З педагогічної системи М.Монтессорі С.Русова радила використовувати (правда, із суттєвими застереженнями) принципи автонавчання, пробудження інтелектуальних задатків зусиллями самих вихованців та індивідуальної свободи дитини "для виявлення її власних змагань", власних інтересів і творчих нахилів [25, 20]. У дидактиці В. Лая їй імпонували положення про необхідність спостереження над дитиною, експериментування; зосередження уваги не лише на "назверхню діяльність, а й на внутрішню, душевну, що проявляється в унутрішньому перейманню, у праці фантазії", що допомагає учневі "емоціонально переживати наукове вражіння, ставити себе в положення иншої людини й розуміти її" [8, 22].
Аналіз нових дидактичних ідей О.Декролі, М.Монтессорі, В.Лая зумовив висновок ученої про те, що вони призвели до зміни становища вчителя у школі.
Педагог-науковець і освітянин-практик, С.Русова основним обов'язком учителя вважала глибоке знання індивідуальних особливостей своїх учнів, уміння залучити кожного з них до активної праці, викликати необхідні для цього зусилля. "Той не вчитель, - наголошувала педагог, - що не пробуджує цікавости в учнів, і вони у клясі нудяться", байдужі до його слів. Вчитель - високий професіонал, тонкий знавець дитячої душі, вмілий організатор не повинен забувати таких правил: "1) Нічого не вимагати од дитини над її сили; 2) Викликати на допомогу для розвязання якоїсь проблеми природну спритність дитини; 3) Навчити дитину працювати; 4) Викликати бадьорість і утворити у клясі таку піднесену атмосферу, щоб праця йшла жвавіше" [8, 118].
Протягом усього життя Софія Русова нерозривно пов'язувала дидактичну діяльність учителя з вихованням дітей. Серед головних виховних завдань учительства в еміграційному творчому доробку виступають зміцнення дитячої волі як необхідної умови формування свідомого ставлення до своїх обов'язків, розвитку почуття відповідальності, працьовитості. Водночас у працях міжвоєнної доби, особливо в "Дидактиці","Теорії і практиці дошкільного виховання", у статті "Роля жінки У дошкільному вихованні", наголошується на потребі впливу педагога на громадянське становлення особистості, основою чого виступають громадянські якості самого вчителя. За переконанням С.Русової, педагог-вихователь повинен бути патріотом, "вміти дітям передати цей патріотизм, повний любови до свого народу і позбавлений усякої агресивности, якої-будь ненависти" [26, 86].
"Культурно-виховнича" діяльність учителя-громадянина -важливе підґрунтя економічного, морального виховання не тільки "доручених офіційно учителеві дітей-школярів, а й їх батьків, їх родини...". Саме такий учитель, зазначала Софія Русова, здатний вивести свій народ "з тенет темряви, несвідомости, поневолення" [8,120-121].
Викладене є підставою для висновку про те, що праці С.Русової періоду еміграції не тільки засвідчують про її глибоку обізнаність із найважливішими педагогічними проблемами свого часу, але й підтверджують спроможність щодо визначення шляхів і способів вирішення багатьох із них.
в еміграційному педагогічному доробку С.Русової
Аналіз педагогічних праць Софії Русової, які з'явилися за межами рідної землі, показує, що центральне місце в них посідає ідея нової української національної школи в широкому значенні цього слова, співзвучна з потребами сьогодення. Не можна не погодитися із твердженням В.Кравця про те, що за пристрасністю її відстоювання вона не має аналогів у світовій педагогіці.
Що ж вкладала С.Русова у поняття "нова національна школа"? Яке місце відводила їй у суспільстві та в становленні особистості? Які найоптимальніші шляхи окреслювала для становлення і розвитку такої школи? Відповідь на ці питання дають уже її перші педагогічні твори, проаналізовані в працях І.Зайченка, Т.Ківшар, Н.Копиленко, І.Пінчук, О.Проскури.
Так, у статті "Нова школа"(1914) вона писала: школа - це "скарб найкращий кожного народу, се ключ золотий, що розмикає пута несвідомости, се шлях до волі, до науки, до добробуту. У вселюдськім житті тільки той народ і бере перемогу, який має найкращу школу, який має найбільш альфабетів" [18, 207]. Як слушно зауважує О.Проскура, ще перед Першою світовою війною педагог висунула загальну соціально-культурну ідею, дуже близьку до тогочасних міркувань М.Грушевського: "...час іде й народ, що не має своєї школи, попасає задніх! Йому замкнено двері до пишного розвитку своїх культурних сил, він засуджений на пригноблене становище, на постійне вживання чужого хліба; живе він не по своїй живій думці, а чужим розумом. Такому народові, який не має своєї школи і не дбає про неї, призначені економічні злидні й культурна смерть. Ось через що сучасним гаслом усякого свідомого українця мусить бути завдання: рідна школа на Вкраїні!" [28, 32].
Наведене підтверджує, що вже на початку науково-педагогічної діяльності С.Русова вважала школу провідним чинником і засобом соціально-економічного та культурно-освітнього визволення українського народу, важливою умовою його самореалізації, виховання національної самосвідомості. Тоді ж вона розробила загальні засади майбутньої національної школи, які виклала у "Проекте новой свободной школы для Украины" і які знайшли відображення в наукових дослідженнях І.Зайченка [29; 30].
Першою політичною і соціально-педагогічною вимогою народу Софія Русова визначила рідну національну школу в роки визвольних змагань за власну державу, вважаючи, що тільки вона може виховати громадянську свідомість і почуття власної людської гідності [18, 295]. Виходячи з генеральної лінії Української Центральної Ради в галузі освіти, вчена чи не найбільшу увагу в цей час приділяла проблемам націоналізації школи, підвалинами якої вважала "два начала": безпосередню націоналізацію педагогічних засобів виховання і навчання та єднання національної школи "з людом", тобто реформування її в "центр освіти" всього населення, "центр не тільки морального, а і політичного виховання, політичного не в розумінні діяльності тієї або другої партії, а політично-громадського виховання, без якого не розвиватиметься нове життя" [18, 296]. Крім того, С.Русова була серед тих педагогів, які започаткували реформування діючої школи на основі чотирьох головних принципів: національного, соціального, діяльного й виховного.
Аналогічні думки притаманні працям Софії Русової еміграційного періоду. Проте вони звучать із врахуванням нових соціально-культурних пріоритетів (як загальноєвропейських, так і власне українських) і нових педагогічних ідей, започаткованих і розвинених у творах основоположника теорії трудового навчання і громадянського виховання Г.Кершенштейнера, представника експериментальної педагогіки Дж.Дьюї, творця "методи осередків зацікавлення" О.Декролі, засновника соціальної педагогіки як окремої галузі педагогічних знань П.Наторпа та ін. В еміграційному творчому доробку С.Русової насамперед знаходимо відповідь на питання про місце і роль школи в незалежній, вільній державі.
Після поразки української революції 1917-1920 pp. С.Русова остаточно утвердилася у правомірності слів Я.А.Коменського, які й сьогодні на часі: "Ніхто не має права вважати Шкільну справу чужою для себе, сторонньою. Навпаки, якщо ми хочемо скоріше бачити в нашій країні загальний народній Добробут, якщо ми хочемо мати добре організовану державу, господарство, церкву, - ми перш за все мусимо організувати Школу, що навчила б наших дітей служити добру й рідному краєві” [31,31]. Тобто школа - це турбота загальнодержавна, краєві [31, ІЦ' загальносуспільна.
Через 10 років після поразки національних визвольних змагань Софія Русова напише: "У народа, що живе вільно, є дві святині: власна школа й власне військо. Школа дає зброю проти злиднів, проти приниженого стану серед других народів; військо - то певна оборона незалежностей волі народу" [32,8]. Таким чином, позиція С.Русової щодо визначення місця і ролі школи в суспільстві набула чітко окресленого державницького характеру.
Аналіз педагогічних праць міжвоєнної доби переконує, що на початку 1920-х рр, у поглядах на школу й виховання Софія Русова виходила передусім із важкого економічного, політичного й соціально-культурного становища України повоєнної та післяреволюційної доби. По-друге, вимога нової школи пов'язувалася нею зі змінами в поглядах "на дітей, на їх рятування, на їх виховання" після "страшної всесвітньої війни" в "культурних країнах Европи": новому життю потрібна була і нова людина - з більшою ініціативою, з вільною думкою і міцною волею [31, 2]. І, по-третє, ці зміни диктувалися тогочасними науковими досягненнями, насамперед у галузі психології. Саме ці умови, а також перші спроби проектування реформи шкільництва в УНР визначили бачення педагогом школи в Україні як єдиної, діяльної й національної, яка б "об'єднала дітей усіх верств, ріжних становищ і яка дала б їм не лише початкову чи середню освіту, а суцільну, що відповідала б потребам усякого культурного діяча XX віку". Ця школа, підкреслювала педагог, своїм діяльно-громадським вихованням дасть Україні потрібних для її нового життя нових громадян з пробудженою активністю, з витривалою волею, з добре розвиненими творчими силами [31, 30-31].