Смекни!
smekni.com

Творча спадщина Софії Русової Періоду еміграції (стр. 9 из 10)

Розкриття суті єдиної діяльної школи - одна з провідних тем публікацій педагогів національної орієнтації міжвоєнного періоду. Так, С.Сірополко вважав, що нова школа є єдиною "в тому розумінню, що вся система шкіл утворює з себе одну школу, яка перейнята одним напрямком і методом і до того забезпечує вільний перехід учня від нижчого до вищого ступня школи, через яку мусять преходити всі діти Держави незалежно від соціяльного та иншого становища їх батьків" [33, 3].

Єдина школа, за висновком С.Русової, "бере дитину з дошкільних організацй на 7-му році й доводить до 14 літ, і тоді вже робиться диферїнціація по ріжних галузях промислово-професійної освіти. Ті учні, що мають хист до науки, переходять до гімназій, де за 4 ржи класичного або реального навчання, дитина готується або у., до вищої загальної наукової або ж до вищої техничної школи. Такі єдина школа має бути однаковою для всіх, задовольняти всі ріжюманітні здібности, всі нахили" [31,7]. Отже, однакова для всіх 12-річна школа не обмежує простору для виявлення індивідуальних здібностей дитини.

Стверджуючи, що нова школа повинна бути школою діяльною, тобто "перйнятися дієвим принціпом, як методом при навчанні того чи іншого предмету", педагог у той же час наголо­шувала, що необхідно відрізняти школу діяльну від трудової: остання, за словами С.Русової, "викликає уяву...ремісничої праці, зв’язаної часом з тяжкими зусиллями" [31, 13]. Саме тому, будучи прихильницею педагогічних поглядів Г.Кершенштейнера, вона зауважувала: своїми професійними школами він "трохи звужує мету діяльного виховання" [31,17]. Водночас услід за А.Ферр'єром вчена стверджуваладцо діяльна школа - це перш за все "осередок, атмосфера, самоуїравління... взаїмна допомога; спільна діяльність, загальназгода учнів" [16, 253].

За "нормальне становище освіти" С.Русова вважала її обов'язковість і безтатність, чого вимагала сама ідея єдиної шко­ли і без чого вона шмогла "ввійти в життя народніх мас" [31,11].

Сутність єдино діяльної школи Софія Русова розкрила у вступній лекції як вікладач педагогіки Українського державного університету в Кам’янці-Подільському ще в 1921 році. Окремою книжкою ця лекції з'явилася тільки в 1923 р. у Ляйпцігу під назвою "Єдина діяльна (трудова) школа" з додатком "Практичні вказівки щодо перведення діяльного принципу". Ці ж думки простежуються у 'ворі "Нова школа соціального виховання" (1924) та в статті "Педагогічні основи нової школи" (1923). Названі праці - це результат національного педагогічного руху 1917—1920 pp., реоорм освіти, розпочатих в УНР за активної участі С.Русової С.Сірополка, І.Стешенка, П.Холодного, О.Музиченка та її, які знайшли свій вияв у ряді освітніх доку-| ментів, зокрема І "Проекті єдиної школи" в Україні. Йогоофіційне затвердження відбулося вже в еміграції, 17 червня 1921 p., зусиллями Ради Республіки - тимчасового представниць­кого органу Української Народної Республіки за межами України.

У цих та в деяких інших творах С.Русової розкрито ряд принципових проблем. Перш за все - мети й завдань нової школи. Єдина діяльна школа, за її висновком, - це школа, яка виступає "не лише головним засобом для поширення народньої освіти, а й тим осередком, де зароджується, виховується та найкраще зміцняється народня свідомість, де кладеться основа державного об'єднання всіх мешканців однієї території й де будується їх національна свідомість" [31, 3]. Тобто вона є засобом грома­дянського виховання, формування громадянина власної незалеж­ної держави. Щоб бути науковою організацією і водночас соціальним осередком, де можуть "розвиватися вищі громадські почуття, свідомість своїх громадянських прав та обов’язків", школа мусить бути національною [31, 4].

Національний характер школи С.Русова визначила насампе­ред програмою навчання, в якій перше місце відводила "предметам національним - мова, література, історія, географія свого народу, його давні закони, його психіко-етнічні риси" [34, 111].

Питання мови - і як головного інстинкту, який відрізняє людину від інших живих істот, і як засобу "для виявлення свого внутрішнього світу" та "приймання нового безмежного знання" [12, 40], і як важливого чинника соціалізації особистості та вияву краси словесної форми - розглядаються у фундаментальних творах Софії Русової [8; 12; 21; 35], у багатьох її статтях, спогадах, рецензіях тощо. Ця проблема - одна з важливих і в дослідженнях творчої спадщини вченої [36; 37; 38].

Для сучасної системи освіти в Україні особливо актуальними видаються судження С.Русової, які стосуються проблем двомовності в освіті. Висловлені в умовах зросійщення, ополячення та румунізації українців, вони позначені палкою пристрастю педагога-патріота і водночас глибоким науковим аналізом психолого-педагогічних "заперечень двомовності". У статті "Націоналізація школи", опублікованій у 1917р., в час перших кроків молодої Української держави в царині українізації всього культурно-освітнього життя, С.Русова назвала навчання дітей рідною мовою першою психологічною вимогою навчальне-виховного процесу. Заперечуючи противникам українізації шкільництва, вона писала: "Нікому на думку не спаде взяти великоруську дитину і вчити ЇЇ на чеській мові, вона ж теж слов'янська...". І далі: "Рідна мова у вихованні й освіті - то є найкращий ... провідник думок, почування, вражінь. От через що першою свідомою вимогою за-для справедливого психологичного задоволення нації є вимога національної школи" [18,293-294]. Ще гостріше звучить ця теза у науковій розвідці С. Русової періоду еміграції під назвою "Дещо зо сучасної педагогіки (Про психологічні і педагогічні заперечення двомовности)": "Двомовна, або утраквістична школа, хто її не влаштовував би, держава чи приватна особа, є не лише злим глузуванням над здоровою науковою педагогікою, але й недопустимою... образою для учнів... Двомовна школа - це педагогічний нонсенс і... життєвий злочин, яким жартувати не слід..." [39, 10].

У еміграційному педагогічному доробку Софії Русової знайшли відображення питання місця рідної мови у змісті націо­нальної освіти, її погляди на шляхи і засоби розвитку мовлення дитини в дошкільному віці, в процесі навчально-виховної діяльності школи, у позашкільній роботі, достатньо повно розкриті в публікаціях дослідників її теоретичної спадщини.

Ще в ранній період педагогічної творчості серед основних навчальних дисциплін нової української школи С.Русова визначила географію, яку вважала джерелом "розвитку цікавості до оточуючого навколишнього природного і суспільного середо­вища, виховання пошани до рідного краю і свого народу, а також до інших народів світу..." [29, 128-129]. Так, наприкінці XIX- на початку XXст. з'явилися її науково-популярні праці ("Разсказы про Кіев и его прошлое", "Днепр и Приднепровье", "На счастли­вых островах Ао-Теа-Роа. (Новая Зеландія)"), які засвідчили про намагання вченої поглибити краєзнавчі знання загалу. У 1911 р. побачила світ її "Початкова географія", мета якої, за словами автора, - "скласти ... початкові бесіди ... на користь тим, хто бажає мати загальне знаття про землю з погляду астрономичного, природознавчого і політично-господарського" [40, 3]. Тогочасна критика зауважувала, що "прекрасна книжка" С. Русової "розіб'є останню кригу непевности запеклого скептика й переконає його, що нам потрібна тільки національна школа,а підручники, які тільки потрібні, буде складено", надавала її появі загальносуспільного значення, вважала чи не першою спробою написання популярної географії для майбутньої української школи [41, 69]. Зазначимо, що в доеміграційний період "Початкова географія" Софії Русової перевидавалася двічі, а в 1918 р. з'явилася друком її "Методика початкової географії".

Географічні студії вченої міжвоєнної доби пов'язані з підготовкою ряду підручників, науково-популярних праць, статей і перекладів. Зокрема в 1922 р. були видані її праці "Географія. II. Західна Європа" і "Географія. III. Позаєвропейські краї (Азія, Африка, Австралія, Океанія і Америка)". Підготов­ку нових підручників С.Русова виводила з потреби діяльної школи: "скрізь треба так розкладати науковий матеріял, щоб він яко мога більше викликав самостійну дитячу думку і затримувався в памяті учнів їхньою активною діяльною пра­цею" [42, V]. Перший із названих підручників, за визначенням вченої, - це тільки конспект, на основі якого старшокласники мали поглиблювати отримані раніше географічні знання шляхом бесід, розмов з учителем, самостійного перемальовування карт, виліплювання з глини рельєфу тощо. Відповідно до задуму педагога її підручник "іде вже після самостійного доходження учнів, поширюючи їхній ґеоґрафичний обрій" [42, VI]. До опису кожної країни вона додала хрестоматійні уривки з літературних творів. При цьому зауважимо: про яку б державу не йшлося, Софія Русова вміло вплітає в тексти відомості про Україну. Наприклад, у темі "Румунія" передбачено запитання: "З якими частинами України межує Румунія, і якою саме своєю частиною. ... Які гори проходять по Галичині й по Румунії... Яка славетна славянська річка протікає по Румунії... Чи не знаєте якої нашої пісні про Дунай... Чи не пригадуєте, який історичний епізод звязує нас з Румунією... Прочитайте оповідання Коцюбинсь­кого: "Для загального добра", щоб познайомитися з життям ру­мунських селян..." [42, 24].

Свідченням уваги до вивчення географії як "національної" дисципліни є також бажання С.Русової написати окремий підручник для потреб студентів Українського робітничого університету (про це йшлося в першому розділі) та викладені в "Дидактиці" методичні рекомендації до вивчення цьогопредмета. На думку педагога, навчання географії в школі має включати: "1) Безпосередні спостереження, персональний досвід від ріжних Географічних фактів, розширений розглядом малюнків та оповіданнями з географії; 2) Праця памяти та уяви, знайом­ство з картами, глобусом та моделями - більшість яких учні самі зі зразків роблять; 3) Обєднання та доповнення вже відомих фактів, огляд суходолів та народів ув їх політичних та еконо­мічних відносинах (і зносинах між собою), фізичні порівняння й инші географічні типи (фізичні та антропольогічні)" [8, 141].