрізноманітніших вирішень людських проблем, пристосування до умов соціального часу і простору. Які ж функції повинна виконувати культура, щоб забезпечити, з одного боку, стабільність суспільного буття людей, а з іншого – нові підходи до мінливого світу?
У зв'язку зі структурною складністю культури її соціальні функції численні і системно взаємопов'язані. Провідними серед них є функції комунікації, трансляції і трансмутації. Інші завдання культури підпорядковані цим функціям або доповнюють і конкретизують їх.
Комунікативна функція культури. Суть цієї функції полягає в тому, що поруч з біологічними формами спілкування, а потім замість них або перебудовуючи їх, люди створюють усе нові й нові способи обміну даними, думками, почуттями. Передача культурної інформації не забезпечується автоматично, на відміну, скажімо, від генетичної організації в природі. Спілкування як процес повинно постійно підтримуватися творчими зусиллями його учасників щодо оформлення змісту власної свідомості та розуміння інших людей. Найвеличніший продукт культури, який забезпечує комунікацію, – слово. Мова (усна й письмова) – це прадавній і вічно молодий винахід культури, що працює.
Трансляційна функція культури. Це, по суті, та ж комунікація, але розгорнута в соціально-історичному часі і просторі. Під трансляцією потрібно розуміти, передусім, функцію передачі соціального досвіду від одного покоління людей до іншого, від епохи до епохи. Культура забезпечує спадкоємність людського існування для багатьох поколінь, створюючи більш або менш надійний захист від екологічних законів регулювання життя.
Трансляція культури надзвичайно багатопланова. Частіше за все в ній виділяють духовний і матеріальний компоненти. Духовна або суб'єктна трансляція іноді називається людинотворчою функцією культури, бо вона спрямована на формування особистості в діапазоні, прийнятному для даного суспільства. На цей бік трансляції працюють усі соціальні інститути та відносини, які ми звикли називати системою виховання й освіти.
Матеріальний або предметний бік культурної трансляції полягає в тому, що ми успадковуємо і приймаємо як такий світ штучно створених предметів, механізмів. Середовище існування людини все більшою мірою перетворюється на техносферу завдяки механізмам культурної спадкоємності. Особливе значення для культурного виживання людства мають механізми успадкування технологічних знань. Саме передача «мозаїки технологій» від покоління до покоління сформувала потребу не просто у словах, а в поняттях про предмети і процеси, залучені до людської діяльності.
Функція трансляції разом з тим має свої особливості у передачі інформації. Очевидно, що обсяг соціокультурної пам'яті постійно зростає, але і він не безмежний. Виходячи за рамки комунікації, ця функція передбачає обов'язковий вибір та відбір матеріалу, який передається. А оскільки життєві цілі і потреби людей мінливі, накопичений культурний багаж постійно зазнає переоцінки, переусвідомлення. Не можна заперечувати і можливість втрати культурної інформації.
Функція трансмутації може бути визначена як творча функція культури. Мутацією називають реорганізацію структур відтворення інформації, перебудову самого апарату носіїв інформації. Щоб життя людей у суспільстві було стійким, необхідна різноманітність форм культурної спадкоємності. Збереження соціальної системи через посилення різноманітності елементів і зв'язків між ними – таке основне призначення даної функції культури. Наприклад, у примітивних суспільствах ім'я людини або предмета ніколи не було випадковим, оскільки в них втілювалася передбачувана «програма» поведінки, дій. Однак, відомості, які нагромаджуються у зв'язку з їх значущістю для людського співтовариства, не могли залишатися надбанням лише індивідуального досвіду. Тому виникли нові, надіндивідуальні канали передачі культурної інформації, зокрема міф, а значно пізніше – наука.
Додатково можна вказати такі функції культури, як нормативно-регулятивна, сигніфікативна, ігрова, рекреативна, стилеформуюча. Деякі дослідники вважають, що культура виконує також «репресивну» функцію через придушення біологічної агресивності людини соціальними засобами або перетворення її на соціально прийнятні форми.