Смекни!
smekni.com

Діалектна лексика у творчості письменників Сумщини (стр. 2 из 14)

О.Шафонський розглядав українські говори лише Лівобережної України. Усі говори О.Шафонський поділяв на 3 зони:

1) північно-західна;

2) середня;

3) південно-східна.

1. За О.Шафонським, північно-західна зона знаходиться між Дніпром, Десною й Сожем і була з такою вимовою, як у Білорусі.

2. Середня зона між Десною, Сеймом і Сулою – це найчистіша українська мова.

3. Південно-східна зона на південь від Сули й аж до Чорного й Азовського моря. Це говори степові, «грубі» за своєю вимовою [57,с.19-20].

Основою для такого поділу у О.Шафонського була вимова звука [о] в історично нових закритих складах, тобто риса, яку пізніше частина вчених брала за визначальну для поділу говорів української мови: оớ н'], [в о л], [ко у н'], [в у л], [к’ін'], [віл]. За Шафонським, у північно-західній частині говорять оớ н'], о о ж],[вол], у середній – о у н'], [в у л], [но у ж], у південно-східній – [к’ін'], [н' і ж], [віл]. З погляду сучасних досягнень діалектології така характеристика східноукраїнських говорів спрощена і неточна, але слід зазначити, що спостереження О.Шафонського про відмінність північних лівобережних українських говірок від південних та про наявність між ними окремого типу говірок, який за сучасним діалектним членуванням української мови загалом відповідає перехідним говіркам між північним і південно-східним наріччями, виявили основні діалектні закономірності.

О.Шафонський у цілому правильно визначив південно-східну діалектну групу, а всі говори на правому березі Десни неправильно відносив до білоруських [57].

У 30-х рр. ХІХ ст. зовсім іншу схему класифікації говорів української мови висунув Михайло Олександрович Максимович (1804-1873) – видатний український і російський філолог, етнограф, перекладач, педагог. Учений розрізняв малоруське або українське, північно-східне і червоно-руське або галицьке (південно-західне) наріччя української мови. До першого він зараховував говори по обидва боки Дніпра, а також Полісся, Волині й Поділля, до другої – говори по обидва боки Дністра в Галичині та в Карпатах. Серед рис північно-східного наріччя, що протиставляються південно-західному, М.О.Максимович виділяв дієслівні форми майбутнього часу типу знатиму, форму орудного відмінка однини іменників і займенників жіночого роду на –ою, -ею (такою головою, цею землею) відповідно до форм на -ов, -ев (твов головов, цієв землев) у південно-західному наріччі. В обох наріччях дослідник вирізняв піднаріччя: у північно-східному – українське (південне) і сіверське (північне), у південно-західному – галицьке і закарпатське [57, с.19-20].

Пізніше у своїй праці «История древнерусской словесности» у східному наріччі Максимович визначив групи говорів: києво-переяславську (вважав її найбільш зразковою); сіверську; слобожанську і волинсько-подільську. Так уперше в науці було визначено полтавсько-київський діалект як основний діалектний тип української мови.

Костянтин Петрович Михальчук, чиєю діалектологічною класифікацією українських говорів як робочою ми послуговуємося й дотепер, у структурі поліського наріччя також виділив сіверське піднаріччя (= східнополіський діалект) - до Десни, а почасти й далі за Десну (насамперед у Козелецькому й Остерському повітах) на півдні.

У його складі дослідник виділяв два говори (= за Михальчуком різноріччя): власне сіверський, розташований в Чернігівській губернії на північ від Десни (повіти: Городнянський, Сосницький, почасти Остерський, Чернігівський, Кролевецький і Новгород-Сіверський) та сіверсько-великоруський (Новозибківський, Стародубський, Суражський і Мглинський повіти). Останній говір Михальчук вважав перехідним, оскільки він мав, крім власне українських, риси російської та білоруської мов.

Серед одинадцяти найсуттєвіших диференційних ознак сіверського піднаріччя (східнополіського діалекту) Михальчук на перше місце ставить «переважаючий характер» дифтонгів (за Михальчуком перезвуків), підкреслюючи при цьому, що вони, будучи широко представленими у власне сіверському, відсутні у сіверсько-великоруському говорі (різноріччі) [70].

Південна межа східнополіськогодіалекту у Михальчука, як і вШафонського, приблизна і прив'язана до Десни. Мережа обстежених населених пунктів (всього 59 в усій Україні), зібраний у них діалектний матеріал, що стосувався окремих фонетичних та морфологічних явищ (всього - 74), стан тогочасної діалектної науки - все це в комплексі не дозволяло Михальчукові розв'язувати питання діалектних меж у їх сучасному розумінні, хоча він - автор першої діалектологічної карти української мови.

Ще К. П.Михальчук, якому П. П.Чубинський передав власні матеріали, що свідчили «о совпадении делений Малорусского племени по наречиям и говорам с делением Нестора на народцы» [70, с.67], відзначав, що «современные разновидности Южно-Русского племени поразительно совпадают с этнографической переписью их у Нестора, и даже повидимому не изменились самые пределы их обиталищ, что дает повод предполагать вероятность уцеления даже и первоначальных характеристических черт их»[70, с.67]. При цьому Михальчук був свідомий того, що «тысячелетний период бурной исторической жизни довольно значительно повлиял на прежний этнографический строй» [70, с.68].

Звичайно, важко погодитися з твердженням автора про те, що з часом не змінилися й самі межі проживання колишніх племен, а наступне тисячоліття значно вплинуло лише на їх етнографічний устрій: племінний суспільнийлад щонайменше пов'язаний із осілим способом життя. Лише пізніше, під впливом князівської влади здійснився перехід від племінного побуту до територіального, а початком його стала необхідність міцно осісти на землі.

Починаючи від Михальчука, в українській діалектології усталилася класифікаційна думка щодо виділення за мовно-етнічним (генетичним) критерієм на старожитній українській території (до ХV-ХVІ ст.) двох діалектних груп: північно-східної (поліської) і південно-західної.

За Михальчуком, північно-східна група співвідноситься з літописними племенами полян і древлян (деревлян), а південно-західна - з дулібами на Волині і хорватами в Галичині. За ним же, сіверяни й дреговичі становили перехідний тип між північно- й південноруськими племенами, а уличі й тиверці на Поділлі були перехідною ланкою між полянами й древлянами та дулібами й хорватами [70].

На природу північноукраїнського наріччя та його менших територіально-мовних одиниць існували й інші, часто протилежні погляди.

Так, Олексій Соболевський вважав, що«северно-малорусские говоры, за немногими исключениями, принадлежат к числу или переходных, или смешанных, или — вместе — и переходных, и смешанных. Они обыкновенно или составляют переходную ступень от северно-малорусского поднаречия к южно-малорусскому или заключают в себе, рядом с белорусскими чертами, примесь черт южномалорусских» [70, с.68].

У рецензії на цитовану працю Костянтин Михальчук заперечував твердження автора про власне лише залишки («некоторые исключения») північних українських говорів: «Что же касается влияния южно-малорусских говоров, то действительно, глубокое воздействие их на всю северно-малорусскую речь ... не подлежит сомнению....Но как бы глубоко ни было это воздействие, вызванные им изменения не могли касаться, конечно, самого существа природы северно-малорусских говоров...»[70, с.68].

Олексій Олександрович Шахматов обстоював процес утворення трьох східнослов'янських народностей (великоруської, білоруської та малоруської) на базі великих союзоплемінних груп (північної, середньоруської та південноруської, або малоруської). При цьому «великоруська народність об'єднала племена і наріччя північної групи зі східною гілкою середньоруської групи, а білоруська народність відповідає лише західній гілці цієї ж средньоруської групи» [85, с.327]. До південноруської (малоруської) племінної групи «належали племена, що сиділи на захід від сіверян, на південь від дреговичів. Приблизні границі на півночі визначалися течією Прип'яті; східною границею був Дніпро, який південноруси перейшли, очевидно, не раніше XIV ст.»[85, с.38].

У виділенні трьох великих племінних груп дослідник ішов швидше всього не від історичних фактів до мовних особливостей (спільних мовних рис), а навпаки. Так, за Шахматовим, середньоруська племінна група «займала обширний простір від басейну Німану до басейну Оки включно, оскільки середньоруська мовна риса - акання - чується, як у Гродненській, так і в Рязанській губерніях» [85, с.330].

В підходах О.Шахматова до класифікації українських говорів варто зупинитися не лише на характеристиці власне південно-руської (малоруської) союзоплемінної групи, а й на тій ролі, яку він відводив середньоруській племінній групі та окремим племенам, що входили до її складу, в формуванні російської і білоруської мов.

За автором, саме «племінна група, що складалася з сіверян, в'ятичів і радимичів, тотожна з ... середньоруською племінною групою» [85,с.330]. Крім того, (після деякого сумніву) дослідник зауважив, що «до західної гілки цієї групи, крім в'ятичів і радимичів, потрібно віднести й дреговичів» [85, с.332].

Таким чином, білоруська народність та її мова, за Шахматовим, формувалася на базі західної гілки середньоруської групи і є прямою спадкоємницею мови в'ятичів, радимичів і (очевидно) дреговичів.

Східну ж гілку середньоруської племінної групи складали сіверяни, на базі яких та в додаток північної племінної групи й сформувалася великоруська народність і її мова.