Гроші 2 (стр. 29 из 60)

Індекс цін на засоби виробництва (цін виробника) характеризує зміну в часі загального рівня цін на засоби виробництва, які купують юридичні особи для виробничого споживання.

Цей індекс виражає зростання оптових цін, темпи якого не завжди збігаються з темпами зростання роздрібних цін, за якими визначається ІСЦ.

Індекс цін виробника чутливіший до зміни витрат на виробництво, ніж до зміни попиту. Тому його часто використовують при характеристиці інфляції витрат. Розраховується за тією – ж формулою Ласпейреса.

Дефлятор ВВП характеризує зміну в часі загального рівня цін на всі товари і послуги, що реалізовані кінцевим споживачам. Це найбільш широкий показник, який характеризує інфляційні зміни всіх цін. Тому дефлятор ВВП може помітно відхилятися від ІСП та ЩВ, оскільки він точніше враховує реальну структуру особистого і виробничого споживання, ніж попередні індекси. Визначити дефлятор ВВП можна за формулою агрегатного індексу цін Ласпейреса. Але в більшості країн світу використовується формула:

PtQt (номінальний ВВП)

ДВВП = ---------- --------------------------- х 100

PoQt (реальний ВВП)

Де: Pt i Po – ціни одиниці товару (послуги) відповідно в поточному та базовому році;

Qt – кількість товарів в поточному році.

Для розрахунку інфляції використовується індекс купівельної спроможності грошової одиниці, який показує, в скільки разів знецінилися гроші:

1

Ік.с. = -----

Ір

Де: Ір – індекс цін .

Наприклад, якщо індекс цін склав 125%, тобто ціни зросли на 25% порівняно з якимось базовим рівнем, то купівельна спроможність грошової одиниці за цей же період зменшиться на 20%:

1

-------- = 0.8; (1 – 0.8) х 100 = 20%

1.25

Цей показник може розраховуватися по відношенню до купівельної спроможності грошової одиниці поточного та базового періоду, наприклад: База – поточний період: 2.128; 1.903; 1.529; 1.281; 1.000 База – базовий період: 1.000; 0.894; 0.719; 0.602; 0.470.

Виходячи з цього темп інфляції поточного року порівняно з базовим періодом розраховується двома способами: коли за базу береться поточний

рік

Т інф. п = (Ік.с.б. – 1) х 100

Наприклад: Тінф.п. = (2.128 – 1.000) х 100 = 112.8%.

Коли за базу береться базовий рік:

1 – Ік.с.п.

Тінф.б. = --------------------- х 100

Ік.с.п.

Наприклад:

1 – 0.470

Тінф.б. = ----------------------- х 100 = 112.8%.

0.470

Об'єктивне з'ясування причин інфляції має важливе значення для правильного розуміння самої її сутності, а також для розроблення ефективної антиінфляційної політики, яка повинна бути спрямована насамперед на подолання причин інфляції.

У найбільш загальному вигляді причини інфляції можна вивести з формули відомого «рівняння І. Фішера»

М• V = Q • Р

Звідки:

М х V P = ------------

Q

Тобто зростання цін може бути спровокованим зростанням маси грошей (М), швидкості обігу грошей (V) і скороченням фізичного обсягу виробництва (Q). З огляду на те, що швидкість грошей визнається відносно стабільною, основними причинами зростання цін можуть бути збільшення М, зменшення Q чи обидва чинники одночасно. Амплітуда коливання Q визначається більш об'єктивними чинниками і тому є значно меншою, ніж амплітуда коливання М. Звідси ключовим, найбільш результативним чинником впливу на динаміку рівня цін є зміна маси грошей в обороті.

Ці положення покладені в основу так званої грошової теорії інфляції, якої дотримуються представники монетаристської школи. Найвідоміший представник сучасного монетаризму М. Фрідман єдиною причиною інфляції вважає надмірну пропозицію грошей, завдяки чому збільшуються грошові доходи і платоспроможний попит.

З цим висновком у принципі погоджуються як монетаристи, так і кейнсіанці.

Розходження між ними починаються, коли аналізуються причини зростання пропозиції грошей. Монетаристи вважають, що збільшення пропозиції грошей визначається виключно грошово-кредитною політикою держави. Вона може спрямовувати її на досягнення таких цілей, за яких пропозиція (маса) грошей залишається незмінною і інфляція буде неможливою. Такими цілями є стабілізація цін та підтримання у рівновазі кон'юнктури ринку.

Якщо ж монетарна політика націлюється на забезпечення високої зайнятості та економічного зростання, то неминуче почне зростати пропозиція грошей і маса їх в обороті, що спричинить підвищення попиту і цін на товарних ринках, тобто інфляцію. Така монетарна політика набуває інфляційного характеру. Отже, за монетаристською концепцією, для розгортання в країні інфляційного процесу органи монетарного управління повинні проводити інфляційну монетарну політику, перш за все політику грошового стимулювання зайнятості й економічного зростання.

Відмовившись від такої політики, вони зупинять інфляцію.

Монетарна політика може стати інфляційною також у випадку спрямування її на покриття бюджетного дефіциту за рахунок емісії грошей.

Кейнсіанці сьогодні принципово погоджуються з тезою моне-таристів, що інфляція розвивається лише при тривалому зростанні пропозиції грошей, можливому за ліберальної грошово-кредитної політики. Вони вже не заперечують, що дія затратних чинників інфляції, які, на їхню думку, є ключовими, може призвести до безперервного і швидкого зростання цін лише за умови швидкого і тривалого зростання пропозиції грошей, Відмінність їхньої позиції від монетаристської полягає лише в тому, що ліберальну грошово-кредитну політику вони вважають передумовою інфляції, а першопричинами — чинники, пов'язані зі збуренням витрат і пропозиції. Тому, на їхню думку, неможливо ефективно вирішити проблему стримування інфляції лише ужорсточенням монетарної політики, а потрібно «докопуватися» до першопричин її.

На перший погляд, ці розбіжності в поглядах монетаристів і кейнсіанців щодо причин інфляції можуть видатися несуттєвими, пов'язаними лише з політичними аспектами діяльності уряду. Насправді це не так. Ця відмінність має важливі практичні наслідки. З позиції монетаристів випливає той висновок для практики, що заходами жорсткої монетарної політики можна стримати інфляцію і створити сприятливі умови для того, щоб економіка самостійно могла подолати кризу. З позиції кейнсіанців можна зробити висновок, що монетарна політика не повинна заважати розв'язанню внутрішніх суперечностей економіки і мусить бути настільки ліберальною, наскільки це потрібно, щоб забезпечити пропозицію грошей на необхідному рівні. Тому прибічники кейнсіанських поглядів легко виправдовують емісію грошей для монетизації бюджетного дефіциту, підтримання високої зайнятості, зростання виробництва тощо. І уряди нерідко користуються таким виправданням, проводячи явно інфляційну політику, як це було в Україні в 1991—1993 рр.

Сучасна інфляція знаходиться під впливом як грошових так і не грошових факторів.

До грошових факторів відносяться фактори, що викликані перевищенням кількості грошей в обігу над товарною масою. До негрошових факторів відносяться фактори, що ведуть до попереднього підвищення витрат на виробництво та цін товарів з наступним підтягуванням грошової маси до необхідного рівня.

В залежності від переваги тих чи інших факторів розрізняють два типа інфляції: інфляцію попиту, та інфляцію витрат. Інфляція попиту більш характерна для країн з більш – менш стабільною економікою та збалансованим рівнем цін. Інфляція витрат – для країн з перехідною економікою, де спостерігається значний дисбаланс цін, та країн, що розвиваються.

Інфляцію попиту викликають наступні грошові фактори:

1.Дефіціт державного бюджету, зростання внутрішнього боргу, та емісійний шлях їх покриття.

2.Мілітаризація економіки. Виробництво озброєння взагалі є неефективним використанням економічного потенціалу держави, оскільки сировина, матеріали, трудові, інтелектуальні ресурси, які ідуть на створення озброєнь, можуть використовуватись для створення матеріальних або духовних благ для населення. Крім того військова техніка, в основному, не може бути використана в цивільних галузях виробництва, тому грошові кошти використані для виробництва військової техніки, будуть зайвими для обігу.

3.Кредитна експансія банків.

4.Імпортована інфляція. Це емісія грошей понад потреби обігу при купівлі іноземної валюти.

5.Надмірні інвестиції в важку промисловість. При цьому з ринку вилучаються елементи виробничого капіталу, а в обіг поступають додаткові грошові кошти.

Інфляцію витрат можуть викликати наступні негрошові фактори.

1.Лідерство в цінах. Коли підприємства монополісти необгрунтовано підвищують ціни на свою продукцію.

2.Зниження продуктивності праці і зменшення обсягів виробництва.

3.Зростання обсягів сфери послуг. Воно характеризується з одного боку значно нижчою продуктивністю праці, а з іншого боку – більшою питомою вагою заробітньої плати в загальних витратах виробництва.

4.Енергетичні кризи.

В усіх цих випадках, щоб зберегти обсяги виробництва і пропозиції на попередньому рівні, необхідно збільшувати грошові виплати, що призведе до зростання попиту, а отже і цін. Якщо грошові виплати не збільшувати, то вказані чинники призведуть до скорочення виробництва і пропозиції, що при попередньому попиті теж підштовхуватиме ціни вверх. Тут теж виникне «зайвий» попит, що провокуватиме зростання цін.

В умовах України в період гіперінфляції 1992—1994 рр. найбільш відчутними витратними чинниками тиску на ціни були:

— зростання цін на енергоносії, насамперед імпортні. У четвертому кварталі 1994 р. ціни на природний газ були вищими від цін четвертого кварталу 1992 р. у 1237 разів, на нафту — в 467 разів, на топковий мазут — в 313 разів. Таке зростання цін на енергоносії було пов'язане з переведенням на світові ціни імпортованих з Росії енергоносіїв;