Смекни!
smekni.com

Празька весна та "Ніжна революція" як основні чинники краху комуністичної системи в Чехословаччині (стр. 6 из 20)

2.3 Повернення Чехословаччини до старого курсу - “нормалізація

Переломним моментом “нормалізації” стала зміна партійного керівництва країни. 17 квітня 1969 р. ЦК КПЧ на своєму засіданні звільнив з посади першого секретаря ЦК КПЧ
О.Дубчека. Президія ЦК КПЧ обрала на цю посаду Г.Гусака - одного з ініціаторів “нормалізації”.

29-30 травня 1969 р. вже оновлений склад ЦК КПЧ на засіданні в Празі схвалив основні положення “нормалізації”, які зводилися до такого:

1. повний контроль “нормалізаторів” над КПЧ;

2. відновлення керівної ролі КПЧ у державі і суспільстві;

3. припинення економічних реформ й віднов­лення директивного бюрократичного методу управління економікою з одного політичного центру;

4. відновлення сильних державних органів як владного інструменту КПЧ;

5. забезпечення підлеглості Чехословаччини Радянському Союзу і залишення ЧССР у складі Організації Варшавського Договору.

Ці положення були в наступні роки впроваджені в життя. Зокрема, з рядів КПЧ за демократичні погляди та активну участь у проведенні політики “празької весни” було відраховано понад 300 тисяч чоловік31.

Гусак, який змінив Дубчека на посту керівника партії, віддано виконував всі настанови Москви. Він розпочав широкомасштабну чистку: в результаті з рядів партії було виключено понад півмільйона членів, в тому числі Дубчека, Смрковського, Крігеля та Млинаржа. . Поряд з «нормалізацією» економічного і соціального життя, що вела до відновлення адміністративно-бюрократичних методів управління, йшла політична розправа над прихильниками «Празької Весни». Лише з рядів КПЧ було виключено близько півмільйона чоловік, які разом з позбавленням партквитка позбавлялися і роботи, соціального захисту. Негласна чистка охоплювала всі колективи. Одних понижували в посадах, інших звільняли з роботи, оскільки виявляли їм недовіру. Інженери, досвідчені майстри, вчені, лікарі, журналісти, письменники, актори ставати кочегарами, вантажниками, прибиральниками, мийниками вікон, низького рангу конторськими працівниками.

2.4 Наслідки збройної окупації Чехословаччини

Хоча і не така кривава як революція в Угорщині, збройна інтервенція в Чехословаччині мала надзвичайно згубні наслідки. Тисячі кращих представників інтелігенції вирішили шукати притулку за кордоном, а ті, що залишилися в країні відчули на собі наслідки “нормалізації”, яку проводив Гусак. Реформи були припинені, але ідею реформування, мрію про заміну тоталітарного режиму демократичним придушити не вдалося. Вона жила, розвивалася і була однією з важливих передумов суспільного повороту кінця 80-х років. У січні 1969 р. на Вацлавському майдані в центрі Праги на протест проти окупації спалив себе студент Ян Палах, і це самоспалення, відіграло важливу роль у подальшій історії Чехословаччини, і зокрема у процесі повалення комуністичного режиму32. Важливим, але доволі невідомим є факт демонстрації на захист Чехословаччини на Червоній Площі у Москві. 25 серпня 1968 року сім осіб вийшли на Червону Площу і розгорнули транспаранти” “Нехай живе вільна і незалежна Чехословаччина”, “Ганьба окупантам”, “Руки геть від ЧРСР”, “За нашу і вашу свободу”. Всі учасники демонстрації постали перед судом за звинуваченням у “групових діях, які грубо порушують громадський порядок”. Насправді ж важливість цієї демонстрації важко переоцінити33.

Після подій 1968 р. нова хвиля антикомунізму про­котилася по західному світові, знову зменшилася чи­сельність компартій. Тимчасово припинилися переговори з роззброєння між США і СРСР, пройшли бурхливі засідання в Раді Безпеки 00Н, хоча США явно не запе­речували проти того, що Чехословаччина має залишатися в «радянській сфері» впливу. Тодішній посол СРСР у США А. Добринін написав пізніше у своїх мемуарах, що відносно слабка реакція Заходу на вторгнення в Чехосло­ваччину відіграла свою роль через 10 років, коли в Кремлі вирішувалося питання про нове вторгнення, на цей раз в Афганістан. Це останнє вторгнення, проте, стало одним з найважливіших факторів прискорення розпаду СРСР і компрометації комуністичної ідеології.

Радянська інтервенція закінчилась грубим придушенням спроби повернути Чехословаччину у європейський культурний і політичний простір. Військова акція Варшавського Пакту загальмувала, а згодом і припинила процес реформування комуністичного режиму та спробу створення соціалізму з “людським обличчям” у Чехословаччині.

Вже після 1989 року, відповідаючи на багато чисельні звинувачення, Дубчек казав: “У пошуках компромісу я керувався наміром запобігти кровопролиттю. Набагато простіше приймати рішення стосовно власного життя. Важче –стосовно життя інших людей. Сьогодні я більш ніж упевнений, що ми могли виграти тільки морально. Збройний опір, про який тепер стільки говорять був би самогубством. У московському протоколі важливо те, чого там немає. У ньому немає і не знайшлось виправдання воєнній інтервенції, і ми не відмовилися від нашої програми дії”34

Після окупації радянська машина лізла із шкіри, аби довести право учасників Варшавського Пакту втручатися, якщо Кремль бачить, що “соціалістичні завоювання” в небезпеці. Газета “Правда” за 26 вересня 1968 року надрукувала статтю за підписом Сергія Ковальова, експерта з міжнародних питань, в якій було детально викладено принципи обмеженого суверенітету. На думку Ковальова, “послаблення будь-якої з ланок у світовій системі соціалізму безпосередньо впливає на всі соціалістичні країни, які не можуть бути байдужими до цього. Кожна комуністична партія повинна бути відповідальною не тільки перед своїм народом, але в перед всіма соціалістичними країнами, перед комуністичним рухом взагалі.”. Згідно з офіційною позицією і заявою Радянського Союзу війська Варшавського Пакту “ не втручалися у внутрішні справи країни, вони захищали принципи самовизначення народу Чехословаччини, не словами, а ділом, боролись за його невід’ємне право самому вирішувати свою долю без залякувань контрреволюціонерів, без демагогії ревізіоністів і націоналістів”35 Для чехів і словаків демагогічна мова окупантів була рівнозначна суцільній регресії і відродженню неосталінської поліцейської держави. Спливли роки, перш ніж вони оговталися від шоку окупації і почали будувати громадянське суспільство несумісне з офіційними інституціями і цінностями

Після окупації Чехословаччини Радянським Союзом і жорстокого придушення реформістського руху в цій країні відносини між країнами – учасницями Варшавського Пакту регулювалися відповідно до принципів обмеженого суверенітету, визначеного Москвою36. У листопаді 1968 року Брежнєв висловив у Варшаві промову, у якій повторив основні засади цієї доктрини. Найменший відхід від цього ортодоксального визначення вважався зрадою принципів соціалістичного інтернаціоналізму, причому, Радянський Союз залишив за собою право коригувати ці постулати – якщо треба, то і силою зброї. Так звана нормалізація у Чехословаччині стала уроком для всіх, хто хотів повторити експеримент Дубчека. Слідом за придушенням Празької Весни Москва почала масштабну кампанію, спрямовану на придушення реформістських тенденцій як у самому Радянському Союзі, так і у країнах соціалістичного табору. Загальна хвороба вразила всі країни соціалістичного блоку. Знову розпочалася критика відхилень, а політичний і економічний застій – який нерідко пов’язують з брежнєвським періодом, - став характерною рисою неосталінської політичної культури

Попри повернення до застою чимало критично-налаштованих інтелігентів винесли важливий урок з Празької Весни: була втрачена ідеалістична віра, яку плекали її ініціатори, в те, що комунізм можна реформувати зсередини. У своїй наївній вірі, що Кремль ігноруватиме альтернативну модель комунізму, яка базується на не на поклонінні владі, а на культі особистості, чехословацькі реформатори відкрили для себе реальні допустимі межі такого підходу. Як справжні комуністи, вони вважали, що радянські лідери були зацікавлені у збереженні обличчя соціалізму. Вони забули, що Брежнєв і його прибічники були звичайними пристосуванцями, чия кар’єра трималась на чистках і для яких права і свободи людини звучали як прокляття. Розуміння того, що Празька Весна являла собою реформістський рух, ініційований партією і здійснюваний під її контролем, основним завданням якого було оновлення, а не ліквідація комунізму, - дає пояснення, чому у багатьох чеських і словацьких комуністів виникли підозри щодо щирості демократичних переконань, раптово перелицьованих апаратників на кшталт Дубчека і його соратників.

Пізніше Вацлав Гавел так пояснював обережне ставлення до реформ , які проводили комуністи на чолі з Дубчеком: “ Всі ці сумніви і вагання спричинило нерозуміння того, як ці люди (реформатори – автор) могли раптом заручитися підтримкою і солідарністю, яких вони ніколи не мали, бо єдина їх підтримка йшла згори. З іншого боку реформатори боялися стихійного виявлення волі народу. Час від часу вони не знали що робити, оскільки ставилися вимоги, які часом лякали і були незрозумілі, якщо врахувати наскільки вони виходили за рамки “можливого” і “дозволеного”. Проте, не слід забувати, що всі ці люди були нормальними партійними бюрократами з правильною псевдо освітою, яку вони отримали в партії, з правильними ілюзіями, звичками, упередженнями, правильним життєвим розкладом, правильним соціальним минулим і стандартною вузькістю світогляду. Єдиною різницею було те, що у них було трохи більше вільнодумства і трохи більше порядності, ніж у тих, чиї місця вони зайняли”37.