- гранично допустимі навантаження відходів виробництва на землі та ґрунти тощо;
- гранично допустимі норми та ліміти щодо вилучення та відновлення природних ресурсів, що випливають з необхідності підтримання рівноваги в природному середовищі;
- граничнодопустимі концентрації шкідливих речовин у повітрі, воді, ґрунтах, орієнтовно безпечні рівні впливу їх на людей або гранично допустимі дози впливу шкідливих речовин на людей;
- норми гранично допустимої кількості мікроорганізмів та інших біологічних факторів в атмосфері, воді, ґрунті;
- норми гранично допустимих або орієнтовно допустимих рівнів, гранично допустимих доз для шуму, вібрації, електричних та електромагнітних полів та інших фізичних факторів, котрі можуть справляти вплив на здоров'я людей та їхню працездатність;
- норми гранично допустимих залишкових кількостей хімічних речовин у продуктах харчування, котрі встановлюють мінімально допустимі дози, нешкідливі для людини за кожною використовуваною хімічною речовиною і при їх сумарному впливі;
- норми гранично допустимого рівня або гранично допустимої дози безпечного вмісту радіоактивних речовин у навколишньому середовищі та в продуктах харчування, а також ГДР та ГДД радіаційного опромінення людей;
- нормативи на санітарно-захисні зони та смуги.
Складна екологічна ситуація в Україні зумовила необхідність активізації та вдосконалення природоохоронної діяльності. До причин сучасної екологічної ситуації, погіршення навколишнього середовища, погіршення стану здоров'я населення, які обґрунтувала Л.І. Новосельська, належать [17]:
• екстенсивне використання всіх видів природних ресурсів;
• відсутність ефективних чинних законів та підзаконних актів щодо охорони природного середовища;
• відсутність об'єктивної інформації у населення про причини погіршення стану довкілля;
• низький рівень екологічної освіти;
• відсутність дійового державного контролю за виконанням законів про охорону довкілля.
Доцільно відзначити, що у січні 1997 р. з метою забезпечення національної безпеки Верховна Рада України прийняла доопрацьований проект Концепції (основ державної політики) національної безпеки України, в якому були розглянуті всі аспекти національної безпеки, складовою якої є екологічна безпека. Концепція визначила такі основні превентивні заходи в екологічній сфері, як: контроль за станом навколишнього природного середовища, виявлення та усунення загроз для здоров’я населення, своєчасне попередження громадян України у разі небезпеки; зниження антропогенних навантажень, ліквідація наслідків шкідливого впливу людської діяльності на природне середовище; впровадження у виробництво екологічно безпечних технологій; недопущення неконтрольованого ввезення в Україну екологічно небезпечних технологій, речовин, матеріалів. Але у зв’язку з прийняттям Закону України “Про основи національної безпеки України” від 16 червня 2003 р. Концепція втратила чинність, а серед основних пріоритетів національної безпеки визначено забезпечення екологічно- та техногенно-безпечних умов життєдіяльності громадян і суспільства, збереження навколишнього природного середовища та раціональне використання природних ресурсів [18]. Пріоритетність запобігання збільшення рівня забруднення довкілля та виснаження природних ресурсів підкреслено в Основних напрямах державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки (далі – Основні напрями державної політики) затверджених постановою Верховної Ради України від 05.03.1998 року за № 188/98-ВР [19]. В Основних напрямах державної політики запропоновано такі шляхи вирішення проблем техногенно-екологічної безпеки:
1) здійснення перебудови техногенного середовища, технічного переозброєння виробничого комплексу на підставі впровадження новітніх наукових досягнень, енерго- і ресурсозберігаючих технологій, безвідходних та екологічно безпечних технологічних процесів, застосування відновлюваних джерел енергії, вирішення проблем знешкодження і використання всіх видів відходів;
2) розроблення методології визначення ступеня екологічного ризику для довкілля, зумовленого техногенними об’єктами;
3) проведення досліджень з метою створення системи моделей моніторингового контролю за об’єктами спостережень у промисловості, енергетиці, будівництві, транспорті і сільському господарстві тощо.
Основні напрями державної політики полягають у створенні програми дій з метою протидії двом типам шкідливих впливів техногенного середовища: по-перше, в режимі нормальної експлуатації, зумовленої недосконалістю техніки та технології виробництва, переробки відходів; по-друге, в аварійному режимі, внаслідок відхилення від звичайно допустимих умов експлуатації, що спричиняє або може спричинити такий вплив на людину та природні об’єкти. Істотне поновлення концептуальних засад екологічної політики відбулося у зв’язку з прийняттям Концепції національної екологічної політики України на період до 2020 р., схваленої розпорядженням Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2007 р. № 880-р. і спрямованої на розроблення проекту нового стратегічного документа на довгострокову перспективу - Стратегії національної екологічної політики України на період до 2020 р. [20]. Законом України від 21 вересня 2000 р. № 1989-ІІІ затверджена Загальнодержавна програма формування національної екологічної мережі України на 2000–2015 р., розроблена в контексті вимог щодо подальшого опрацювання, вдосконалення та розвитку екологічного законодавства України. У ній наголошено, що важливе значення має гармонійно розроблена та удосконалена нормативно-правова база, що сприятиме зменшенню, запобіганню та ліквідації негативного впливу господарської та іншої діяльності людей на навколишнє природне середовище, збереженню природних ресурсів, генетичного фонду живої природи [21]. Отже, з-поміж основних завдань, які ставить законодавець, є прийняття конструктивних рішень щодо безпечного поводження з об’єктами екологічної небезпеки, які мають знайти своє відображення у спеціальних нормативно-правових актах. На сьогодні базовим законом, який визначає основи захисту людини та довкілля від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру, а отже, і від надзвичайних екологічних ситуацій, є Закон України “Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру” від 08 червня 2000 р. Основними завданнями у сфері захисту населення та територій є: 1) здійснення комплексу заходів щодо запобігання та реагування на надзвичайні ситуації; 2) забезпечення готовності та контролю за станом готовності до дій і взаємодії органів управління у цій сфері, сил та засобів, призначених для запобігання надзвичайним ситуаціям і реагування на них [22].
Не зважаючи на ухвалені законодавчі акти, актуальними і вкрай нагальними залишаються проблеми збереження і відновлення навколишнього середовища, питання активізації природоохоронної діяльності. Висока забрудненість довкілля, кризовий стан екологічної ситуації вимагають вдосконалення методів та системи управління у природоохоронній сфері.
Тому пріоритетним напрямком діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування є формування та впровадження в освітянську, наукову та практичну діяльність заходів економічного, соціального, технічного, організаційного та політичного характеру, серед яких важливе значення в екологічній політиці держави має бути створення ефективної програми комплексної екополітики в галузі природокористування та природо охорони. До таких заходів можна віднести:
• вдосконалення економіко-правового механізму охорони довкілля та раціоналізації природокористування;
• впровадження науково-обґрунтованої системи оцінки еколого-економічних процесів та врахування складності і взаємозв'язку цих процесів;
• покращення інвестиційного забезпечення природоохоронної діяльності шляхом економічного механізму регулювання природоохоронної діяльності (податкової системи, системи пільг), заходів адміністративно-правового характеру;
• інформування населення про стан навколишнього природного середовища та покращення екологічної освіти;
• зниження антропогенного навантаження на навколишнє середовище, що передбачає екологічну експертизу існуючих виробництв та закриття екологічно небезпечних;
• удосконалення нестабільної нормативно-методичної бази оцінки економічних збитків від забруднення навколишнього середовища та використання природних ресурсів.
У системі показників природокористування економічним збиткам від забруднення навколишнього середовища належить особлива роль. Цей показник відбиває екологічні наслідки антропогенної діяльності, а також концентрує у собі всі негативні економічні наслідки функціонування виробництва. Головними критеріями визначення економічних збитків є негативні зміни середовища в результаті антропогенної діяльності. Відповідно, при такому підході більш ємним стає поняття забруднення середовища. Економічні збитки, як параметр, який відбиває взаємодію виробництва і середовища, може бути розрахований відносно об’єктів господарської діяльності і елементів довкілля, що передбачає наявність системи показників.
На території України існують єдині правила встановлення плати за викиди й скиди забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище та розміщення в ньому відходів промислового, сільськогосподарського, будівельного та інших виробництв, а також стягнення відповідних платежів з підприємств, установ і організацій. Плата за забруднення навколишнього середовища встановлюється за:
• викиди в атмосферу забруднюючих речовин стаціонарними і пересувними джерелами забруднення;
• скиди забруднюючих речовин у поверхневі води, територіальні та внутрішні морські води, а також підземні горизонти, в тому числі скиди, що здійснюються підприємствами через систему комунальної каналізації;