Англійський етнограф Дж. Фрезер (1854-1945) визначав прогрес суспільства як послідовність стадій розумового розвитку людства (магія – релігія – наука). У дванадцятитомному дослідженні «Золота гілка» він стверджував, що культурні зміни виникають внаслідок адаптації людей до оточення і здійснюються в напрямку диференціації та спеціалізації соціокультурних функцій.
Американський культурантрополог Л. Уайт (1900-1975) розумів культуру як спосіб оволодіння світом, перетворення й регулювання його процесів за допомогою символів. У своїй книзі «Еволюція культури» він виділив такі підсистеми культури: соціальну, технологічну, ідеологічну і поведінкову. Усі ці компоненти культури він вважав відображенням її матеріально-технічного базису.
У сучасній культурній антропології еволюціоністські ідеї залишаються найбільш впливовими.
Психологічна парадигма ґрунтується на ідеї психологічної обумовленості культуротворчості людства. Її засадою є ствердження вирішальної ролі несвідомих імпульсів у поведінці людей, яке становить суть психоаналітичної концепції австрійського психоневролога 3. Фрейда (1856-1939), який розглядав культуру як систему норм і заборон, що знімає психологічний конфлікт між устремліннями людини до індивідуальної свободи і стримуванням цих прагнень культурними нормами заради інтересів соціуму. Культура тлумачиться ним у роботі «Тотем і табу» як спосіб приборкання людської агресивності й деструктивності, пов'язаних із дією природного потягу до задоволення. Відповідно, прогрес культури, на його думку, не впливає на людину позитивно, навпаки, він «невротизує» особистість, негативно впливаючи на її психічне здоров'я. Сублімація як переключення частки статевої енергії на культуротворчість розглядається як її джерело.
Швейцарський психолог К. Юнг (1875-1961) ввів у науку поняття колективного несвідомого як загальнолюдського досвіду пам'яті про минуле, що є фундаментом формування психіки. У своїй праці «Архетип і символ» К. Юнг стверджує, що культура веде не боротьбу, а діалог з несвідомим у намаганні зберегти цілісність людської особистості. Проте розвиток цивілізації та раціоналізація свідомості, на його думку, веде до втрати психічної рівноваги людини. Якщо свідомість не приймає досвід архетипів, то вони вторгаються в культуру у своїх примітивних і жорстоких формах. Символічне знання оберігає людину від зіткнення з колосальною руйнівною енергією колективного несвідомого.
Важливим моментом психологічної концепції є визнання особистості, її внутрішньо прихованих процесів, поведінкових і ціннісних стереотипів, взаємодії з оточенням (основним предметом культурного аналізу).
Соціологічна парадигма пройшла шлях від природничо-наукової, орієнтованої парадигми (механістичне розуміння соціальних процесів, підкорення людини та її культуротворчості дії зовнішніх соціальних сил) до центрованої парадигми шляхом аналізу суб'єктивних смислів культури (ідей, цінностей, вірувань), що визначають її об'єктивні явища, соціальні інститути.
Німецький соціолог М. Вебер (1864-1920) вивчав вплив ідей і уявлень на формування соціокультурних типів. Він обґрунтував тезу про рівнозначність економічних і світоглядних факторів в історичному процесі та застосував її у своїх працях «Протестантська етика і дух капіталізму», «Господарська етика світових релігій». Створений ним метод «ідеальних типів» як теоретичних конструкцій був отриманий у результаті акцентування і зв'язування феноменів, характерних для різних культур. Ідеальні типи не мають прямого аналогу в культурній дійсності, проте уможливлюють цілісне вивчення множинності культурних явищ.
Російський соціолог П. Сорокін (1889-1968) розумів культуру як систему значень – цінностей, за допомогою яких підтримується інтеграція суспільства. Він стверджував, що культура не є конгломератом елементів, а завжди пронизана одним принципом і виражає одну цінність. Відповідно, культурологічний аналіз має бути підкорений пріоритетному виявленню культурних цінностей. У своїй роботі «Соціальна і культурна динаміка» П. Сорокін виокремлює три типи культури: ідеаціональний, ідеалістичний і чуттєвий. Ідеаціональний тип культури ґрунтується на єдиній реальності та цінності Бога, наближення до якого становить сенс людського життя. Чуттєва культура (її історія починається з Нового часу) визнає як єдину цінність сенсорно сприйнятий людиною світ. Вона позбавлена символізму і є натуралістичною. Ідеалістична культура має перехідний характер, оскільки поєднує в собі цінності інших двох типів (ренесансна, давньогрецька).
Російський соціолог М. Данилевський (1822-1885) у роботі «Росія і Європа» розробив концепцію локальних культурно-історичних типів, що послідовно проходять у своєму розвиткустадії народження, розквіту, занепаду й загибелі. Він виділив 10 культурно-історичних типів: єгипетська культура, китайська, давньосемітська, індійська, іранська, єврейська, грецька, римська, аравійська, європейська. В основі філософії М. Данилевського лежить ідея заперечення єдності людства, єдиного прогресивного напрямку його розвитку.
Німецький філософ О. Шпенглер (1880-1936) вважав, що культура є зовнішнім проявом внутрішнього складу душі народу. Розуміючи культуру як організм, він вважав, що кожна культура має свій темп розвитку, час життя і певні стадії: від зародження через молодість, зрілість і старість до смерті. Життєвий цикл культури він визначав у 1000 років, після чого вона втрачає творчий потенціал розвитку і перероджується на цивілізацію як останню механістичну фазу культури. У своїй праці «Занепад Європи» він виділяв вісім типів культур: єгипетську, індійську, вавилонську, «аполлонічну» (античну), «магічну» (візантійсько-арабську), «фаустівську» (європейську) і культуру майя.
Соціологічна парадигма культурології заклала основи розуміння культур як сутнісних феноменів, існування яких задається системою категорій культурної свідомості.
Функціоналістська парадигма полягає в аналізі культури як системи, що складається зі структурних елементів, пов’язаних між собою, які виконують функції підтримки і збереження цілого культури. Культурологічний аналіз у такому випадку ґрунтується на виявленні функцій культурних елементів у їх системі.
Англійський антрополог Б. Малиновський (1884-1942) пов'язував виникнення та розвиток соціокультурних інститутів із задоволення людських потреб. Відмінність між культурами, таким чином, виявляється в різних способах задоволення органічних потреб індивіда.
Американський соціолог Т. Парсонс (1902-1979) у дослідженні «Соціальна система» розглядав взаємодію і взаємозв'язок функціональних елементів культури як умову забезпечення розвитку й підтримки всієї системи.
Сучасна наука надає перевагу розгляду функціоналізму не як теорії, а як загальнонаукового методу дослідження культури.
Теологічна парадигма культурології ґрунтується на систематизованих принципах релігійного віровчення. Принцип її полягає в тому, що людська діяльність стає культурогенною мірою, що пронизана ідеєю Бога.
Російський філософ М. Бердяєв (1874-1948) вважав, що культура народилась із культу, отже, витоки її сакральні. Розглядаючи людину як творця культури, він у дослідженні «Смисл історії» виявляє прагнення до трансцендентного, що стримується символічними формами культури і протистоїть свободі особистості.
Німецький філософ К. Ясперс (1883-1969) створив концепцію «вісьового часу». Він намагався виявити універсальний смисл культурної історії. За його визначенням, у період з 800 по 200 рр. до н.е. зроблено якісний ривок свідомості людства, що відтворився одночасно в грецькій філософії, іудаїзмі, іранському зороастризмі, індійському буддизмі, китайських конфуціанстві та даосизмі, які служать джерелом єдності культур Сходу й Заходу.
Англійський соціолог А. Тойнбі (1889-1975) у своїй дванадцятитомній праці «Вивчення історії» бачить прогрес людства в духовному вдосконаленні та сходженні до синкретичної релігії. Він розкрив діалогічну сутність розвитку культури у своїй концепції «Виклики і Відповіді». Перешкода сприймається творчим началом як Виклик, Відповіддю на який стає акт культуротворчості. А. Тойнбі визначає розвиток культури як серію Відповідей, що дає людський дух на Виклик природи й суспільства. При цьому можливі різні Відповіді на один і той самий Виклик, відповідно можливі різні варіанти культурного розвитку. Його ідеї поклали кінець абсолютному пануванню концепції суспільно-економічних формацій класичного еволюціонізму, яка поступилась місцем сучасним концепціям нелінійності, дискретності та альтернативності соціокультурного розвитку.
Ігрова концепція визнає гру культурною універсалією і розглядає її як основу виникнення і функціонування культури.
Голландський історик Й. Хейзинга в книзі «Ноmо ludens» розглядає гру як спонтанну, самодостатню, неорієнтовану на досягнення практичної мети діяльність. Вона є джерелом, внутрішнім змістом і рушійною силою культури. Культуротворчий потенціал гри Й. Хейзинга пов'язує з продуктивністю людської уяви: перш ніж створити щось матеріальне, людина має «програти» цей процес у голові. Проте, зазначає автор, у сучасному світі гра, що сповнена естетичними і творчими елементами, перетворюється на сурогат ігрової діяльності – спорт.
Іспанський філософ Х. Ортега-і-Гассет (1883-1955) в роботі «Дегуманізація мистецтва» тлумачить гру як засіб порятунку культури від «повстання мас». Гра в його концепції протиставляється буденності, утилітаризму буття натовпу. Життя еліти – носія культуротворчості – він зосереджує саме у сфері ігрової діяльності. Духовній еліті X. Ортега-і-Гассет протиставляє масове суспільство і масову культуру, орієнтовану на виробництво і споживання примітивних норм і цінностей.