Визначені головні джерела педагогічної творчості Софії Русової періоду еміграції зумовили значною мірою і специфіку її проблематики. Поглиблене вивчення педагогічних праць дає змогу стверджувати, що вони відтворюють широкий спектр освітньо-виховних проблем: від ролі освіти й виховання у долі народів, які стали на шлях незалежності або виборювали її, - до окреслення науково-методичних основ, шляхів і засобів розбудови національного шкільництва, принципів, методів, форм і засобів навчання та виховання дітей дошкільного й шкільного віку, молоді, дорослого населення.
Треба зауважити, що чимало з цих проблем достатньо повно розглянуті педагогом у працях, створених на рідній землі, зокрема в десятках публікацій, які з'явилися на сторінках українських педагогічних журналів "Світло" в 1910-1914 pp. та "Вільна українська школа" в 1917-1919 pp., а також у фундаментальному курсі лекцій "Дошкільне виховання".
До найбільш досліджених у доеміграційний період, безперечно, слід віднести питання дошкільного виховання, яке було "одною з основних ідей її національного світогляду" [48, 82]. Порівняльний аналіз творів дошкільної тематики доеміграційної та еміграційної доби дає змогу констатувати, що у 1920-х-1930-х pp. Софія Русова завершила створення цілісної теорії Дошкільного виховання, яка базувалася на теоретичних положеннях і практичному досвіді суспільного дошкілля держав Заходу і водночас була пристосована до потреб національного виховання маленьких українців. У працях "Колись і тепер", "Нові методи дошкільного виховання", "Роля жінки в дошкільному вихованні", "Теорія і практика дошкільного виховання" вона вичерпно відповіла на питання, яким ""повинен бути дитячий садок на Україні, якими методами йога» провадити...", якимимають бути його програма та "розподіл праці"; сформулювала вимоги до вихователів дошкільних закладів [49, 7]. За висновками дослідників творів С.Русової дошкільної тематики, вони є класичним золотим фондом дошкільної галузі вітчизняної педагогічної думки [50, 2].
Активно продовжуючи працювати над проблемами дошкільного виховання, Софія Русова в останні десятиліття життя поступово зосереджується на загальнолюдських і національних аспектах виховання взагалі, що можна вважати однією із найсуттєвіших змістових особливостей педагогічного доробку вченої того періоду. При цьому її найбільше цікавили суспільні аспекти виховання та його найновіші напрями. За переконанням педагога, виховання як найважливіша суспільна функція здатне "переробити в певних межах" вдачу народу, стати одним із чинників його національного самовизначення [49, 7]. Для цього воно повинне охоплювати не тільки дітей дошкільного та шкільного віку, але й усю молодь, все доросле населення, здійснюватися всіма соціальними інституціями. Ця думка є пріоритетною в багатьох педагогічних творах С.Русової 1920-х-1930-х pp.
Як і в працях довоєнного періоду ("Ідейні підвалини школи", "Нова школа", "Проект новой свободной школы для Украины") та часів УНР ("Націоналізація школи"), у творах міжвоєнної доби знайшли своє відображення загальні засади розбудови майбутньої української національної школи. Публікації 20-х-30-х pp. доповнюють, розширюють і конкретизують їх, особливо в частині місця і ролі школи у незалежній Україні, мети й завдань навчально-виховної діяльності відповідно до нових умов життєдіяльності українського суспільства.
Подібно до освітніх діячів і педагогів - її сучасників (М.Га-лущинський, А.Животко, С.Сірополко), Софія Русова чимало уваги приділяла проблемам позашкільної освіти. Проте раніше, особливо в час праці у Генеральному секретаріаті УНР, вона зосереджувалася переважно на питаннях її організаційного утвердження. Логічне вивершення погляди С.Русової на організацію цієї ділянки освітньої роботи знайшли на Нараді діячів позашкільної освіти й дошкільного виховання 10-13 січня 1919 p., на якій вона виступила з доповіддю "Роля позашкільної освіти і її зв'язок зі школою" (до речі, як керівник відділу позашкільної освіти й дошкільного виховання в уряді УНР С.Русова відкривала Нараду і була її почесним головою). Вважаючи за аксіому положення про те, що "сама школа не може дати дітям повне гармонічне виховання й досить широку освіту без запомоги позашкільної освіти", просвітителька таким чином визначила її завдання: поширити знання і "саме головне - ... піднести громадську свідомість" різних категорій населення [51, 59]. Ухвалені за підсумками доповіді тези, як і думки, викладені у статті "Позашкільна освіта", стали, по суті, програмою діяльності молодої Української держави в царині позашкільної освіти, ввібрали зокрема такі положення:
"...2) Діячі по Позашкільній і Дошкільній Освіті мають увійти в Всеукраїнську Учительську Спілку і закласти в ній окремі гуртки діячів Позашкільної Освіти і діячів Дошкільного виховання так, щоби в кожному Бюро спілки були представники цих гуртків.
3) Крім того для об'єднання думок бажано мати свій спеціальний орган преси, в якому обидві ці галузі освітньої роботи могли б голосно висловлюватися. ...
... 6) Тепер, коли всеукраїнські з'їзди майже неможливі, бажано закласти в Київі Всеукраїнську Раду робітників по Позашкільній Освіті і Дошкільному вихованню... " [51, 91-92].
Всеукраїнський з'їзд у справах позашкільної освіти головними завданнями визначив: "1. Дати в першу чергу грамоту дорослому населенню;...
3. Утворити національно-свідоме громадянство, на котре б мали змогу опиратись в своїй діяльності уряд і місцеві самоврядування.
4. Перетворити національне стихійне почуття в національну самосвідомість.
5. Піднести самодіяльність населення... " [51, 67].
Для їхньої реалізації передбачалося створення такої типології інституцій: початкові школи для дорослих 4-5 типів, загальноосвітні курси для цієї категорії населення або додаткові школи, професійні короткотермінові школи чи курси, сільські вищі школи, народні університети.
Отож, за безпосередньою участю С.Русової були розроблені чіткі орієнтири розбудови системи позашкільної освіти, здійснені конкретні кроки для реалізації висунутого нею гасла: "Наука Для усіх через активне самостійне навчання" [52, 227].
Проте якщо в Україні періоду її незалежності Софія Русова отримала змогу розробити й частково реалізувати програму організаційного становлення й утвердження різних форм позашкільної освіти, то за її межами вона зосередилася переважно на теоретичному обґрунтуванні потреби всезагальної освіти та її ролі у морально-соціальному становленні молодого покоління, підготовці його до свідомої праці "для рідного краю, для визволення свого рідного народу з ланцюгів темноти і поневолення, для поліпшення соціальних і політичних умов його життя" ("Моральне виховання в позашкільній освіті") та на висвітленні зарубіжного досвіду освіти дорослих і її стану на українських землях Галичини, Буковини й Закарпаття ("Народні бібліотеки й читальні в Чехії", "Просвіта" за 70 літ існування").
Істотною особливістю творів Софії Русової міжвоєнної доби виступає пріоритет у них нових, зарубіжних педагогічних ідей, зумовлений розширенням міжнародних освітніх зв'язків ученої. Із праць цього періоду вона постає як глибокий знавець провідних положень творчої спадщини західноєвропейських учених початку XXст. Поділяючи чимало їхніх ідей стосовно національного характеру школи, соціалізації та індивідуалізації навчання й виховання, використання експериментальних досліджень у роботі з дітьми, вона виступала проти сліпого копіювання чужих педагогічних систем, бездумного перенесення на український ґрунт зарубіжних навчально-виховних методик. Так, аналізуючи системи початкового виховання й навчання Марії Монтессорі та Овідія Декролі, які у 1920-х-1930-х pp. XX ст. були пануючими в державах Західної Європи, С.Русова дійшла висновку: з методик обох педагогів слід взяти те, що найбільше відповідає темпераментові української дитини та сприяє її інтелектуальному розвиткові; "дуже побажаним" є, на її думку, щоб ці системи "націоналізувалися ... і дали нашим дуже здібним, вразливим дітям найкраще виховання і цікаву методу та матеріал" для роботи з ними [53, 21].
Софію Русову цікавили соціальні аспекти навчання й виховання, зусилля зарубіжних учених кінця XIX- перших десятиріч XXст. щодо становлення соціальної педагогіки як науки. Це підтверджують її окремі праці ("Нова школа соціяльного виховання"), статті ("Виховання і соціологія Дюркгейма", "Со-ціяльне виховання: Його значіння в громадському житті", "Суцільні питання виховання"), рецензії на іноземні видання ("I.Guyau. Educationet Heredité. Etude Sociologiguc", "Souriau. ]sfotions de Sociologie, appliquei a la Morale et a L'Education. peuxieme annee děs Scoles Normales").
Відповідно до педагогічної думки свого часу у спадщині С.Русової еміграційного періоду спостерігаємо прагнення "психологізувати" педагогіку. Зокрема у науковій розвідці "Сучасні течії в новій педагогіці" вона зазначала, що "... педагогіка ... має користуватися науковими вказівками психології, соціології та соціяльної психології", а навчання й виховання - "спиратися на глибокому ... психологічному досліджуванні, як окремої особи учня, так і цілого гуртка, колективу дітей, а також їх оточення" [54, 2].
Таким чином, у 1920-х-1930-х pp., перебуваючи за межами України, Софія Русова залишалася одним із найплідніших теоретиків національної педагогіки. Продовжувала розробляти порушені на рідних теренах освітні проблеми, водночас значно поглибила їх, доповнила новими темами, ідеями, почерпнутими з теорії та практики зарубіжного шкільництва, із навчально-виховного досвіду українських освітньо-виховних інституцій у ЧСР. Вони знайшли своє відображення у десятках педагогічних праць. Водночас велику пізнавальну і виховну функцію виконують твори С.Русової, віднесені до інших умовно виділених груп.