Що ж до стереотипів розвитку політичної культури регіональних спільнот, то тут насамперед викликає стурбованість помітне зростання авторитаризму в усіх регіонах України, але найпомітніше — в Західному регіоні, після завершення подій "помаранчевої революції". Отже, перед політичною елітою країни стоїть проблема легітимації чинних законів, без розв'язання якої неможливо побудувати інноваційно-демократичний тип масової політичної культури та рухатися в напрямі усталеної демократичної системи західного типу.
1.5. Національна ідея та її значення у формуванні політичної
культури молодих громадян.
Для становлення української державності суттєве значення має формування політики національної тотожності, єдності громадян навколо загальнонаціональної ідеї. Маємо зазначити, що саме національна ідея має бути консолідуючим чинником нації, народу. Про це добре сказав академік М.Жулинський. "Виникає загальна необхідність формування цілісної системи ціннісних орієнтацій суспільства, концептуальним ядром якої має бути власна державна національна ідея. Головний принцип формування цієї системи ціннісних орієнтацій полягає в урахуванні інтересів усіх верств суспільства, усіх народів, що населяють Україну, а отже - передбачає охоплення всіх сфер економічного, інтелектуального й духовного життя суспільства. По суті, йде мова про відповідну ідеологію, за допомогою якої можна було б формувати нові структури свідомості, нову ментальність нації в її національно-культурній єдності та духовній суверенності". [1; 75 - 79].
Точка зору М.Жулинського стосовно національної ідеї з деякою її інтерпретацією поділяють і інші вчені. "Політичну культуру, - пише,зокрема, Богдан Цимбалістий, - може характеризувати те, якою мірою члени спільноти мають спільне почуття національної ідентичності (вертикальна ідентифікація), так само може її характеризувати й те, наскільки одиниці ідентифікуються з іншими членами тієї самої спільноти, зокрема якою мірою вони мають взаємне довір'я до своїх співгромадян (горизонтальна ідентифікація)".
У контексті проблеми національної ідеї загалом суттєвого значення набуває питання усвідомлення людиною свого минулого, минулого власного народу та держави. Йдеться про таке явище, як історична самосвідомість. Така самосвідомість включає в себе знання про події, традиції, ідеї, теорії - тобто все те, завдяки чому народ усвідомлює своє минуле і, одночасно, формує своє ставлення до сьогодення. На думку О.В.Антонюка, "національна самосвідомість етносу живиться й підтримується не тільки елементами своєї традиційно-побутової культури та національно особливими рисами професійної культури, а й такими найважливішими джерелами, як уявлення про територію свого проживання та історична пам'ять".
З приводу суті історичної свідомості цікаво висловився відомий історик О.Субтельний. "Народові, котрий плекає нове почуття спільності, - пише він, - необхідне усвідомлення того, що його єднає і спільна доля. Цей спільний історичний досвід, крім того, має сприйматися як славетне минуле, що вселяє почуття гордості та спонукає до ототожнення зі своїм народом".
Тут необхідно звернути увагу на наступне. Серед фахівців різних галузей знань на сьогодні ще немає єдиної точки зору стосовно навіть самого поняття "історична свідомість". Скоріше всього, це синтез трьох часових проекцій - минулого, сьогодення та майбутнього. Тут ми поділяємо точку зору М.А.Барга, який писав, що історична свідомість суспільства включає в себе "його родове минуле (генезис), його видове нинішнє і його очікуване майбутнє". [6; 140 - 141].
Важливо брати до уваги й те, що наша національна ідея має свої особливості. Оскільки українці впродовж віків мріяли про те, як би вирватися з обіймів своїх "добрих" сусідів, то й їх національна ідея, як справедливо зазначає В.Кизима, це ідея "не стільки "незалежності для", скільки "незалежності від", тобто це ідея не творчості, а ідея свободи, яка досить часто розуміється як стихія вольності і руйнування".
Сучасна молодь має особливий характер і риси, які суттєво вирізняють її з-поміж інших соціальних груп, а понад усе - від старшого покоління. Якщо старше покоління, загартоване не менш складними соціально-економічними катаклізмами, реагує на проблеми сьогодення більш-менш стримано, то молода генерація, котру до певного часу виховували на ідеї світлого майбутнього, втрачає духовну сталість і рівновагу, втрачає віру в будь-які ідеї та ідеали взагалі.
Певні розходження (а іноді й абсолютне непорозуміння) між старшим і молодим поколіннями - річ цілком зрозуміла й об'єктивна. Справа в тому, що політична культура наших батьків, дідів, прадідів
• десятиліттями наш народ не мав власної державності, досвіду влади;
• постійно відбувалося розчленування української території: включення окремих її частин у держави з абсолютно іншою культурою;
• мала місце кількаразова денаціоналізація провідної верстви України.
Не будемо забувати того закономірного явища, що нація, котра впродовж довгого часу піддається тиску, гнобленню, нищенню духовно і фізично, певним чином вимушена мімікріювати, тобто пристосовуватися. Відтак вона багато чого втрачає у своїй ментальності. [1; 41 - 44].
Політична культура сучасної молоді формується під досить відчутним впливом таких факторів, як розпад СРСР, падіння авторитету комуністичної і соціалістичної ідеологій, поява і становлення нових національно-державних утворень, держав взагалі, зникнення таких реальностей, як "радянський народ", "радянський спосіб життя", "радянська людина", більш активна орієнтація людей на загальнолюдськіцінності і т. ін.
Тепер вже мало хто пов'язує патріотизм з класовою свідомістю, його соціалістичним змістом чи спрямованістю. Тобто на зміну цінностям тоталітарного суспільства приходять інші й далеко не кожному молодому громадянину зрозумілі цінності.
У процесі виховання суттєве значення має формування індивідуальної свідомості молодої людини як відображення суспільного буття через призму конкретних умов життя та діяльності особи. Складовою індивідуальної свідомості молоді є її політична свідомість як сукупність певних , почуттів, стійких настроїв, ідей, традицій, що відображають корінні інтереси молодої людини, а також політичних інститутів суспільства.
Політична культура громадян на сьогодні і зазнає відчутних змін і трансформацій із-за ряду об'єктивних чинників та обставин. Візьмемо для прикладу наявність та вплив на політичну культуру громадян елементу проросійської субкультури. Це цілком закономірне явище, як і те, що ментальність українського народу, що проживає на різних територіях, також різниться - бо неоднаковим був вплив на неї різних держав.
Відтак збереження, розвиток, а певною мірою й відродження духовних основ, ментальності, традицій, культури власного народу, успадкування цих традицій новими поколіннями є процесом складним і суперечливим. Просте відтворення цих основ може видатися марною справою за умов, коли основним засобом формування громадянської позиції молоді стане виховання (як система ідейного впливу), а не самовиховання, тобто самостійне осмислення всіх явищ і процесів, що мають місце навкруги, вміння давати їм об'єктивну оцінку. [7; 67].
Тут, однак, стосовно формування політичної культури молоді, ми стикаємося з суттєвим протиріччям такого порядку. Самодіяльність молоді, що пов'язана з її ініціативою, створенням певних громадських організацій, об'єднань досить часто натикається на певну її запрограмованість у державних закладах освіти, культури, в армійських колективах. Певну ідеологічну спрямованість мають і багато засобів масової інформації, зокрема газети, журнали. Отже, постає питання про деполітизацію, деідеологізацію та деконфесіалізацію виховного впливу на молодь. Тобто молодь має отримувати об'єктивну інформацію плюралістичного характеру, оволодіваючи вмінням самій доходити висновків. З-за своїх особливих рис, характеристик молодь чи не найголовніша соціальна опора радикальних перебудовчих, прогресивних суспільних процесів і, одночасно, саме вона є однією з найбільш беззахисних соціально-демографічних груп суспільства, - бо лише готується до життя, трудової діяльності, тобто інтегрує в суспільство. Суспільство, а найперше держава має будь-що враховувати таке протиріччя, розробляючи та практично реалізуючи молодіжну політику. [19; 30].
Невдача так званої перебудови, що все ж була викликана не чиєюсь волею (типу М.Горбачова), а причинами об'єктивного порядку, багато в чому обумовлена тим, що значна кількість громадян колишнього СРСР була не стільки її безпосереднім учасником, як просто спостерігачем. І суттєвим чином це найперше стосується молоді.
З початку отієї так званої перебудови, а потім і в перші роки проголошення незалежності України здавалося, що політична активність молоді надмірно зросте, слугуватиме суттєвим перемінам у суспільстві. Цього, однак, не відбулося. І хоча важко погодитися з тими, хто вважає, що молодь сьогодні повністю деполітизована, аполітична, говорити про високу політичну свідомість багатьох молодих громадян України вкрай важко. Оскільки ситуація в суспільстві надто заплутана, складна, багато в чому не просто суперечлива, але й незрозуміла, варто (у практичному плані) вести мову не стільки про політичну культуру молоді, скільки про політичні настрої, оцінки тих чи інших явищ, політичні орієнтації молодих громадян.
Подібно до Російської Федерації, інших країн, колишніх республік СРСР, в Україні суб'єктивність молоді, її роль у громадському житті, суспільстві в цілому та політиці зокрема впала. І це більш ніж сумно, бо нині все відчутнішою є потреба в зміні політичних поколінь, тих політиків і їх "команд", котрі вичерпали себе, або просто виявилися нездатними активно впливати на процеси розбудови української держави. [28; 16 - 21].