Капіталістичне господарство розглядалось як сукупність таких окремих господарств, а тому маржиналісти вважали, що для дослідження економіки у цілому достатньо розглянути їх на прикладі одного ізольованого господарства. Такий метод дослідження дістав назву метода РОБІНЗОНАД.
Основними економічними відносинами представники школи вважають відносини обміну (ринкові відносини). На перший план було висунуто споживання. Центральним в економічній теорії австрійської школи була проблема цінності.
Теорія цінності австрійської школи одержала назву теорії граничної корисності. Визначальним фактором цінності австрійці вважали корисність матеріальних благ. Під корисністю розумілося загальна властивість матеріальних благ, що визначала їх відношення до задоволення потреб. При цьому розрізнялися два види корисності: абстрактна і конкретна.
Абстрактна корисність розглядалася як корисність взагалі. Нею володіли матеріальні блага, кількість яких не обмежена.
Конкретна корисність мала блага, запас яких обмежений, а їх зменшення навіть на одиницю відображається на добробуті індивіда.
Такий поділ корисностей пов’язувався з цінністю матеріальних благ. Цінність набували не всі блага, а лише ті корисність яких була обмеженою. Корисність мала поєднуватися з рідкістю. У зв’язку зцим такі блага можуть обмінюватися.
Розрізнялися суб’єктивна і об’єктивна цінності.
Суб’єктивна цінність визначається оцінкою блага господарюючим суб’єктом. Вирішальне значення для її визначення має гранична корисність, тобто корисність останньої одиниці.
Об’єктивна цінність утворюється в обміні. Вона є результатом вирівнювання суб’єктивних оцінок на ринку в процесі стихійного співвідношення попиту і пропозиції.
У цілому можна визначити три методологічні особливості австрійської школи:
1) ідеалістичне відображення економічних процесів і явищ;
2) головним об’єктом дослідження є не суспільне виробництво, а індивідуальне господарство;
3) визнання примату обміну над виробництвом.
Саме на основі суб’єктивно-психологічної методології, теорії “граничної корисності” та “граничної продуктивності” у ІІ половині 19 ст. формується маржиналізм.
3.
Спираючись на нові методологічні принципи марженалісти створили цілісну теоретичну систему. В 90рр. вона бувши доповненою завдяки А.Маршалу елементами рікардіанства, а також оснащена розробленим математичним апаратом одержала назву неокласичного напряму.
Саме Кембриджська школа, яка сформувалася у 90рр. 19ст. в Англії поклала початок цьому новому напряму в економічній теорії.
Головна проблема, що знаходилася в центрі уваги представників-неокласиків, перш за все А.Маршала та А.Пігу – задоволення проблем людини.
Визначаючи цілі економічної науки неокласики говорили про вплив різних факторів на економічний добробут. На перший план висувалася корисність благ і попит на ці блага з боку споживачів, при цьому неокласики виходили з того, що економічні закони однакові для будь-якого суспільства, як для індивідуального господарства, так і для сучасних досить складних економічних систем. Вихідною (центральною) у неокласицизмі є ідея економічної рівноваги, яка досягається завдяки механізму ціноутворення у ринковому господарстві.
У цілому до вчених неокласиків відносять усіх вчених, які починаючи з ІІ половини 19 ст. (починаючи з Маршала) використовують постулати класичної школи про економічну свободу, про автоматичне саморегулювання ринкової системи та шкідливість втручання держави в економічне життя.
Неокласичний напрям виникнувши наприкінці 19ст. став панівним у провідних країнах світу, але в 20-30рр. 20ст. внаслідок поглиблення кризових явищ в економіці і суспільному житті індивідуально-розвинутих країн, цей напрям пережив кризу; одночасно в цей період виникає новий напрям в економічній теорії – кейнсіанство і починаючи з цього часу ці два напрями конкурують один з одним, а інколи їх представники намагаються розробити синтетичні, інтегровані теоретичні концепції.
У своєму розвитку неокласицизм зазнав значних змін і починаючи з70рр. 20ст. знову спостерігається зростання його популярності, відбувається так зване неокласичне відродження.
Таке тривале довголіття неокласицизму обумовлене такою важливою обставиною, як: абстрактний аналіз ринкового механізму у чистому вигляді дозволив виявити ряд закономірностей ціноутворення, конкуренції, поведінки споживача, які мають велику спільність ніж їх конкретний прояв в економіці 19ст. і внаслідок цього здебільшого зберігають силу й на сьогодні.
Неокласичний напрям не є однорідним. Теорія неокласицизму не являє собою якоїсь єдиної завершеної концепції, хоча й виробила певною мірою загальний понятійний аппарат, спирається на деякі принципи, які визнаються більшістю її представників.
Економісти, яких називають неокласиками займаються розробкою різних проблем і являють практично не одну, а різні школи зі своїми теоріями. Вони розрізняються і сферою інтересів і глибиною проблем, що аналізуються і одержаними результатами-висновками та рекомендаціями.
Засновником та главою Кембриджської школи був А.Маршалл (1842 – 1924рр.). Основною його працею є: “Принципи економікс”(“The Principles of Economics”) – 1890р.
У цій та інших своїх працях він намагався розробити універсальну економічну теорії на основі об’єднання різних концепцій. Найбільшою його заслугою є створення синтетичної теорії, яка об’єднувала елементи трудової теорії вартості і теорії граничної корисності.
Маршалл переосмилив та переробив теорію трудової вартості (об’єктивна сторона, дія об’єктивного факторів) та теорії граничної корисності (дія суб’єктивних факторів) в теорії взаємних зв’язків попиту і пропозиції. Ключова ідея А.Маршалла полягає в переключенні зусиль з теорії дискусій навколо вартості, “цінності” на вивчення проблем взаємодії попиту і пропозиції, як сил, що визначають процеси, які відбуваються на ринку.
Він грунтовно проаналізував, як складаються (формуються) і взаємодіють попиті пропозиція, ввів поняття еластичності попиту, запропонував свою компромісну теорію ціни.
Основна увага таким чином була сконцентрована на розробці теорії ціни.
До речі Маршалл ввів у науковий обіг поняття “економікс” замість “політичної економії” і дав власне визначення цієї науки (див. підручник).
Ціну продукту він розглядав, як найважливіший елемент ринкової економіки, а ринок як високоорганізовану інституцію, де взаємодіють попит і пропозиція і встановлені ціни.
В його теорії ціни синтетично поєднуються і досліджуються дві групи факторів, що впливають на ринкову ціну.
Маршалл вважав, що його теорія ціни спрямована на пошук всіх факторів, що визначають ціну. Оскільки ринкові ціни складаються під впливом попиту та пропозиції – це в свою чергу на думку Маршалла потребує виділення суми факторів, від яких залежать їх зміни та взаємозв’язок на ринку. З одного боку є ціна попиту; вона формується під впливом попиту на товар; він визначається корисністю продукту. Ця група факторів – ринкового походження. З іншого боку існує ціна пропозиції; вона залежить від витрат виробництва, тобто пов’язана з процесом виробництва. Фактори виробництва: земля, праця, капітал і організаторські здібності підприємця визначають ціну пропозиції. У визначенні ціни він виділяв її залежність від граничних витрат з боку пропозиції і від граничної корисності з боку попиту.
Витрати на виробництво граничної одиниці товару і виручка від його продажу будуть рівні.
Середня або рівноважна ціна товару тлумачилася ним, як результат ціноутворення, коли пересікаються на ринку ціна попиту і пропозиції.
Маршалл одним з перших економістів пов’язав з ціною товару його еластичність.
В теоретичній системі Маршалла важливе місце поряд з теорією ціни посідає теорія розподілу. Згідно з цією теорією кожен із факторів виробництва (земля, праця, капітал, підприємець) мають сторону і попиту і пропозиції. Виходячи з цього кожен з цих факторів мають ціну попиту, яка встановлюється його граничною продуктивністю і ціну пропозиції, яка визначається його граничними витратами.
Величина зарплати, відсотка і ренти є рівноважною ціною цих факторів (праці, капіталу, ренти).
Загальний національний доход є результатом дії всих факторів і зростання за збільшенням пропозиції факторів.
Альфред Маршалл мав своїх послідовників, одним з яких був Артур Сесіл Пігу (1817 – 1959).
Артур Пігу – автор концепції “економіки добробуту”. Його концепція розглядає соціальний добробут як суму добробуту окремих індивідів. Основою соціального добробуту є економічний добробут. На думку Пігу економічний добробут – це кількість задоволення, яке може бути оцінено у грошовому еквіваленті.
Економічні причини діють на економічний добробут будь-якої країни не прямо, а шляхом створення і використання об’єктивного додаткового економічного добробуту, тобто національного доходу. Національний доход є тією частиною об’єктивного доходу, яка також вимірюється грішми.
З часом саме життя все більше підштовхувало економічну думку до розробки теорій, які могли б дати більш реалістичне уявлення про те, як в дійсності функціонує ринкова система, у чому її переваги, а де вона дає збої, що потребують корегування з боку держави.
Економічна думка І чверті 20ст. стала приділяти все більше уваги проблемі економічного циклу, але бувши зв’язаною центральною ідеєю неокласичної школи про автоматичне встановлення економічної рівноваги вона прагнула дати пояснення економічного циклу на основі зовнішніх, для економічної системи явищ, а тому неокласики починають приділяти увагу ролі грошової системи та її впливу на параметри розвитку економіки, можливості використання грошово-кредитної політики, як інструмента антициклічного регулювання. - Внаслідок цього виникають нові грошові теорії.