Смекни!
smekni.com

Специфіка адаптації протестантських церков до українських реалій в період незалежності України (стр. 12 из 39)

Молитовні служіння після другого туру виборів набули ще більшої організованості і потужності. 29 листопада, в день, коли почалось засідання Верховного Суду України, на Майдані незалежності була організована міжконфесійна молитва. Нічну молитву з 26 на 27 листопада проводила церква "Посольство Боже", молитву розпочинали більше 300 осіб. Пізніше, до молитви приєдналися близько 1500 осіб [166].

Протестантські громади Києва і Київської області брали активну участь, разом з багатьма світськими підприємствами та організаціями у наданні допомоги для жителів наметового містечка (теплого одягу, продуктів харчування тощо), що розкинулося на Майдані Незалежності. Також було розбито намет місії "Світло на Сході" та церков Асоціації Місіонерських церков євангельських християн України при сприянні Союзу студентів християн (ССХ) був який також молитовним центром і місцем підтримки людей, які "відстоюють свої законні права в усьому наметовому містечку"[185;3].

Один з чинників, що вплинув на вибір особи В.Ющенка Президентом стало те, що він для протестантів асоціюється як гарант свободи і демократії в країні, і з свободою віросповідання. [92;149]

Серйозний чинник у визначенні з вибором є небажання повертатися під крило так званого "старшого" брата - Росії. А, отже, В.Янукович, всіляко заграючи з УПЦ МП, (навіть напередодні виборів мав зустріч в Москві з патріархом Московським і всія Русі Олексієм) [175], не отримав підтримки в протестантському середовищі. Пастор однієї з найбільших протестантських громад "Перемога" Генрі Модава своє бачення висловлював таким чином: "Якщо Янукович все ж стане Президентом країни, він посилити тиск на протестантські церкви України..., буде намагатися приборкати Україну Православній Церкві і, швидше за все, він зробить її домінуючою церквою в країні. В такому випадку в Україні буде все проходить за російським сценарієм. Це, звичайно, не кращий варіант для протестантських церков. Якщо ж до влади прийде Ющенко, він звичайно, не носитиме нас на руках, але при ньому в країні буде вільніше і демократичніше". В свою чергу Сандей Аделаджа лідер церкви харизматичного напряму "Посольство Боже" характеризував ситуацію в Україні як "дуже складну": "Ющенко є більш демократичним політиком, але в той же час він - націоналіст. Янукович є вихідцем із Донецького регіону, який уславився своїми мафіозними структурами" [172].

Таку позицію разом з протестантами розділила переважна більшість релігійних громад України.

Варто зазначити, що ставлення до виборчого процесу в Україні серед протестантських громад неоднозначне і носить достатньо виважений характер. Так президент Об’єднання незалежних харизматичних християнських церков України повного Євангелія (ОНХХЦУ ПЄ) А. Гаврилюк зазначає: - "Наше Об’єднання принципово не приймає участі у поєднанні релігійної та політичної діяльності, та в роботі жодного з штабів кандидатів на пост Президента України. Однак ми заохочуємо членів церкви до активної, відповідальної громадянської позиції, в т.ч. під час виборів. "[120;2]

17-18.02.2005р. в Києві відбувся круглий стіл "Церква і політика: від президентських виборів 2004 року до парламентських виборів 2006 року", організований Українською асоціацією релігієзнавців, Центром релігійної інформації і свободи, Міжнародною академією свободи релігії та переконань, Міжнародним центром права і вивчення релігії Школи права ім. Р.Кларка при Університеті Б.Янга, Відділенням релігієзнавства Інституту філософії ім. Г.С.Сковороди НАН України, Інститутом релігійної свободи за підтримки Міжнародного фонду "Відродження".

Учасники круглого столу обговорили питання, пов'язані з участю Церков (релігійних організацій) у політиці (характер, місце, форми участі), проаналізували участь Церков і релігійних організацій у минулорічних президентських виборах, торкнулися питання державного регулювання діяльності релігійних організацій (зокрема й суспільно-політичної). Гострота останнього питання була викликана оприлюдненим напередодні круглого столу рішенням Кабінету Міністрів про скасування Державного комітету України у справах релігій.

Безумовно, що надзвичайна актуальність теми була викликана як ще свіжими спогадами про осінні події минулого року, так й вже розпочатою підготовкою до наступних (парламентських) виборів. Це, а також склад учасників, які презентували як практично всі релігійні традиції України, в тому числі усі найбільш чисельні українські Церкви, так і журналістське, право- та релігієзнавче середовище, обумовили динамічність та цікавість заходу. На думку багатьох учасників, даний круглий стіл за цими параметрами явно вигравав порівняно з багатьма іншими релігієзнавчими конференціями останнього часу. Показовою була присутність протягом усіх двох днів роботи депутатів Верховної Ради, хоча, як правило, їхня присутність на минулих конференціях обмежувалася хіба що протокольним привітанням. Інтерес самих учасників до обговорення був з значній мірі обумовлений тим, що вони отримали можливість дискутувати на справді злободенні теми, а не лише стосовно теоретичних матерій. З іншого боку, дана конференція стала першою за останній час, проведення якої відбулося без участі Державного комітету у справах релігій, хоча його представники й були присутніми у залі.

Учасники круглого столу були одностайні в тому, що Майдан засвідчив духовну єдність людей, які вірять в Бога, оскільки на Майдані не спостерігалося якесь поділення за конфесіями. Більше того, він наочно продемонстрував те, що українці є єдиним народом незалежно від національності, місця проживання чи конфесійної належності. Тобто у релігійному вимірі Майдан засвідчив справжню поліконфесійність українського суспільства. Вихід християн на Майдан був пов'язаний не стільки з політикою, скільки з мораллю, з відстоюванням свободи, яку кожній людині дарує Сам Господь Бог, а отже яка є невід'ємним правом особистості.

Практично усіма учасниками круглого столу наголошувалося на тому, що Церква не є відокремленою від суспільства, а є його частиною. Отже вона не може не реагувати на інтереси своїх вірних, зокрема й щодо земного буття. Водночас вона є відокремленою від Держави, що пов'язано з її специфічною місією на землі – дбати про духовне, про спасіння, про збереження духовності та моральності у суспільному, зокрема політичному, житті. Також Церква як Тіло Христове об'єднує людей незалежно від їхніх політичних переконань, а отже повинна залишатися понад політикою, проголошуючи істину, зокрема й щодо моральних принципів політичного життя, закликаючи суспільство до справедливості і добра, своєю проповіддю сприяючи більш спокійному проходженню виборів, долаючи агресивні тенденції, закликаючи вірних до активної і свідомої громадянської позиції. Стоячи на захисті духовності та моральності, у політичному житті Церква має апелювати до цінностей, а не до особистостей чи політичних партій. Будучи політично нейтральною, вона не має права мовчати, коли порушується істина, бо інакше вона б перекреслювала самий сенс свого існування. У зв’язку з цим слушною є думка про те, що якщо влада прийматиме закони, що зневажають Божий Закон, то Церква завжди буде до такої влади в опозиції. Політична ж кон'юнктура, зв'язок Церкви з певною політичною силою буде безумовно шкодити моральному та духовному авторитету Церкви, що в свою чергу спричинить падіння духовності та моральності усього народу. З іншого боку, це буде створювати додаткові складнощі в розбудові державно-церковних відносин, зокрема щодо забезпечення конституційного принципу рівності Церков і релігійних організацій.

Учасниками було відзначено, що під час усіх попередніх виборів Церква ніколи не мала великого впливу на їхній перебіг, що заклики з боку тих чи інших релігійних організацій чи священиків до своїх вірних щодо того, за кого треба голосувати, насправді не мали визначального впливу на позицію громадян, а в деяких випадках навіть призводили до втрати даною релігійною організацією чи священиками авторитету в очах парафіян. Простіше кажучи, люди "ногами" висловлювали свою згоду чи незгоду з політичною позицією священика чи церкви. Разом з тим відзначалось, що навіть незгода вірних із священиком у політичних питаннях не завжди означає негативне ставлення до нього в цілому, спричиняє розірвання духовної єдності з ним або з відповідною церквою, оскільки цей зв'язок будується на більш глибоких, порівняно з політичними, підвалинах.

Причиною втягування релігійних організацій у політичну боротьбу, на думку учасників круглого столу, стало надання Державою переваг однієї з Церков (УПЦ), що призвело до певної "заборгованості" останньої перед владою і дало можливість владі звернутися до неї для використання її авторитету. З іншого боку, до церковного авторитету звертаються практично усі політичні сили, навіть комуністи. Отже на майбутнє звучала думка про те, що Церква не повинна приймати від Держави якихось особливих послуг, за які потім їй прийдеться відпрацьовувати, підтримуючи навіть тих, кого не хоче підтримувати більша частина суспільства (як це трапилось на останніх виборах).

У зв'язку з цим представники Церков закликали не поширювати недоліки окремих священнослужителів на усю Церкву, не судити усю Церкву за помилками окремих її вірних, враховуючи загальну суспільну атмосферу минулого року, не зводити помилки окремих релігійних організацій, зроблені ними під час виборів, у ранг абсолютного зла. Оскільки Церква повинна працювати на консолідацію суспільства, представники Церков висловилися проти будь-якого переслідування тих релігійних організацій, які на останніх виборах підтримували провладного кандидата, до чого закликають окремі нецерковні діячі.

Що стосується можливості священнослужителям займатися активною політичною діяльністю чи претендувати на місце у представницьких органах влади, то представники більшості традиційних, а отже й більш впливових, Церков (в тому числі протестантських) зайняли доволі стриману позицію з даного приводу. Водночас представники неопротестантських утворень продемонстрували більший радикалізм у цьому відношенні, практично заявивши про те, що вважають за доцільне прихід своїх представників, зокрема священнослужителів, до Верховної Ради наступного року. Зазначимо, що представники сталих протестантських течій наголосили на небезпеці симбіозу Церкви і Держави, що наочно видно з історії. Скажімо, панівний статус Православної церкви в Російській імперії не тільки не сприяв духовному, моральному чи соціальному піднесенню імперії, не зберіг останню від знищення у вогні революції, але й вів до практичної відсутності в імперії свободи совісті, масовому переслідуванню різновірців, зокрема й попередників сучасних українських неопротестантів. Мабуть, все ж таки бажано керуватися не лише певною ейфорією, але хоч трохи вчити уроки історії, щоб бодай не стати на ті ж самі граблі.