Смекни!
smekni.com

Діалектна лексика у творчості письменників Сумщини (стр. 6 из 14)

Належної уваги заслуговують дослідження, присвячені історії та проблемам контактування східнополіського діалекту з південно-східним наріччям чи окремими його говорами за принципом погляду зі сторони - через призму становлення та окреслення зовнішніх меж останнього.

Так, Петро Бузук у праці «Діялектологічний нарис Полтавщини» [4], протиставляючи полтавські говірки говіркам «північного типу, що в них замість е, о з'являються так звані дифтонги або монофтонги не типу і», а ще більше акцентуючи, слідом за В.Ганцовим, на «залежність рефлексації е, о від наголосу», оскільки «межі цих обох фактів не збігаються», і характеризуючи цю ознаку за «важливішу рису північних говірок» [4, с.162-163], відзначив, що ізоглоси цих (та ряду інших) діалектних явищ проходять «приблизно в тому ж напрямі, що в ньому провів межу між перехідними говірками та південно-українськими Ганцов на своїй діялектологічній мапі України» [4, с.195].

У цьому зв'язку та в плані поповнення реєстру говірок, перехідних між власне східнополіськими та південно-східними, вартими уваги є й пасма ізоглос, виділені іншими дослідниками.

Зокрема, дослідниця середньонаддніпрянського діалекту Ганна Мартинова виокремлює на базі фонетико-фонологічного матеріалу північну межу середньонаддніпрянських говірок по лінії «східніше Білої Церкви - далі на південь по р. Росі - Миронівка Миронівського району — північніше Канева — південніше Переяслава-Хмельницького — далі в напрямку на Лубни до р. Сули», підкреслюючи при цьому, що «частина ізоглос пролягає північніше зазначеної лінії, де функціонують говірки із сукупністю рис північного наріччя» [53, с.21]. Аналіз же ізоглос лексико-семантичних явищ засвідчив, що «ареали північно-східної групи говірок правобережної Черкащини...» виділяються ізоглосами, «що перетинають східну зону по горизонталі і розташовані ступінчато в напрямку з півночі на південь», концентруючись «в основному у нижній течії річок Росі та Вільшанки і в верхів'ї річки Гнилий Тікіч» [53, с.67]. Серед лексем, поширених у північно-східній групі досліджуваних середньонаддніпрянських говірок, вона виділила також ряд лексем, «відомих іншим діалектам, зокрема поліським» [53, с.368].

Дослідниця припускає, що «полісько-середньонаддніпрянські ізоглоси є свідченням тривалих контактів говірок суміжних регіонів», однак вважає, що говорити про північноукраїнську основу середньонаддніпрянського діалекту не варто, оскільки «більшість проаналізованих лексем належить до інтердіалектних» [53, с.368 ].

Західна межа східнополіського діалекту проходить по Дніпру. Вона стабільна й виразна у дослідників північного наріччя чи окремих сусідніх (східно- та середньополіського) діалектів. На розв'язання питань виділення та внутрішньої диференціації східного Полісся було спрямовано й ряд інших праць дослідників минулого (XX) століття, наукові розвідки сучасних дослідників.

Питанням групування говорів займався І.М.Вагилевич. На його думку, в українській мові виділяються галицьке і київське наріччя, які розмежовуються ріками Серет і Буг. Умовно визначається ще карпатське наріччя, яке, за наявності в ньому особливостей галицького і київського наріч, характеризується домішками з сусідніх мов.

Заслуговує на увагу класифікація українських говорів академіка Агатангела Юхимовича Кримського (1871-1942), який поділив говори на два наріччя: західне і східне. Він робить спробу об'єднати всі українські говори у дві великі групи: західномалоруську та східномалоруську. У своїй праці «Українська мова, звідкіля вона взялася і як розвивалася» (1922) А.Ю.Кримський намагається обґрунтувати свою схему групування українських говорів і подати характерні ознаки кожної з двох основних груп. [78, с.260-261].

Спроба групування українських говорів А.Ю.Кримського не знайшла прихильників серед діалектологів та істориків української мови. В основу класифікації він поклав переважно лексичні, фонетичні, менше – морфологічні особливості.

Отже, проблемами діалектології як мовознавчої дисципліни, класифікацією українських наріч, говорів займалися багато відомих українських лінгвістів, які внесли вагомий внесок у розвиток цієї лінгвістичної науки.

1.2. Відомості про східнополіські (лівобережнополіські) говірки

Східнополіський говір – архаїчний діалект північного наріччя, що об’єднує групу українських говірок у північних районах Київської, Чернігівської та Сумської областей України, північній частині Брянської області Росії, в окремих районах Курської, Бєлгородської, Воронізької областей Росії. [Додаток А]. Межує на півдні з середньонаддніпрянським говором по лінії Київ-Прилуки-Конотоп і далі по річці Сейм до межі з російськими говірками.

Північна межа невиразна, проходить трохи на південь від державного кордону між Україною та Білоруссю. На півночі Чернігівської області і на крайньому північному кордоні Сумської області є групи говірок з білоруською діалектною основою.

Межа між східнополіським і середньополіським говорами пролягає в основному по Дніпру. По цій лінії проходила межа між Чернігівським і Київським воєводством, з середини ХVІІ ст. і до кінця ХVІІІ ст. Дніпро був державним кордоном між Росією і Польщею. Дослідники вважають, що найважливішим чинником є те, що Дніпро був природним кордоном між давніми етнічними групами східних слов'ян, що в основі східнополіського говору лежить мова давньоруського племені сіверян, основою середньополіського говору виступає мова полян і древлян.

Східнополіський говір зберігає багато реліктових форм. Цей говір не становить однотипного утворення, а за рядом діалектних явищ членується на окремі групи говірок, які межують з говірками південно-східного наріччя і постали внаслідок міждіалектної інтерференції. Північна група говірок охоплює говірки на північ від лінії річки Дніпро – гирло р. Снов через Чернігів і далі крайні північні говірки східнополіського говору пояснюються взаємодією з білоруськими говірками. Осібно стоять крайні східні говірки східнополіського говору, специфіка яких зумовлена не лише географічним положенням, а й міграційними процесами, що відбувалися на цій території [78, с.622].

Дослідники виділяють такі основні особливості східнополіських говірок:

1) східнополіські говори зберігають дифтонги на місці етимологічних [о], [е] та [ĕ]: [вуол], [діед];

2) для значної частини характерне акання [галавá], [вадá];

3) у більшості говірок диференціація фонем [е], [и] не залежна від наголосу;

4) наявність реліктів етимологічного [і] в північно-західній частині східнополіського говору;

5) втрата [j]на стикупрефіксальної й кореневої морфем [ви΄шла];

6) релікти давньої м'якості губних приголосних та [ ч’] в частині східнополіського говору;

7) ослаблення фонеми [ ф ] і заступлення її [ х ] чи [хв] [хутбол], [хвáра];

8) збереження дзвінкості кінцевих приголосних (зуб, кров);

9) наявність аферези [доднóйі];

10) закінчення [ у ] в давальному відмінку іменників чоловічого і середнього родів однини ( [дáд'ко у], [сеилу]);

11) паралелізм іменних форм в орудному відмінку [рукóйу] – [рукой]);

12) займенники ІІІ особи однини в непрямих відмінках виступає без початкового [н] (до її);

13) наявність усічених форм [дóбри], [стари´];

14) інфінітивний суфікс –ть при дієслівних основах на голосний [бит'];

15) складена форма майбутнього часу [буду робит'];

16) вживання сполучника да, дак у єднальній та протиставній функціях [78, с.622].

Найголовніші риси північних говірок такі:

- перехід ненаголошеного [е] в [а] після м'яких і стверділих приголосних ( [ос'еан'], [ос'а۬ н'], [с'аелоо], [с'еалоо], [жа۬н'іц:а]);

- вияв фонем [и] як [і] після м'яких приголосних або як [и(иі)] після твердих приголосних; рефлекси давнього і після губних: [і] ([в’ілк’і]), [іи] ([м’іилие]), [иі] ([биіт']) – у решти східнополіських говірок [и] ([вилки], [милие], [битие]);

- відповідник ненаголошеного ĕ в дієслові цілувати: [а] ([цалуват']);

- м'якість приголосних перед голосними переднього ряду ([с'ін'і], [т'іхоо], [о۬ д’ін], [з'еал'ениеĭ], [м’еан'е]);

- м'якість [з] в іменнику [з'а۬ з'у۬ л' ۬а], [з'е зу۬ л' ۬а];

- протетичний [й] в займеннику йон (йун, йуон) – «він»;

- збірні форми іменників типу [с'еи л' ۬ан':еи];

- називний відмінок однини прикметників і займенників середнього роду на -ойе ([малойе], [тойе]);

- збереження основ на г, к у крайніх членах дієслівної парадигми: [ст'еи р'еи гу], [п’еи ку];

- І особа множини теперішнього часу дієслів І дієвідміни на -ом ([н'еи сом]);

- прийменник са «зі» ([са мнойу]).

Крайні східні говірки (на схід від лінії Шостка - Кролевець) мають такі основні риси: