Смекни!
smekni.com

Використання народних прикмет природознавчого характеру на уроках "Я і Україна" в початковій школі (стр. 2 из 11)

Народні прикмети - це короткі влучні вислови, що в художній формі типізують різні явища життя. Вони є узагальненою пам’яттю народу, висновками з життєвого досвіду на основі спостережень [29].

Творення прикмет - довгий та тривалий процес. Перші спроби осмислити життєві спостереження і виразити їх у художній формі виникли ще у докласовому суспільстві. Вони передусім пов’язанні із спостереженням над природою та трудовою діяльністю людини [19].

Простота і виразність висловленого спостереження забезпечили йому тривалу життєздатність. Основним їх змістом є міркування про вплив явищ природи на наслідки трудової діяльності людини, висновки з господарського досвіду. У них відбите споконвічне і безнастанне прагнення людини до освоєння таємниць природи, до розумного їх використання.

Життя українців продовж багатьох тисячоліть невіддільно від землі-годувальниці. Одвіку земля була для нашого народу втіленням жіночого початку – материнства, а сонце початком чоловічого батьківства [21].

У продовж тисячоліть творилося сотнями поколінь українських хліборобів і скотарів унікальне, неоцінне поле України – величезний набуток аграрного і культурного досвіду людства.

Серед українців досить поширювалися давні світоглядні поняття, які знайшли відбиток у народних прикметах. Існували давні тотемістичні, анімістичні та фетишимістичні уявлення пов’язані з оточуючим світом: віра у наявність душі чи духу в явищах природи (сонце, вода, грім, блискавка) поставали як живі істоти (персоніфікувалися), і їм люди поклонялися; надприродний зв’язок між людьми та окремими видами рослин, птахів і звірів; надприродну властивість предметів та речей. Древні люди розмежували світу матеріального і не матеріального, людини та природи, дії та предметів. Рослини і тварини, а також різноманітні предмети використовувались у багатьох ритуалах, обрядах. Люди були богобоязними, обожнювали дари природи, що пояснюється культом язичництва. У віруваннях і забобонних діях, якими люди намагалися пояснити природу та оточуючий світ, важливу роль відігравали культи, що стали для них своєрідною первісною релігією. Культ (від латинського cultus - вшанування) – інститут вшанування та поклоніння речам, явищам, істотам [17].

Існував культ вогню, культ води, грози, землі, вітру, хліба, дерев, тварин та рослин, небесних світил, предметів. З культами землі та сонця тісно пов’язувався культ зерна та хліба. Вважалося, що зерно та хліб вбирають в себе сонячну енергію та силу землі.

Усі ці культи співіснували одночасно, їхнє зародження було пов’язане з набуттям певних знань про навколишній світ. Тому народні прикмети своїм змістом пов’язані з цими культами.

Поряд з обожненням природних явищ та небесних світил стародавні українці створили цілий світ богів, серед них наймогутнішим були бог неба – Сварог:

“Якщо рано в небі з’являється “попіл” – червоніє небо,

то на вітер, а як у вечері, то на сніг або дощ”.

Бог сонця Дажбог:

“Сонце в темнуватому прозорому колі,

або червоне перед заходом – чекай вітру”.

Бог вітру Страбог:

“Якщо вітер довго віє з одного боку,

але раптом змінив напрямок, - скоро задощить”.

Бог родючості і скотарства – Велес, бог грому і війни – Перун

“Грім узимку – на сильний вітер і сніг”.

“Грім напровесні на голе дерево – погано вродять зернові”.

Дохристиянський світогляд, вірування, народна психологія органічно увійшла в систему усної народної творчості давніх часів, що реально відобразило життя народу у давні часи.

Офіційною релігією українців, як і інших східних слов’ян було православ’я – один із різновидів християнства, воно давало нові можливості розвитку духовного і матеріального світу. Разом з новим віруванням, християнство принесло нову мораль; а також – негативне ставлення до язичества, до магії та чаклунства, поклоніння силам природи [42].

Будучи абсолютно відмінним від існуючого на українських землях язичницького світогляду, християнство вступило в боротьбу зі старими традиціями. За час цієї боротьби християнство перетворювало місцеву культуру часом саме підпадаючи під вплив місцевих звичаїв.

Християнство уживалося з різними повір’ями і прикметами, які своїм корінням сягали у дохристиянські релігійні уявлення: віра у чаклунство, у “порчу”, наврочення та інше:

“Якщо на Різдво чиясь ложка буде перевернута –

власник скоро піде з цього світу”.

“Якщо на Благовіщеня вагітна жінка працюватиме –

дитина народиться калікою”.

А християнські святі сприймалися народом як видозмінні образи язичницьких богів. Святий Ілля – з’єднувався з Перуном, а дрібні божества і духи дожили навіть до нашого століття:

“Якщо прийде Ілля, то наробить у полі гнилля”.

“До Іллі мужик купається, а після Іллі і на кущі не сохне”.

“Збіги християнських і язичницьких свят занадто численні, щоб бути лише справою випадку. Вони свідчать про компроміс, до якого церква у час свого торжества вимушена була вдатися з протидіючими культами, що навіть переможені, ще не втратили свого впливу” [41].

У багатьох традиційних святах існує чимало язичницьких рис. На Різдво – це ряджені, колядники, ворожіння: на погоду, на рік, на майбутній врожай, людські долі.

На календарно-обрядовий цикл, в основі якого лежали старі вірування та уявлення, накладалися церковні свята, які за своєю суттю залишалися язичницькими [38].

Священне право на вільну працю народ вироблював століттями, у праці він відстоював свою честь, гідність. Цінність людини вимірювалася передусім її ставленням до праці. І не випадково основу народної педагогіки становило трудове виховання:

“Якщо хочеш грибів назбирати – треба до схід сонця вставати”.

“Змарнуєш на жнивах хвилину – втратиш не одну зернину”

Згідно з народним світоглядом людина була невід’ємною від природи. За аналогією з природою навіть вік людини порівнювався до певної пори року (дитинство – весна, молодість – літо, зрілість – осінь, старість - зима). Основним осередком виховання була сім’я, тут дитина пізнавала перші моральні цінності, любов до краси свого краю, а саме головне правило – поводження в природі, сезонні зміни, прикмети:

“Як у серпні дбаємо – так зимою маємо”.

“На нивку гній, на скотину лій, а на спину здоров’я”.

“Не чіпай гнізда лелеки – хата згорить”.

Народна метеорологія – одна з найдавніших галузей народних знань, що обіймає систему народних прикмет, раціональних спостережень і достовірних передбачень про природні зміни на близький чи віддалений час [40].

Землеробський характер господарських занять українців зумовлював цілковиту залежність успішного проведення сільськогосподарських робіт, а відтак кліматичних умов. Усвідомлення цього вимагало уважно приглядатися до навколишнього середовища, розвивати спостережливість, виявляти причинно-наслідкові зміни між зміною певних атмосферних явищ, характером поширення звуку, поведінкою тварин, станом рослин та наступною зміною погоди.

Широко побутували прикмети, що дозволяли прогнозувати погодні зміни протягом найближчого часу за особливостями сходу і заходу сонця, його кольору, за виглядом нічного неба, за яскравістю зірок та місяця.

Так, повсюди вважалося чистий захід сонця – на добру днину, яскраво-червоне сонце – на вітер. Червоно-багряні зорі – на непогоду, ясне зоряне небо на погоду.

Довголітній набуток ставав стрункою системою господарської та побутової діяльності.

Навіть в наш час, коли виникли наукові теорії народні прикмети не витратили своєї пріоритетності, а сприяють виробленню обґрунтованих традицій величезного досвіду народу.

Система, на якій базуються сільськогосподарські народні прикмети була живучою на Україні ще в 20-30рр., переважна більшість хліборобів користувалося нею. Селяни безпомилково могли визначати строки посіву городніх і зернових культур, підтримувати родючість ґрунтів, вміло завбачати погоду. Власне довголітній досвід допоміг селянам отримувати високі врожаї на своїх присадибних ділянках, що значною мірою врятувало багатьох від страхітливого голодомору, штучно створеного сталінською системою на Україні [2].

Це – словесні мініатюри, що в процесі формування закріпились як своєрідні усталені форми, образні кліше. Побутуючи частина з них втратила своє первісне значення:

“Якщо здалеку чути потяг – буде дощ”.

“Придивіться до візерунку на шибці: якщо їх пагони спрямовані вгору – морози триватимуть, а коли вниз – бути відлизі”.

Релігією давніх українців було язичництво, яке в усіх своїх проявах протиставляється християнському вченню. Дохристиянських світогляд дає можливість пояснити різноманітну тематику народних прикмет, яка пов’язана з язичницькими культами (вогню, води, грози, землі, хліба, дерев, тварин рослин, небесних світил, сонця, предметів землеробських знарядь, предків), залишки яких наявні у християнській релігії та поєднані з календарно-обрядовими святами (дідух, обереги). Будучи від природи дуже спостережливими та користуючись попередніми знаннями селяни узагальнювали природні та біологічні фактори у прикмети:

“Якщо вітер посилюється під час дощу і напрямок його змінюється проти годинникової стрілки – чекай швидкого потепління”.

Які мають практичну вартість ще на сьогоднішній день, бо національними рисами української ментальності є їх любов до рідної природи, її обожнення та прагнення з нею гармонічних стосунків.

“Соловей співав усю ніч – перед гожим днем”.

“Якщо початок травня холодний,

то наприкінці місяця буде тепло і навпаки”.

Не знаючи природних законів, люди не розуміли до кінця чому певні причини викликають завжди ті ж наслідки, але спостерігали залежність між різними явищами, укладаючи ці спостереження у словесні формулювання, поради. Ці явища поступово прив’язувалися до дня, що запам’ятовувався (здебільшого якогось свята). Поступово утворився народний календар – перелік прикмет на кожен день і пов’язана з ним народна мудрість, де використано власні імена: