З'ясовуючи, «як і в чому на північ від цієї межі, на білоруських говорах, позначився язиковий вплив український (поліський)» [10, с.270], Ганцов приходить до висновку, що «його треба класти на добу давнішу, зв'язуючи хронологічно з часом найбільшого культурного розквіту Києва та лівобережних північноукраїнських центрів» [10, с.271]. Саме тому «цей вплив не виступає так виразно, як пізніший – білоруський» [10, с.271] (міграційний, пов'язаний із заселенням південного Лівобережжя).
З метою його увиразнення дослідник вдається до оригінального прийому пошуку українських рис у білоруських говорах шляхом вияву фактів однакового впливу їх на дві суттєво відмінні діалектні системи (південно-західні і північно-східні білоруські говори): два структурно різні діалектні угрупування мають цілий ряд (13 виділених автором) рис, спільних з українською мовою (наявність дифтонгів на місті давніх *о, *е, *ě; закінчення прикметників и, і замість ий, ій; приставний г перед початковими голосними а, о, у, іта ін.).
Автор впевнений, що «всі ці особливості результат довгого впливу, що справляла українська язикова територія на здавна зв'язані з нею культурою і політично сумежні землі білоруські, землі Дреговичів і Радимичів» [10, с.271-272].
У взаємовідношенні ж північних і південних українських говорів на Лівобережжі діалектна ситуація для Ганцова-діалектолога зовсім інша. «Пізніші історичні часи (після XVI ст.) де в чому відмінили це архаїчнетло, ускладнивши діялектичний розвій Чернігівщини (як і Північного Лівобережжя взагалі) потужним впливом південноукраїнським, що найбільше позначився на південних частинах старого Українського Лівобережжя, надавши зовсім нового напряму язиковій його еволюції. Колонізаційний рух на південь «на степ» з півночі, з Українського Полісся, зустрівся з ще могутнішим рухом на схід із Західної України, і на новій, спільно колонізованій території перемогу мали не північні діялекти, а південні. І ці останні втягають з того часу в сферу свого впливу дедалі все ширшу територію Північного Лівобережжя, що діялектично перестає бути північно-українською, а робиться перехідною до південноукраїнської, не втрачаючи своєї північної основи» [10, с.263].
Так були окреслені Всеволодом Ганцовим стан і перспективи подальших діалектних процесів між північними і південними українськими говорами на Лівобережжі як говорами старожитніми і новоутвореними.
До найтиповіших особливостей східнополіських говорів дослідник відніс:
1. наявність дифтонгів на місці давніх наголошених о, е та збереження о, е в ненаголошених складах;
2. подвійну рефлексацію *ě як дифтонга іе під наголосом і як епри попередньому твердому приголосному без наголосу;
3. подвійну рефлексацію *ę як á під наголосом і як е при попередньому твердому приголосному без наголосу;
4. закінчення е з попереднім м'яким приголосним в іменниках середнього ряду ([ж и т': é], [з'í л':е]);
5. закінчення -и, -і (а не -ий, -ій) уназивному відмінку однини прикметників;
6. закінчення -и, -іjе в називному відмінку множини прикметників ([багáти л'ýди], [ворóниj, кóн'і]);
7. твердий р;
8. форми І особи дієслів: хоžý, лечý, ношý і под.;
9. форми ІІІ особи дієслів 2-ї дієвідміни: [хóдит'], [вóзит'],[нóсит'];
10. давальний відмінок однини іменників чоловічого і середнього роду -у (-ю).
На противагу цим особливостям північних (власне східнополіських) говорів у сусідніх південних відповідно виступають:
1. монофтонг i з палаталізацією попередніх приголосних;
2. *ě > і незалежно від наголосу;
3. *ę > á (після шиплячих а) незалежно від наголосу;
4. закінчення а в іменниках середнього роду ([жит':á]);
5. закінчення -ий, -ій у називному відмінку однини прикметників;
6. закінчення -і в називному відмінку множини прикметників ([багáт']і, [воро н'í]);
7. м'який р';
8. дієслівні форми [ход'ý], [сид'ý], [воз'ý];
9. формами III особи 2-ї дієвідміни ходе, возе, носе;
10. давальний відмінок однини іменників чоловічого і середнього роду -ові, -еві.
Між ними «територія говорів перехідних творить досить широку географічну смугу, до якої належать південні частини колишньої Чернігівщини та північні колишньої Полтавщини» [10, с.175].
Наші акценти щодо наукової спадщини Всеволода Ганцова і зумовлені його пильною увагою до проблеми генези, формування та окреслення ареалів перехідних між північними і південними говорів.
З однієї сторони, стосовно всього північного наріччя його методика і власний «принцип діалектологічного розмежування українських говорів, який полягає в відмінній історії звуків ē, ō, ę і ь під наголосом і без наголосу в північних говорах», «дає змогу точніше відмежувати від південних не тільки північні говори, але й говори перехідні» [10, с.96].
Користуючись цим критерієм і тим фактом, що в напрямку з півночі на південь відмінна історія найпівденніше проявляється насамперед стосовно рефлексів давніх ō, ē, дослідникові вдалося «значно поширити територію перехідних (від північних до південних) говорів, залічивши до їх всі ті говори з монофтонгом і та навіть з палаталізованими перед ними приголосними, що разом із тим, як і поліські говори, послідовно заховують о, е незмінні в складах без наголосу» [11, с.96].
Перехідні говори по-різному формувалися на правобережжі і лівобережжі Дніпра. На Правобережжі «поміж старожитними українськими діялектичними групами такі перехідні говори витворилися і на північній і на південно-західній основі». Тому «вплив тут був обопільний» [11, с.134]. Саме тому «на південній Київщині маємо ... поєднання північних і південно-західних рис з перевагою південної фонетики і північної морфології» [11, с.132], а «говори південної Київщини не тільки географічно, а і з діялектологічного погляду становлять центральний український діялект, що органічно поєднує риси двох головних діялектичних груп українських — давніх північно-східних і південно-західних говорів» [11, с.133].
За дещо іншими критеріями виділені дослідником «перехідні від північних до південно-східних говори на Лівобережжі, що всі постали на північній основі, адже «говори південно-східної України - з'явище пізнішої формації», оскільки «територію цю колонізовано за пізніших часів - протягом ХV-ХVІП ст.» [11, с.134].
Поклавши за основу виділення на Лівобережжі ареалу перехідних (на північній основі) говорів факт наявності різних рефлексів у наголошеній і ненаголошеній позиціях давніх о та е, Ганцов у праці «Характеристика поліських дифтонгів і шляхи їх фонетичного розвитку» [13] логічно продовжив їх ґрунтовну фонетико-фонологічну і почасти ареалогічну характеристику.
Виразно відмежувавши «фонеми уо, іе, тобто ті психічні ідеальні норми, що завжди перебувають у нашій свідомості» [13, с.125] (і насамперед першої з них), від варіантів їх багатоманітної звукової реалізації, дослідник:
1.акцентував увагу на подвійну природу дифтонга уо, яка проявляється:
а) в наявності дифтонга уо, на місці давнього ō;
б)і «дифтонга іе на місці ē перед складом з ъ і в тих випадках, де звук ö замість ē з'явився шляхом аналогії (напр., дав.-місц. одн. прикметників та займенників ж. р. тоjöі, sіп'öі замість тоjēі, sіп'еі і т. ін)» [13, с.127];
2.із суто об'єктивних причин (за наявного матеріалу) обмежився говірками «південної Чернігівщини, переважно Козелецького повіту, містини, що займає посереднє географічне становище поміж центральними вкраїнськими говорами Полтавщини з чистим монофтонгом і (замість ō, ē) та говорами середньої Чернігівщини, як характерними говорами Лівобережного Полісся», оскільки «вони мають великий інтерес саме для розуміння згаданого процесу - переходу ō, ē в і, — бо дають можливість на певній території спостерегти мало не всі ті одміни, що в них можна вбачити різні хронологічні стадії цього процесу» [13, с.118];
3. неодноразово підкреслював, що «наголос в історії ō, ē довгих у північних українських говорах має велику вагу. Старі ō, ē в нових замкнених складах під наголосом дифтонгізувалися, а без наголосу залишилися короткими і зберігалися як о, е» [13, с.139-140].
Звичайно, підходи В.Ганцова до аналізу діалектних явищ були кроком уперед порівняно з попередньою спробою Івана Зілинського класифікувати (упорядкувати) українські говори у праці «Проба упорядкування українських говорів» [38] як за рівнем оперування діалектним матеріалом, так і глибиною узагальнення.
При цьому наріжні камені, що клалися в основу, залишалися спільними:
1. Для Зілинського, як і Ганцова, найважливішими були фонетичні явища, і насамперед – «ріжні стадії розвою основних о, е в закритих складах та старого ћ» [38, с.342].
2. Поділ української мовної території на дві діалектні групи (за Зілинським, два наріччя): північно-західну (архаїчну) і південно-східну (новоутворену) — приблизно в однакових територіальних межах (за Ганцовим, по лінії Балта — Канів — Суми).
Однак якщо для Ганцова в цьому поділі закладені діалектні першооснови (поділ діалектних одиниць на архаїчні і новоутворені), то для Зілинського північно-західне наріччя — це ще й територія, де власне повний перехід давніх *о, *е в і (на відміну від новоутвореного південно-східного наріччя) ще не завершився.
У ньому залежно від ряду фонетичних факторів, і насамперед різних ступенів переходу давніх *о, *е в і, дослідник і виділяє два піднаріччя: поліське, або північноукраїнське; карпатське [38].