2.2. Виховний потенціал праць "жіночої" тематики
Теоретичний доробок Софії Русової, умовно об'єднаний у другу групу творів періоду еміграції, є чи не найменш дослідженим. У ньому переважають публіцистичні статті, призначені для широкого загалу, портретні замальовки, спогади, звернення, відозви тощо. Як уже зазначалося, найбільш повно у працях цієї тематики представлені різні аспекти національного й морального відродження українського жіноцтва, обґрунтовується його дидактично-виховна роль у суспільстві та в сім'ї, і на цій основі вимальовується ідеал жінки-українки нової доби. Тобто вони написані про жінок і адресовані насамперед жіноцтву. Однак аналіз цих публікацій дає змогу стверджувати, що підняті в них питання виходять за рамки "жіночої" тематики. Оскільки їх писала жінка-громадський діяч і педагог, то вони мають яскраво виражену соціальну спрямованість, містять відповідний педагогічний потенціал.
Лейтмотивом праць цієї тематики виступають слова: "на нас жінках лежить обовязок зміцняти в усіх поколіннях пошану до ідеалу та закликати до служения йому" [55, 1]. Відповідь на питання, що розуміла С.Русова під цим ідеалом, дає уже згадувана "Легенда", написана нею незадовго до смерті. Для жінок різних епох і народів цей ідеал свій: для Марії Магдалини він "воплотився в слово Великого Вчителя", для Жанни д'Арк - "в дорогу їй Батьківщину", для Шарлотти Корде - "в Революції", а для Лесі Українки - у "вільній незалежній Україні" [55, 1].
Таким чином, ідеалом, якому сміливо й безкомпромісно має служити жінка-українка, за переконанням С.Русової, виступає незалежна Українська держава.
Саме з цієї позиції вона виходила, створюючи портретну галерею жінок-українок - як відомих на рідній землі й за її межами, так і маловідомих, яких називала "тихими героїнями".
Серед них на перше місце С.Русова ставила жінок, які "високо пронесли в Україні ідею соціяльного і політичного визволення народних мас", з не меншою, ніж чоловіки, самовідданістю "йшли на муки, на фізичні страждання" во ім'я цього ідеалу [56, 5-7]. Такими є змальовані у спомині "Серед ідеалістів 70-х років" народоволки останньої третини XIXст. Марія Ковалевська і Людмила Волькенштейн, які закінчили свій життєвий шлях на засланні в Сибіру [56, 4-5]. Серед представниць героїчної когорти жінок XX ст., що сміливо "пішли їх слідами в політичну боротьбу за волю свого народу" і загинули "майже на наших очах", С.Русова називає галичанку Ольгу Басараб [57, 5].
"Незапримітні", на перший погляд, але такі, що залишили "глибокий, виховний слід", є учасниці національних визвольних змагань 1917-1920 pp., передусім Віра Бабенко, про яку С.Русова зворушливо розповіла в матеріалі "Тихі героїні". Одна з "видатних учениць" української гімназії у Києві, В.Бабенко при "першому натискові більшовиків ... зуміла забути про своє особисте, про себе саму й усією душею віддалася боротьбі за батьківщину" і за неї загинула з передсмертним "Слава Україні!" [58, 5-6].
Будучи переконаною в тому, що не одною політичною боротьбою осягається визволення народу, а є ще шлях освіти ("нарід конає в неволі, поки він темний"), Софія Русова захоплювалася жінками, які "вхопились" за власну освіту тазабезпечували просвіту народу [57, 5]. Першою в Україні справді вченою жінкою вона вважала історика Олександру Єфименко, з якою була особисто знайома ще з періоду життя в Чернігові у 70-х pp. XIX ст. "Яка це прекрасна жінка була! - писала про неї С.Русова, - ... з такою дужою душею, з таким ясним розумом" [1, 127]. Просвітительку особливо вражала величезна працьовитість О.Єфименко, що допомогла їй самотужки дійти до вершин національної історичної науки.
Софії Русовій - організатору українського жіноцтва на Великій Україні та в еміграції - щиро імпонувала культурно-освітня діяльність Н.Кобринської - "піонерки" жіночого визволення на західноукраїнських землях. За її висновком, вона "відкрила нове джерело культурних скарбів для свого народу... закликала галицьке жіноцтво скинути з себе кайдани темноти, економічної залежности, моральної пригноблености, сміло йти до знання, до духової й економічної незалежности, й на цьому шляху виявити усі свої до того часу приспані творчі сили та нести їх на добро свого народу" [57, 8].
Найбільшу частину створеної С.Русовою портретної галереї жінок-просвітительок становлять "характеристики-силуети" представниць української літератури. Серед тих, хто вклав у "скарбницю нашої прози та поезії дещо... своє, цілком оригінальне... ", хто "з патріотично-етнографічної лірики" сміливо переступив у "широкий світ загально-людських переживань не тільки нашого народу, а й народів далеких від нас історично, але близьких до нас тими національними й політичними ситуаціями, в які ставила їх історія", С.Русова називає найперше Лесю Українку [57, 6]. Велику роль у пробудженні національної самосвідомості народу, на її думку, відіграла Марко Вовчок. Неукраїнка за походженням, вона "чулим серцем полюбила український народ", "із захопленням віддалася студіюванню народньої мови", збирала скарби народної творчості. Завдяки цим "пильним етнографічним дослідам" український народ у її творах виступає в "повній правді" [59, 8].
"Незвичайної ваги" спогади про "чільне наше жіноцтво", яке активно працювало в галузі просвіти народу, С.Русова подала у книжці "Наші визначні жінки" [57,VI]. Вона з'явилася в 1934 р. з нагоди ювілейного Українського жіночого конгресу,присвяченого 50-річчю заснування першої жіночої організації в Галичині - "Товариства руських женщин" у М.Станиславові [57, 3]. Поруч з уже згадуваними О.Єфименко, Н.Кобринськок^ Марком бовчком, Лесею Українкою, автор простежила внесок у розвиток національної науки, мистецтва, літератури Хриеті Алчевської, Гайни Барвінок, Марії Загірньої, О.Кобилянеької, Улянй Кравченко, Олени Пчілки, Дніпрової Чайки та ін. Основний задум і водночас значення цього збірника "сйлуетів-характеристик" відтворюють слова із передмови до нього О.Кисілевської: "Вчіться на прймірах минулого;, як жити й працювати для майбутнього" [57,VI].
Вивчення праць С.Русової показує, що в жінках вона цінувала не тільки відданість політичній меті (визволенню рідного народу) та високий рівень освіченості, але й таку рису, як самовіддана любов до дітей, до чоловіка, до ідеї, якій він служить. Взірцем такої жінки-дружинИ, соратниці свого чоловіка, лагідної матері стала для неї Людмила Драгоманова [58, 5-6]. Імпонувала Софії Русовій гармонія поглядів і переконань, взаємної любові, пошани й довіри, яку створювала у сім'ї "ще одна українська зірка, що все життя своє палала любовю до України ... і ... до людей", - Валерія О'Коннор-Вілінська [60, 10]. С.Русова розкрила її життєвий шлях і зміст громадської та літературної діяльності у трьох пропам'ят-них публікаціях з приводу трагічної смерті В.О'Коннор-Вілінської (у грудні 1930 р. вона покінчила життя самогубством після втрати коханого чоловіка). Із цих статей покійна постає люблячою дружиною, щирою патріоткою, чесною Громадянкою, що "всім своїм життям може бути зразком для молодих жінок-українок" [61, 4].
Вищевикладене уможливлює висновок про те, що С.Русова прагнула не тільки показати "героїнь", які вірно служили означеному нею ідеалові, але й створити сталий, за її словами, тип "духово розвиненої жінки, бодай з одною з тих великих прикмет, якими бувають: розум, любов, мужність..." [58, 5]. Це прагнення вона реалізувала у ряді публікацій 1930-х pp.: "Дещо про український моральний тип. Де шукати його зразків?", "Наталка Полтавка і її правнучка", "Жіночі постаті в совітській літературі"^ "Українське жіноцтво вітає Д.К.О. ". Аналіз цих статей дає змогу з'ясувати, по-перше, джерела формування такого типу особистості, по-друге, його сутність І, по-третє, завдання щодо утвердження ідеалу жінки з "поневоленого народу".
Визначальним джерелом, у якому слід шукати "головні українські моральні типи", вчена вважала фольклор: народні пісні, думи, прислів'я та приказки. Зразком досконалості людини в ньому виступає мати - найвища на землі правда і людяність, любов і найбільша втіха життя, символ безмежної самопожертви і всепрощення, мужності у важких життєвих умовах і великому горі [62, 2].
Другим джерелом, з якого українська жінка може черпати взірці для наслідування, Софія Русова визначила класичну художню літературу. Захоплюючись створеним І.Котляревським моральним типом жінки "безпосередньої душевної чистоти, довір’я до людей", головний зміст життя якої складають "праця і любов", "покірність долі, самопожертва для батьків", вірність єдиному коханню, вчена водночас підкреслювала: Наталка Полтавка -"дитина своєї епохи" - розквіту кріпацтва в Україні, "коли людей продавали як худобу..." [63, 2]. Жінка першої третини XX ст., за спостереженнями С.Русової, - дещо інша. Замість "ніжної ідилічної" героїні з твору І.Котляревського нове століття "має перед собою загартовану в огні постійної національної боротьби українку, з очима відкритими освітою, свідомою свого "я" [63, 3].
Однією з головних причин цих змін у працях С.Русової виступає "палка охота до освіти". Вона не "проявлялася" в сучасниць Наталки Полтавки, оскільки тоді "письменність в Україні була не своя, а чужа, тісно звязана з російською адміністрацією", з представниками "ненависної влади". Чужа незрозуміла мова російської царської школи в Україні відштовхувала дівчат від науки. Не могла задовільнити їх і "занадто суха програма" навчально-виховних закладів [63, 3]. Бажання українського жіноцтва отримати освіту С.Русова пов'язує з утвердженням незалежності України: "як тільки пролунало на селі велике слово "національна школа" ... ми бачили, - писала педагог, - як наші сільські дівчата Кинулися до навчання і які виявили на цьому терені видатні здібності" [63, 3].