Смекни!
smekni.com

Організація самостійної роботи на уроках рідної мови як засіб особистісного зростання (стр. 4 из 11)

До цієї групи належать і мотиви самоосвітньої діяльності, мета яких – удосконалення характеру особистості, розвиток пізнавальних здібностей і, в першу чергу, мислення.

Четверту групу мотивів поєднують різноманітні форми керування учнями, їх уподобання. Форми аматорства включають як обов'язковий компонент самоосвіти [9, с.15].

Формування мотиваційного компонента має створювати в навчанні особливий емоційний мікроклімат, який стимулює інтелектуальні почуття дітей: здивування, зацікавленість, захоплення, інтерес, задоволення від усвідомлення переборення труднощів. Для розвитку пізнавальної самостійності не менш важливо в деяких учнів підтримувати почуття незадоволення, яке теж є значним стимулом інтелектуальної активності.

Мотиваційний компонент дуже тісно пов'язаний із змістом і характером пошукової діяльності. Успішне розв’язання молодшими школярами проблемних і пізнавальних завдань можливе, якщо вони читають і пишуть у верхніх межах програмних норм, володіють міцними знаннями, які вміють комбінувати в процесі пошуку. Готовність до розв’язання проблемних і пізнавальних завдань вимагає і спеціального запровадження в навчальний процес розвиваючих завдань, активізуючи запитань, педагогічно доцільного поєднання репродуктивних і творчих завдань [38, с.24].

Як зазначає О.Я. Савченко, існує також організаційно-процесуальний компонент. Готовність до пошукової діяльності передбачає здатність учнів до швидкого відбору потрібної інформації, уміння виділити головне, поставити запитання, пов’язати відоме з невідомим тощо. Ці якості формуються лише внаслідок самостійних розумових зусиль, які виявляються в системній роботі мислення. Тому для формування організаційно-процесуального компонента пошукової діяльності потрібно забезпечити:

1. Формування в учнів організаційних умінь і навичок: правильно сприймати і точно виконувати вказівки вчителя; швидко включатися в роботу і працювати в певному темпі; уміння планувати і контролювати результати; передбачати, що потрібно для виконання завдання, визначати послідовність дій (з чого почну, що зроблю потім, який буде результат, як його перевірити).

2. Формування системи пошукових умінь відповідно до впровадження в навчальний процес системи пізнавальних завдань.

3. Стимулювання здогадки та уяви дітей (наприклад, самостійне визначення мети уроку, повторення, продовження розпочатої роботи, відновлення пропущеної частини тощо).

4. Стимулювання комбінаторних здібностей молодших учнів (завдання на побудову рядів заданої послідовності; пошук «зайвого» об’єкта з нарощуванням ознак виключення; встановлення узгоджуваності слів, предметів, тощо).

5. Оволодіння елементарною логічною грамотністю, тобто озброєння вміннями будувати систему міркувань, у якій зберігається логічна послідовність і обґрунтованість.

Як бачимо, зміст компонентів готовності свідчить про їх взаємозалежність. Формування кожного з них має тривалий характер і охоплює всі роки початкового навчання [38, с.24-25].

Добираючи види самостійної роботи, визначаючи її обсяг і зміст, варто керуватися, як і в усьому процесі навчання, основними принципами діалектики. Найбільш важливе значення в цій справі мають принцип доступності й систематичності, зв'язок теорії з практикою, принцип поступовості, а також принцип диференційованого підходу до учнів. Застосування цих принципів до керівництва самостійною роботою має такі особливості:

1. Самостійна робота повинна мати цілеспрямований характер. Це досягається чітким формулюванням мети роботи. Задача вчителя полягає в тому, щоб знайти таке формулювання завдання, що викликало б у школярів інтерес до роботи і прагнення виконати її якнайкраще.

2. Самостійна робота повинна бути дійсно самостійною і спонукати учня працювати напружено під час її виконання. Однак, тут не можна допустити надмірних вимог: зміст і обсяг самостійної роботи, пропонованої на кожному етапі навчання, повинні бути посильними для учнів, а самі учні – підготовлені до виконання самостійної роботи теоретично і практично.

3. Спочатку в учнів потрібно сформувати найпростіші навички самостійної роботи. У цьому випадку самостійній роботі учнів повинен передувати наочний показ прийомів роботи з підручником, що супроводжується чіткими поясненнями, записами на дошці.

Самостійна робота, виконана учнями після демонстрації прийомів роботи вчителем, має характер наслідування. Вона не розвиває самостійності в справжньому сенсі слова, але має важливе значення для формування більш складних навичок і умінь, більш високої форми самостійності, за якої учні здатні розробляти й застосовувати свої методи розв’язання задач навчального або виробничого характеру.

4. Для самостійної роботи потрібно пропонувати такі завдання, виконання яких не допускає дії за готовими рецептами й шаблонами, а вимагає застосування знань у новій ситуації. Тільки в цьому випадку самостійна робота сприяє формуванню ініціативи й пізнавальних здібностей учнів.

5. В організації самостійної роботи необхідно враховувати, що для оволодіння знаннями, уміннями й навичками різним учням потрібен різний час. Здійснювати це можна шляхом диференційованого підходу до учнів.

6. Завдання, запропоновані для самостійної роботи, мають викликати інтерес в учнів. Він досягається новизною висунутих завдань, незвичайністю їхнього змісту, розкриттям перед учнями практичного завдання запропонованої задачі або методу, яким потрібно оволодіти. Учні завжди виявляють велику цікавість до самостійних робіт, у процесі виконання яких вони досліджують предмети і явища, «відкривають» нові методи рішення задач.

7. Самостійну роботу учнів необхідно й систематично включати в навчальний процес. Тільки за цієї умови в них будуть вироблятися тверді вміння й навички. Результати роботи в цій справі виявляються більш суттєвими, коли прищепленням навичок самостійної роботи у школярів займається весь колектив учителів, на заняттях з усіх предметів, тобто робота всього педагогічного колективу посилює ефективність даної методики.

8. Під час організації самостійної роботи необхідно розумово поєднувати виклад матеріалу вчителем із самостійною роботою учнів з отримання знань, умінь і навичок. У цій справі потрібно слідкувати за обсягом роботи: зайве захоплення самостійною роботою може сповільнити темпи вивчення програмного матеріалу, темпи просування учнів уперед у пізнанні нового.

9. Під час виконання учнями самостійних робіт будь-якого виду керівна роль має належати вчителеві. Учитель продумує систему самостійних робіт, їхнє планомірне включення в навчальний процес. Він вимагає мету, зміст і обсяг кожної самостійної роботи, її місце на уроці, методи навчання різних видів самостійної роботи. Він навчає учнів методів самоконтролю і здійснює контроль за її якістю, вивчає індивідуальні особливості учнів і враховує їх під час організації самостійної роботи [5].

Процес розвитку людини складний і різноманітний. Це пояснюється не тільки інтегративністю і багатомірністю самої якості, але і іншими причинами. Головними з них є вікові та індивідуальні можливості дитини, педагогічні, соціальні умови. Прийнято вважати, що з часом накопичення знань і умінь пропорційно збільшується і самостійність учня. Але з розвитком інших його компонентів (мотивів, волі) все розуміється складніше. На цій підставі виникає потреба у встановленні рівнів самостійності. Залежно від того, як учень уміє користуватися отриманими знаннями, Л.В. Жарова виділяє три рівні самостійності: копіювальний, відтворювальний і творчий. Але, споглядаючи різноманітну кількість критеріїв, які існують нині, можна виділити ширші рівні самостійності: наслідувально-пасивний (низький), активно-пошуковий (середній), інтенсивно-творчий (високий). Розкриємо короткий зміст кожного рівня.

Низький рівень. Учень може виконувати дії за зразком (копіювання). Це – наслідування. Цінність такої самостійної роботи буде залежати від того, які приклади для наслідування буде отримувати учень. Активність виявляється рідко, відповідальність частіше стимулюється зовнішнім контролем.

Середній рівень (активно-пошуковий) – це вільне застосування знань в знайомій, стандартній ситуації. Виявляється інтерпретуюча активність. Успішно здійснюється взаємоконтроль і самоконтроль, але переважно після закінчення роботи. Сам же процес діяльності контролюється слабо.

Високий рівень (інтенсивно-творчий). Учні успішно використовують знання у новій, нестандартній ситуації, тобто спостерігається явище переносу. В учнів, які мають високий рівень самостійності, може бути добре виражена незвичайність мислення, вміння використовувати різні засоби навчання. Виявляється висока відповідальність за підсумки індивідуальної і колективної праці [14, с.28-30].

Ідеї Л.В. Жарової підтримує у своїх працях інший педагог – А.К. Громцева. Вона також розглядає три рівні самоосвіти, але не дає їм конкретного визначення.

Перший рівень, найнижчий рівень самоосвіти, характеризується тим, що формування пізнавальних інтересів змушує учня залучатися до читання того чи іншого підручника, перегляду телепередачі. Це несистематична, часто випадкова діяльність, яка спрямована на задоволення ще не стійкої зацікавленості.

Другий рівень. На цьому рівні самоосвітня діяльність перетворюється у відносно самостійну діяльність учня, яка має свою мету та завдання, свій зміст та організацію. Частіше за все на цьому етапі діяльність розуміється як засіб реалізації ідеалів, як засіб вирішення життєвих планів особистості.

Третій рівень характеризує учнів, які вже не один рік включені у цю діяльність. Учень, набуваючи практики, вчиться оцінювати свої можливості і згідно з ними виявляти свої задачі [9, с.21-26].

Отже, проблема формування готовності до самоосвіти зводиться до виховання в особистості потуги до постійного вдосконалення своїх знань, умінь самостійно робити пізнання і їх організовувати.