Регіональний чинник активаційної функції
Аналіз регіонального чинника активаційної функції політичної культури Ґрунтується на виявленні інфраструктури громадської активності населення, наявних регіональних агентів формування політичної культури та Рівня авторитаризму територіальної спільноти. Показниками власне інтеграційної функції є: політична активність і залученість, а також політична ефективність та готовність до соціального протесту.
Наявність зазначеної інфраструктури на регіональному рівні, її розгалуженість важливі як чинники створення відповідного середовища для залучення широкого загалу в суспільно-політичне життя, передусім для соціально-політичної самоорганізації територіальних спільнот.
За таких умов особливої вагомості набуває роль регіональних агентів формування політичної культури, насамперед регіональних еліт.
Регіональні еліти прийшли до незалежності із цілком прагматичних мотивів. Ті, хто мав реальну владу в Радянській Україні, бачили в незалежності оптимальний спосіб збереження того, чим володіли за умов загальної економічної кризи, яка почала поступово охоплювати всі сфери радянської економіки. Регіональним елітам було що втрачати, тому вони так оперативно пішли на поступки націонал-демократам у тому, що стосувалося формування ідеологічного та культурного фасаду держави.
Ставлення регіональних еліт до центральної влади України як до спад-коємнісної системи передбачає дві лінії стратегії та зразків взаємодії: модерністську та антимодерністську. Так, у кожному макрорегіонів України одні представники регіональних еліт демонструють модерністські установки, тоді як інші тяжіють до авторитаризму радянського зразка. [17; 17 - 26].
Політичні актори в такій системі можуть розглядатися як "свої" або як "чужі" у відносинах із політичною структурою. "Свої" зацікавлені у збереженні статус-кво, тоді як "чужі" мають прореформістські погляди і часто воліють законодавчих змін, сподіваючись у такий спосіб змінити на краще своє становище. При цьому "чужі" підтримують реформи до тієї межі, поки зміни не заторкують їхньої власної безпеки. Власне політичне довголіття виявляється в такому разі важливішим, ніж політичні програми та концепції. Політика постає не як реалізація суспільного блага, а радше в ленінському її розумінні — як логіка здобуття влади.
Схильність регіональних еліт до модерністської або до авторитарної моделі поведінки можна визначити, як пропонують німецькі соціологи, на підставі: ставлення до поточних трансформацій режиму та регіональної політики; політичних цілей та стратегій щодо їх реалізації; дискурсивних практик територіальної спільноти; місця її в політичній структурі країни та наявних зовнішніх контактів. [18; 21 - 25].
Ілюстрацією наведеного підходу є типологізація регіональної еліти Львівської області з виокремленням у ній двох основних груп. Першу групу становлять моральнісні націоналісти, а другу — функціонально-прагматичні актори. До складу першої групи входять дві підгрупи; авторитарні націоналісти, акцентовані на сильній централізації влади й авторитарній формі управління державою, та громадянські націоналісти з демократичними уявленнями про державний устрій. Обидві підгрупи були пов'язані з мобілізацією громадянської активності наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років і, цілком імовірно, під час "помаранчевої революції". Своєю чергою, друга група включає радянських адміністраторів, зазвичай "працевлаштованих" в органах виконавчої влади, та політично активних бізнесменів, серед яких поширений прагматичний підхід до політики.
Незважаючи на зазначені відмінності, в межах місцевої еліти Львівщини існує консенсус щодо національного питання. При цьому ставлення еліти не відрізняється від настроїв пересічних громадян, що позначається на електоральній поведінці, зокрема, виявляється у підтримці правих і право-центристських партій.
Що стосується профілю регіональної еліти Донбасу, то його визначає надмірна концентрація промислових підприємств, які ще за радянських часів були інструментами політичного та соціального контролю над робочою силою. Через колектив керівництво підприємства визначає рівень солідарності робітників і сприяє як об'єднанню, так і роз'єднанню робочої сили. За радянських часів це був радше символічний колективізм, оскільки колектив не перетворився на самоорганізацію робітників, а зорганізовувався згори. Робітники залежали від управлінців, з боку яких очікували захисту на робочому місті від зовнішніх загроз. Одночасно із цим, певні стратегії всередині підприємств мали ефект індивідуалізації. Профспілки створювалися також згори, їхні організації на підприємствах були складовою керівництва цих підприємств. [20; 175 - 180].
Сьогодні низька професійна мобільність, схильність до професійної та територіальної самоідентифікації є особливо відчутними у вугільній промисловості, де більшість робітників ідентифікують себе з своїм підприємством та місцевим населенням. Вони, як і раніше, залежать від шахтоуправлінь не тільки стосовно роботи, а й щодо всіляких форм соціального захисту. За таких соціально-економічних умов головним регіональним актором формування політичної культури населення Східного макрорегіону є насамперед директорський корпус найпотужніших промислових підприємств.
Місцева еліта висловлює гордість за свою належність до "старого індустріального регіону", посилаючись на трудові традиції та технічні здобутки. Відсутність альтернативного бачення розвитку регіону, окрім традиційного індустріального, супроводжується пасивним ставленням до змін.
Відмінності агентів формування політичної культури впливають також на рівень поширеності авторитарних настроївсеред регіональних спільнот України. Актуальність цього питання пов'язана насамперед із загальноправовим підтекстом подій навколо президентських виборів 2004 року та з перспективами політичної реформи.
У 1994 році найпоширенішими авторитарні настрої були серед мешканців Сходу та Півдня, натомість протилежна ситуація спостерігалася в Центрі та на Заході. Десять років по тому зросла чисельність прихильників "сильної руки", першою чергою, серед респондентів Заходу, а також Центру, тоді як мешканці Сходу і Півдня стали більш демократично налаштованими. Ситуація істотно змінилася після подій "помаранчевої революції".
Довіра до політичних інститутів, як засвідчили президентські вибори 2004 року, значною мірою визначається ставленням суспільства до чинних законів. На цих виборах факти маніпулювання законом про вибори призвели до суперечності між правом і законом, розбіжності між легітимністю і легальністю. Легітимність без закону втрачає свій процедурний характер і стає обмеженою. В результаті під час виборів 2004 року в Україні фактично не було жодного повноцінного претендента на посаду глави держави, а в країні виникла ситуація "напівпрезидентів трипрезидентської напівреспубліки". Один із трьох мав мандат майдану, другий — мандат ЦВК, а третій — мандат за Конституцією. Офіційне легальне право виявилося нездатним захистити інтереси суспільства шляхом дотримання легальної, юридичної процедури.
Маніпуляція законодавством про виборчий процес, яке не враховує належним чином інтересів суспільства і не спирається на авторитет судової влади, призвела до втрати легітимності законодавством та втягнення країни в кризу правозастосування. Ситуацію додатково ускладнили й самі головні фігуранти президентських виборів, демонструючи широкому загалу приклади правового нігілізму. Один із кандидатів поспішно склав присягу в парламенті, тоді як інший вимагав від Центральної виборчої комісії завчасного офіційного оголошення результатів другого туру голосування. Крім того, перед проведенням переголосування другого туру обидва кандидати на багатолюдних мітингах закликали своїх прихильників не визнавати легітимності перемоги свого конкурента. [13; 173 - 186].
Гострота політичної боротьби за крісло Президента України на виборах 2004 року значною мірою була зумовлена вкрай високими владними повноваженнями глави держави. Цей аспект є особливо актуальним з огляду на ставлення наших громадян до перспектив політичної реформи та на очікуваний рівень суспільної підтримки переходу від президентської влади до парламентсько-президентської форми управління державою.
Наведена динаміка підтримки тоталітаризму серед регіональних спільнот України фіксує тенденцію помітного зростання авторитарних настроїв в усіх макрорегіонів і, як наслідок, у цілому по Україні. Побічним результатом зміни ставлення до "сильної руки" стало істотне зменшення частки тих, хто раніше не міг визначити своєї позиції.
Показником практичної залученості населення до соціально-політичного життя є політична активність і залученість. Для операціоналізації цього показника використовувались такі емпіричні індикатори: факт членства у громадських або політичних організаціях; частота участі в політичних мітингах, а також частота контактування з активістами громадсько-політичних рухів, партій. [6; 247].
Результати масових опитувань фіксують загальне зменшення участі людей у політичних мітингах та контактування з активістами політичних партій порівняно з початковим періодом державної незалежності України. Така тенденція є характерною для всіх регіонів. Так, рівень участі мешканців Західного регіону в політичних мітингах у листопаді 1991 році був найвищим в Україні, однак у 2004 році помітно скоротився і за цим показником зрівнявся зі Східним регіоном. Останній єдиний з усіх регіонів не відзначився скільки-небудь відчутним скороченням участі громадян у політичних мітингах. Що ж до контактів з активістами політичних партій, то в листопаді 1991 року в Західному регіоні люди були активнішими, ніж на Півдні та Сході, але не відрізнялися за цим показником від Центру. Згідно з опитуванням 2004 року, Західний регіон став єдиним, де на той час не відбулося значного скорочення таких контактів.