У сучасному дискурсі домінують такі актуальні поняття, як "інтернаціоналізація" та "глобалізація". У громадських дебатах у Східній та Західній Європі набувають дедалі більшого значення міжнародні координати суспільної орієнтації та політики. При цьому зазвичай забувають той факт, що зазначена орієнтація в обох частинах Європи відповідає поглядам першою чергою еліти. Місце, де люди почувають себе затишно і де добре орієнтуються, значною мірою залишається локальним. [26; 54 - 63].
В Україні належність до регіону або до нації є домінантним простором соціального досвіду, орієнтації та емоційного зв'язку. Привертає увагу той факт, що за останні п'ять років рівень локальної самоідентифікації помітно зменшився, а національної — навпаки, зріс. Належність до колишнього Радянського Союзу є лише для небагатьох простором, з яким вони емоційно ідентифікують себе. Хоча за вказаний проміжок часу загальна чисельність цієї категорії респондентів істотно скоротилася, однак вона все ще залишається доволі істотною.
Для визначення регіонального чинника інтеграційної функції політичної культури важливий також рівень поширеності орієнтацій територіальних спільнот щодо бажаного вектора розвитку регіону в системі координат "національна інтеграція —регіональна автономія".
Орієнтації щодо бажаного вектора розвитку регіону визначалися на підставі двох напрямів: унітарного, орієнтованого першою чергою на розвиток зв'язків з іншими регіонами (областями) та інтеграцію з Україною в цілому, та автономного, що передбачає опору на власні можливості регіону. Емпіричною базою дослідження в цьому разі слугують опитування "Регіони України" 1997-го року та "Українське суспільство" 2004-го року. [23; 50].
Формулювання запитань у цих двох опитуваннях принципово не відрізняється, однак у першому респонденти мали змогу обирати один із шести запропонованих варіантів відповіді, тоді як у другому — лише з трьох. Відмінність ця пояснюється тим, що в опитуванні 1997 року в переліку можливих варіантів відповідей містилися також варіанти зовнішньополітичних орієнтацій, що є методологічною помилкою. Втім, для нашого дослідження важливим є не порівняння абсолютних числових показників, що за вказаних відмінностей взагалі некоректно, а насамперед виявлення загальних тенденцій щодо унітарної та автономної орієнтацій (дані опитувань у таблиці 4 без урахування респондентів, які вказали на інший, ніж унітарний або автономний, бажаний вектор розвитку регіону).
Серед усіх макрорегіонів у 1997 році вищий рівень підтримки унітарного шляху розвитку демонстрували жителі Заходу і Центру порівняно з населенням Сходу і Півдня (розбіжність значима на одновідсотковому рівні). Що ж до рівня підтримки автономного вектора розвитку розбіжності між учасниками опитування з різних макрорегіонів не виявилися скільки-небудь значимими.
Таблиця 2. Динаміка орієнтацій стосовно бажаного шляху розвитку макрорегіонів, %
Макрорегіони | Орієнтації щодо вектора розвитку | |||
| Унітарний | Автономний | |||
| 1997 | 2004 | 1997 | 2004 | |
| Центр | 37,1 | 52,1 | 11,9 | 25,0 |
| Захід | 43,8 | 57,5 | 10,8 | 25,5 |
| Схід | 22,8 | 55,1 | 13,6 | 30,0 |
| Південь | 26,7 | 49,1 | 10,4 | 30,8 |
| Загалом країні | 32,2 | 53,0 | 11,7 | 27,7 |
Сім років по тому найвищий показник підтримки унітарного розвитку залишався за мешканцями Заходу, однак, на відміну від першого опитування, помітна різниця в підтримці фіксується стосовно населення не тільки Півдня, а й Центру. Що ж до Сходу, то тут рівень підтримки унітарного розвитку свого регіону фактично не відрізняється від настроїв Заходу. Рівні підтримки автономного вектора розвитку залишилися рівномірно розподіленими між макрорегіонами. Певний виняток становить розбіжність між Півднем і Центром, які демонструють дві крайні позиції: відповідно, найнижчу та найвищу підтримку автономного розвитку. Але принципово важливим є той факт, що в обох опитуваннях частка прихильників першочергового розвитку зв'язків з іншими регіонами та інтеграції з Україною в цілому значно перевищує кількість симпатиків опори насамперед на власні можливості регіону і, відповідно, відцентрових тенденцій державотворення.
Аналіз інтеграційної функції політичної культури дає змогу визначити орієнтації громадян щодо політичної системи, їхні уявлення про базові цінності та відповідні політичні інститути.
Для інтеграційної функції політичної культури важливе значення має також політична ідентичність регіональних спільнот, операціоналізація якої здійснюється через прихильність до певної політичної течії, почуття національної гордості, вибір України своєю батьківщиною. Почуття національної гордостіє одним із базових показників ставлення до політичної системи та нації. В період політичної нестабільності та соціальних трансформацій таке почуття спільної ідентичності та спільної історії може солідаризувати людську спільноту. Вимірювання рівня почуття національної гордості здійснювалося за п'ятибальною шкалою, де 1 бал означає відсутність гордості, а 5 балів — цілковиту наявність гордості. Використано масив даних моніторингу "Українське суспільство" за відповідні роки.
Таблиця 3.Динаміка почуття національної гордості, %
| Макрорегіони | 2002 | 2003 | 2004 | 2005 |
| Центр | 3,38 | 3,17 | 3,15 | 3,66 |
| Захід | 3,73 | 3,42 | 3,50 | 3,99 |
| Схід | 3,07 | 2,83 | 2,82 | 3,06 |
| Південь | 2,96 | 2,86 | 3,06 | 3,29 |
| Загалом | 3,26 | 3,06 | 3,11 | 3,48 |
Упродовж чотирьох років спостережень найвищий рівень почуття національної гордості був притаманним жителям Заходу, причому останніми роками цей показник поступово зростав до максимальної позначки за весь час проведення моніторингу з цього питання. Цей результат красномовно свідчить про регіональну ідентичність мешканців Західної України, передусім Галичини, що чітко простежується в єдності розуміння історичної спадщини та консенсусі стосовно національної ідеї.
Протилежну картину ми спостерігаємо у випадку Сходу, жителі якого висловлюють сильні почуття регіональної належності, ідентифікуючи себе з місцевою спільнотою безвідносно до "історичної ідентичності". Символічна бідність є результатом історії даного регіону, насамперед Донбасу, як зони важкої промисловості, осередку життєдіяльності індустріальних магнатів і робітників — вихідців із сільських степових поселень. [29; 234 - 245].
Водночас привертає увагу поступове зростання впродовж останніх трьох років, особливо після подій "помаранчевої революції", почуття національної гордості серед мешканців усіх макрорегіонів, що є позитивним для інтеграційної функції політичної культури регіональних спільнот.
Щоправда, не слід забувати також про ситуативний вплив міжнародної уваги до подій в Україні, особливо медійного резонансу українських подій у країнах Західної Європи та Північної Америки. Пересічного українця не міг не тішити той факт, що про його країну заговорили, і не суто з приводу негараздів, а саме через масове соціальне піднесення, "пробудження українського народу".
Із почуттям національної гордості безпосередньо пов'язане ставлення до України як своєї Батьківщини. Для вимірювання такого ставлення ми використовували два індикатори: сприйняття України як своєї Батьківщини та вибору України як Батьківщини. Емпіричною базою слугували дані проекту "Українське суспільство" за відповідні роки.
Таблиця 4. Динаміка ставлення до України як до Батьківщини, %
| Макрорегіони | Сприйняття України як своєї Батьківщини | Імовірність вибору України як своєї Батьківщини | |||||
| 2002 | 2003 | 2005 | 2004 | 2005 | |||
| Захід | 92,6 | 88,2 | 97,5 | 74,2 | 88,6 | ||
| Центр | 88,9 | 83,9 | 94,4 | 58,9 | 83,6 | ||
| Схід | 78,1 | 64,2 | 84,8 | 56,1 | 67,1 | ||
| Південь | 77,8 | 70,6 | 86,1 | 61,4 | 66,1 | ||
| Загалом по Україні | 76,7 | 76,7 | 90,6 | 61,3 | 78,8 | ||
Насамперед зазначимо факт помітного зростання позитивного ставлення до України як до Батьківщини після подій "помаранчевої революції" незалежно від макрорегіону.
Але серед усіх учасників опитування мешканці Західного та Центрального макрорегіонів частіше за респондентів зі Сходу та Півдня сприймають Україну як свою Батьківщину (розбіжність значима на одновідсотковому рівні). Частка людей, які з різним ступенем імовірності ("безумовно, так" та "ймовірно, так")обрали б Україну своєю Батьківщиною, виявилася найбільшою на Заході, а найменшою на Півдні.
Таким чином, інтеграційна функція політичної культури за показником ставлення до України як до Батьківщини є найбільше вираженою серед мешканців Заходу, а найменше — Півдня. Що стосується інших макрорегіонів, то тут Центр за цим показником тяжіє до Заходу, а Схід — до Півдня (м'який, проміжний варіант відмінностей). [26; 79-100].
Попри зафіксовані відмінності, проте, можна говорити про наявність загальної тенденції зміцнення спільної національно-державної ідентичності в Цілому по всій Україні. Якщо у разі мешканців Заходу і Центру, ймовірно, спрацьовує емоційне піднесення після перемоги В.Ющенка, то на Сході і Півдні мають місце інші чинники. Однією з можливих причин зростання позитивного ставлення до України в цих макрорегіонах може бути своєрідна захисна реакція на закиди щодо сепаратизму та відсутності патріотичних почуттів.