Смекни!
smekni.com

Специфіка адаптації протестантських церков до українських реалій в період незалежності України (стр. 8 из 39)

"Якщо ми відокремлюємо себе від суспільства, то не зможемо впливати на людей, не зможемо нести їм любов і прощення Христа". - сказав один із лідерів протестантського руху.

Цю думку представника лютеранської церкви продовжує Павлюк П.: "Для визнання Бога як рушійної сили на державному рівні необхідна активна участь у цьому процесі саме відроджених людей, тих, хто особисто знає Бога" [66; 30].У заяві-зверненні пасторської конференції Всеукраїнського союзу церков Християн віри євангельської сказано: "Ми розуміємо, що шлях до Бога, стосунки з Ним та дотримання Божих заповідей — це особиста справа кожної людини. Але й загальноприйняті норми моралі, поведінки та відносин, що їх держава, як інститут, встановлений Богом для підтримання порядку у суспільстві, повинна пропагувати, підтримувати й охороняти... Вважаємо недопустимим, що держава не використовує своє право, владу і можливості для зупинення подальшого розтління та духовного руйнування суспільства. Віримо, що єдиний шлях прогресу благополуччя і процвітання – це шлях покаяння перед Богом за гріхи та беззаконня".

Могутнім викликом часу, на який протестантські спільноти вимушені шукати відповіді, стало національне пробудження. Уникнути цього питання конфесії, що прагнуть якнайшвидше подолати шлях від нав'язаного їм існування у сектантському режимі до завершеної церковності, не можуть.

Хоча за деякими відомостями 80% протестантів України є етнічними українцями, національна проблематика перебувала на маргінесах їхніх соціальних поглядів. Це спричинило до гострої критики українських протестантів дослідниками і публіцистами національно-демократичного спрямування, а також політиками цього табору. Так, аналізуючи свого часу на сторінках часопису Закордонного представництва Української Гельсінської спілки (УГС) твердження представника Ради Церков ЄХБ - "наше братство не національне і не інтернаціональне. Воно транснаціональне... Я люблю український народ, але не забуваю слова Ісуса Христа, що не буде ні юдея, ні скіфа", - член УГС М. Горинь робить доволі несподіваний висновок. "На жаль, - пишевін, - це та сама теорія "злиття націй" - тільки в релігійній оболонці".

Такої ж точки зору дотримувалася і публіцистка Катерина Горбач "Українські баптисти не цікавляться національним питанням..., - пише вона. - Не випадково від самого початку Союз баптистів називався не українським, а Союзом баптистів України. Такі нюанси також використовували й використовують, наприклад, комуністи в назвах своїх партій. Великодержавництво, отже, не міняється, навіть коли воно - в ім'я Боже" [17; 37].

Ще більш категорично висловився на адресу свідків Єгови відомий свого часу український дисидент В. Мороз. Він характеризував їх як "наших найлютіших ворогів, найбільш надійних агентів русифікації, бо, ставши свідком Єгови, українець стає повністю байдужим до національної справи". Дуже мало уваги і симпатій приділяли українські правозахисники саме з цієї причини, як вважають дослідники дисидентського руху, і змаганням баптистів-ініціативників в Україні.

Водночас деякі дослідники звертали увагу на відсутність у протестантській діяльності власне антиукраїнського елементу і вказували на те, що національна свідомість членів баптистських, п'ятидесятнитських, адвентистських, єговістських громад є віддзеркаленням загального стану національної справи. Вони разом із тим констатували використання західноукраїнськими протестантами української мови у богослужінні і навіть наводили звинувачення радянською пропагандою в націоналізмі свідків Єгови, три чверті яких було зосереджено у західному регіоні України (зазначимо, що і свідки Єгови в інших регіонах були практично західними українцями або їх нащадками, які замешкали там після спецпоселень чи ув'язнення).

Важливість функціонування української мови, її розвиток і культивування у суспільстві виділила більшість респондентів:

Рис. 1. Функціонування української мови

Чітко виражається серед опитаних підтримка думки про державність української мови:


Рис. 2. Державність української мови

Помаранчева революція нагадала про особливу актуальність питання, про природу взаємин між Церквою та суспільством, в часи кризи та суспільних змін. Християни України, які належать до різних християнських конфесій та союзів, разом є частиною Вселенської Церкви, тобто всієї спільноти віруючих-християн різних країн та народів, що жили протягом усієї історії християнства.Під час та після помаранчевої революції питання про природу взаємин між Церквою та суспільством по-новому постало перед багатьма віруючими, що засвідчують свою приналежність до різних православних, католицьких і протестантських об`єднань та громад в Україні. Це питання тісно пов`язане і з питанням про природу взаємин між Церквою та державою, яка, в свою чергу, є певною структурою стосунків всередині суспільства, призначеною для того, щоб допомагати співіснувати іншим суспільним структурам.Сьогодні можна сказати, що протестантські церкви і всі євангельські віруючі вже не вважаються чужаками в Україні і нерідко з великим ентузіазмом беруть участь у суспільних і навіть політичних процесах в країні. Питання про своє призначення як частини Церкви Христової, що має особливо важливу місію в світі, постає перед багатьма з них.В той же час для українського суспільства, особливо зараз, після помаранчевої революції, важливо нарешті визначитися, чи збереже воно плюралістичний шлях розвитку, чи віддасть перевагу погляду на світ крізь обраний певний фільтр уніфікованої ідеології, наприклад, пов`язаної з одною з так званих традиційних Церков, що сьогодні пропонують деякі політики та церковні лідери. Відмова від плюралістичного шляху заради утвердження у суспільстві релігійної ідеології означала б бажання бачити місію Церкви в Україні перш за все як політико-ідеологічну та або культурно-декоративну. При плюралізмі ж Церква повинна залишитися одним з голосів, а для багатьох людей – найважливішим голосом, що лине з "трибуни Майдану" та вказує суспільству та його керівництву на вічні цінності. Таким чином, якщо суспільство збереже вже обраний для себе плюралістичний шлях, то Церква в Україні буде й надалі продовжувати акцентувати свою увагу на виконанні своєї духовно-етичної місії, найважливішої для суспільства та найприроднішої для самої Церкви.З іншого боку, без соціально-культурного плюралізму саме суспільство навряд чи зможе нормально розвиватися в демократичному напрямку, але й взагалі. Адже терпимість та доброзичливість до представників інших культур, релігій, ідей стала особливістю України задовго до приходу плюралізму та постмодернізму у Західну Європу. Атмосфера Майдану з його "культурною елегантністю" проявила та підкреслила цю характерну особливість українського суспільства. Плюралізм та демократичний вектор розвитку для України аж ніяк не є чимось чужим. [179]Однак це зовсім не означає, що плюралістичний шлях – це легкий шлях. В ділянці церковно-державних стосунків плюралістичний шлях ставить складні питання як перед суспільством, так і перед Церквою. Для суспільства проблема полягає у питанні: "Як можна допустити, щоб якась одна релігія відігравала провідну роль, коли у кожної з них є багато конкурентів?" Для християн же проблема пов`язана з самою суттю християнства, висловленою словами Христа: "Я – дорога, і правда, і життя. До Отця не приходить ніхто, якщо не через Мене" (Івана 14:6).Місія Церкви в суспільстві сьогодні залишається пов`язаною з її присутністю на Майдані – єднанні народу заради загальнолюдських цінностей: правди, справедливості та любові, тобто тих цінностей, які насправді є християнськими.


3. Український протестантизм в контексті сучасних політичних процесів

Повернення України у лоно цивілізованого світу, здобуття державної незалежності, орієнтація на Захід актуалізують питання щодо ролі протестантських церков в контексті суспільних та політичних перетворень в країні. Участь протестантів в політичному житті України широко висвітлюється в працях багатьох сучасних релігієзнавців. Водночас потребують опрацювання і систематизації нові документи та матеріали, що стосуються діяльності протестантських громад у політичному процесі в період незалежності України, їх місце у формуванні громадянського суспільства. Процес оновлення принципів соціального Євангелія пов'язаний з усе більшим проникненням протестантських теологів у питання політики. Те, що протестантизм сьогодні не може бути нейтральним у політичному житті, більшість церковних діячів вже не піддає сумніву.

Парадоксально, але більшість вітчизняних аналітиків у своєму оптимістичному погляді на конфесію мають на увазі саме європейський та американський протестантизм, або хрестоматійний, "вичитаний" з Мартіна Лютера, що істотно відрізняється від "нашого". Як наслідок – чимало рецептів, пов’язаних із розвитком конфесії, її місцем у сучасному бутті України, виявляються у кращому випадку поверховими. Однак і негативні оцінки протестантизму, котрих зазвичай більше, ніж позитивних, також спираються на образ, виплеканий західною історіографією, для якої Реформація в Україні все ще така собі terra incognita[49;23].

Досліджуючи український протестантизм в контексті сучасних політичних процесів, важливо розрізняти два аспекти. Перший - власне політика. Другий - відносини між державою і Церквою. У першому випадку мотивація радикального протестанта знову ж таки визначається його євангельським ідеалом, за яким навіть поняття світу набуває особливої транскрипції. Під словом "світ" Євангеліє розуміє людей не відроджених, що не мають Духа Святого, [2], тобто тих, які знають про Христа, щоденно моляться Йому, але не прагнуть уподібнення Христу, не живуть за Його етикою. Тому питання політики вирішується однозначно: Богу - Богове; кесарю - кесареве. Ясно, що на практиці дотримувати цієї максими дуже складно; радикальні течії давно відійшли від "яскравих" соціо-етичних концептів (уникати державної чи військової служби, не давати клятви). Те, що Церква не може бути нейтральною у політичному житті, сьогодні тут ніхто не піддає сумніву. Під час останніх виборів до Верховної ради України балотувались 14 протестантів. І все ж, як свідчать опитування, молоді протестанти - найаполітичніші серед віруючих: "ні" на запитання про участь у політичному житті відповіли більше третини п'ятидесятників, три чверті баптистів і 90% адвентистів [30;25].