На ВАТ «ХК «Луганськтепловоз» переважає універсальне обладнання широкого призначення. Це дозволяє робити заміну обладнання окремими верстатами й агрегатами в процесі поточного відновлення, що не вимагає значних одноразових капітальних вкладень. У той же час на підприємствах з високим рівнем предметної спеціалізації заміна обладнання може здійснюватися тільки комплексом за кожним окремо взятим виробництвом, а іноді й декількома виробництвами, якщо вони тісно пов’язані техпроцесом. У цьому випадку неминуча зупинка суміжних виробництв, а іноді й усього підприємства в цілому. Як правило, відновлення технічної бази на такому підприємстві повинне відбуватися в ході реконструкції і бути пов’язане з необхідністю проведення будівельно-монтажних робіт, що вимагає великих одноразових вкладень, залучення інвесторів, позикових коштів, участі спеціалізованих підприємств. В умовах існуючого інвестиційного клімату залучення інвестора на таке підприємство проблематичне, довгостроковий кредит одержати практично неможливо.У зв’язку з цим, вихід такого підприємства з кризової ситуації, зв’язаної з високим рівнем морального і фізичного зносу ОВФ, неможливий без підтримки держави або великого інвестора.
Суперечливість і непослідовність процесу формування єдиного механізму керування відновленням ОВФ підтверджує відсутність загальної концепції його регулювання в перехідному періоді й в умовах сталих ринкових відносин. Це впливає на стабільність інвестиційного клімату в Україні, що доповнює і без того несприятливі умови фінансування відновлення за рахунок амортизаційних відрахувань.
Відсутність загальної концепції регулювання відновлення ОВФ в Україні означає невизначеність у фінансуванні відновлення технічної бази, а значить і у швидкості змін поколінь техніки, у виборі напрямків і методів відновлення, тобто породжує проблеми чисто технічного характеру, що виражаються в некомплексності вирішення проблем, відсутності єдиної спрямованості процесів відновлення, єдиної технічної політики держави.
Необхідність створення єдиної технічної політики держави, не обмеженої тимчасовими рамками і не залежної від поточних змін у структурі законодавчої та виконавчої влади, є важливим фактором, використання якого являє собою наступний крок, що логічно випливає зі створення загальної концепції регулювання відновлення ОВФ.
Очевидно, що при відсутності централізованого керування з боку держави воно, проте, повинне впливати на процеси відшкодування зносу засобів виробництва в цілому по промисловості. За особистої участі держави повинні вирішуватися питання регулювання рівнів концентрації, спеціалізації і кооперування навіть у тих галузях, де процеси приватизації близькі до завершення [27, 29]. У даний час, незважаючи на обмеження, що вводяться державою в умови реструктуризації стратегічно важливих об’єктів, переважає вплив процесів розукрупнення, розриву кооперованих зв’язків, ліквідації окремих спеціалізованих виробництв.
У результаті демонтажу централізованого керування і переходу до ринкових відносин на рівні держави вже не планується заходів щодо розвитку технічної бази промисловості. На підприємствах планування ведеться чисто формально, оскільки засобів на їхню реалізацію практично немає. Держава має систему важелів економічного впливу, за допомогою яких можливо непряме регулювання процесів відновлення. Навіть у складних умовах перехідного періоду залишається можливість координування процесів реконструкції, технічного переозброєння, розширення, нового будівництва шляхом надання допомоги при укладанні договорів лізингу або прямих постачань технології й обладнання з-за кордону під державні гарантії. На жаль, навіть ці можливості практично не використовуються. Процеси реконструкції на підприємствах України реалізуються, як правило, на малих і середніх підприємствах, на підприємствах з високою технологією, таких як літакобудування, підприємствах первинної переробки сировини (наприклад, чорна металургія – Алчевський металургійний комбінат), або на підприємствах за участю іноземного інвестора. Технічне переозброєння проводиться не комплексно через відсутність засобів на проведення одноразової заміни обладнання по всьому технологічному циклі. Таке становище збережеться, поки система кредитування процесів відновлення ОВФ не буде орієнтована на довгострокові проекти з прийнятним рівнем відсотків за кредит. Нове будівництво має місце головним чином у сфері обслуговування населення й у проектах, що знаходяться безпосередньо під контролем держави (наприклад, будівництво нафтопроводу «Одеса-Броди», швидкісного автобану «Київ-Одеса», суднохідного каналу у гирлі Дністра).
Значною мірою прерогативою держави залишається орієнтація великих технічних систем у напрямку підвищення рівня гнучкості або збереження твердої структури з різким ростом продуктивності (роторні лінії). Особливо важливим є правильний вибір напрямку розвитку в умовах масового виробництва, наприклад, в автомобілебудуванні. В Україні підприємства такого рівня виділялися в стратегічно важливі об’єкти, у яких держава при приватизації залишала за собою, як мінімум, пакет акцій, що блокує. На жаль, представник від держави, що керує відповідним пакетом акцій, як правило, змушений додержуватися у своїх рішеннях вимог великих інвесторів, які володіють вільними фінансовими коштами. Можливість оперувати вільними фінансовими коштами дозволяє такому інвесторові контролювати всі оборотні кошти підприємства, а значить і збут продукції, і постачання сировини, матеріалу, що комплектують за вигідними йому цінами. У таких умовах великий інвестор не зацікавлений у яких-небудь значних заходах відновлення технічної бази і бачить свою мету, насамперед, у якнайшвидшому поверненні вкладених коштів, а держава не має можливості впливати не тільки на вибір напрямку розвитку, але й на прийняття рішень про проведення будь-якого заходу відновлення ОВФ. Ситуація, що сформувалася, не дозволяє державі реалізувати намічену технічну політику ні через своїх представників на підприємствах, ні на рівні галузі або промисловості. Практично не одержують розвитку і підтримки ресурсозберігаючі технології і природоохоронні заходи.
Очевидно, що навіть у найскрутніших обставинах держава все-таки повинна сформувати основи технічної політики, незалежно від політичних колізій зберігати її спрямованість, створити механізм її реалізації в рамках існуючих структур керування, і наявні кошти направляти на найвідповідальніші і такі, що потребують термінового втручання, напрямки. Механізм реалізації повинен містити в собі глибоке обґрунтування обраної технічної політики, розподіл обов’язків відповідальних осіб, систему контролю за виконанням, аналітичний апарат для коректування ходу реалізації технічної політики. Інструментом проведення в життя прийнятого напрямку можуть служити:
система збору й обробки інформації;
система добору перспективних ідей і рішень;
система забезпечення фундаментальних досліджень;
система фінансування, податкових і митних пільг;
система професійного утворення й обміну фахівцями;
система залучення інвестицій і перспективних технологій;
система формування прогресивної технічної бази.
Найбільш ефективно зазначені системи можуть бути використані в міжнародному поділі праці, якщо правильно обраний стратегічний партнер в області проведення технічної політики й економічного співробітництва. У цих рамках має бути погоджене національне законодавство, національні стандарти й вимоги, полегшений візовий режим, створені оптимальні умови для залучення інвестицій з боку стратегічного партнера, зближені принципи і підходи до розвитку великих технічних систем.
Потреба у підвищені стабільності вибору стратегічного партнера. Нестабільність у цьому питанні пояснюється, з одного боку, важливістю геополітичного розташування України в системі рівноваги сил світової політики, а з іншого боку, – незавершеністю процесу формування політичної стабільності в країні. Очевидно, що стратегічними партнерами України не можуть бути одночасно США, Росія, Польща, що змінюють один одного протягом півроку. Відносини зі стратегічним партнером вимагають тривалого періоду формування, врегулювання цілого ряду питань міжнаціонального, міждержавного, міжгалузевого характеру. Оскільки провідною стороною у відносинах стратегічного партнерства повинна бути країна зі сталою ринковою економікою, у національне законодавство України необхідно внести зміни, що дають можливість зблизити законодавчі бази партнерів, забезпечити їм режим найбільшого сприяння при передачі технологій, експорту капіталу, обміну фахівцями, співробітництві в області освіти і т.д.
Дуже важливим питанням у виборі стратегічного партнера є зближення системи стандартів і вимог двох країн. З цього погляду орієнтація в одній з найважливіших галузей національної промисловості (автомобілебудуванні) на Корею є зовсім непослідовним кроком. Очевидно, що ніякі тимчасові переваги при підписанні конкретних угод не компенсують втрату переваг стратегічного партнерства. Крім того, банкрутство деяких великих компаній підтверджує необхідність ретельного аналізу становища майбутнього партнера, що йде на значні поступки, і виявлення дійсних причин таких поступок. Слід зазначити, що Україна виявилася зовсім не готова до ринкових відносин ні в науковому, ні в методичному, ні в правовому відношенні. Не була підготовлена суспільна думка, не створений необхідний психологічний клімат, не була прийнята за основу економічна модель ні однієї з європейських країн. Україна декларує європейський вибір, однак стратегічного партнера шукає де завгодно, тільки не в Західній Європі. Звичайно, сліпе копіювання законодавства тут неможливе, оскільки зовсім різний рівень розвитку ринкових відносин, має місце специфіка структури промисловості, орієнтованої на участь у кооперованих зв’язках із країнами колишнього СРСР. Але вибір стратегічного партнера ще на початковому етапі дозволив би будувати економіку цілеспрямовано, зблизити законодавчі бази ще при формуванні ринкового механізму України, забезпечити сумісність законів і підзаконних актів. Таким рішучим діям повинне було передувати глибокий аналіз питання, економічне обґрунтування кожного закону. На жаль, якщо така робота і велася, то в законодавчому процесі це відображення не знайшло.