За Зілинським, північно-західне наріччя характеризується тим, що в ньому можна виділити у напрямку з півночі на південь три смуги говорів із різним ступенем переходу давніх *о, *е в і: дифтонгічну;
монофтонгічну (із монофтонгами у, о, ы, и та ін., які в своєму розвитку не дійшли до звука і;
чисто немонофтонгічну перехідну смугу із звуком і як рефлексами давніх о, е, ћ уякій, однак, можна почути й монофтонги попередньої смуги.
Оця третя (перехідна) смуга «обіймає в Чернігівській губернії:
південні части повітів Остерського, Козелецького, Ніжинського, південно-східні части повітів Кролевецького та Глухівського і цілий повіт Конотопський; південні части повітів Путивльського і Рильського по річку Сейм в Курській губернії та сумежні північно-західні угли повітів Сумського і Лебединського Харківської губернії; в Полтавській губернії: північно-західну часть повіту Роменського, весь Прилуцький повіт, північні части повітів Лохвицького, Пирятинського і Переяславського...» [38, с.344].
Перехідна смуга, за Зілинським, продовжується в напрямку на захід у сусідніх Київській, Волинській губерніях. Крім того, продовження її на південь наявне в багатьох говірках «в долині Сяну в Галичині... і наконець в значній части карпатських говорів» [38, с.344].
Територія перехідних говорів на Лівобережжі в Зілинського загалом та ж, що й у Ганцова (південні регіони колишньої Чернігівщини та північні колишньої Полтавщини).
Олена Курило, акцентуючи увагу не стільки на поліську географію, скільки на внутрішню природу (суть) північних дифтонгів, у праці «Спроба пояснити процес зміни о, е в нових закритих складах у південній групі українських діалектів» [47] піддала сумніву твердження Ганцова (і ряду інших дослідників) про єдиний для всього українського мовного простору процес переходу давніх *о, *е в і через стадію дифтонгів.
Підставою для цього їй слугували два взаємопов'язані фактори:
1. північна та південна «українські звукові системи настільки відмінні, що творять дві різні бази для двох різних процесів зміни *о, *е в нових закритих складах» [47, с.168];
2. підтвердженням цьому є той факт, що «рефлекси давніх *о, *е в нових закритих складах у південній групі українських діялектів ... не залежать від наголосу, а в північних діялектах зв’язані з наголосом» [47, с.167].
При цьому вона, відштовхуючись від тези Миколи Дурново про два різні процеси переходу *о, *е в і у двох основних (північній і південній) групах українських діалектів через спільну дифтонгічну стадію шляхом різного розвитку дифтонгів, прийшла до висновку, що «процес переходу о, е в і не мав у південних українських діялектів стадій дифтонгічности» [47, с.173].
Таким чином, за О.Курило, дифтонгічна стадія не була загальноукраїнською, а носила вузьколокальний (поліський) характер.
Погляди як Миколи Дурново, так і Олени Курило на різний перебіг процесів рефлексації давніх *о та *е в північних і південних українських говорах серйозно аргументовані і заслуговують на увагу. За такого розвитку фонетичних процесів маємо ще один доказ того, що перехідні між ними говори формувалися на північній основі.
Ф.Жилко в «Нарисах з діалектології української мови» в 1955 р. [34] припускав, що «територіальні діалекти доби початкового формування української мови визначалися кількома діалектними типами, а саме: 1) південно-східний (говори південної Київщини й частини Полтавщини-Посулля); 2) південно-західний; 3) північний». Вчений був переконаний, що «ці діалектні масиви лягли в основу тих діалектних груп, що є й тепер в українській мові...», а «на початку свого формування український народ займав середню Наддніпрянщину, Полісся і Волинь, Поділля, Галичину, Закарпаття і Буковину» [34, с.45].
За дослідником, твердження деяких істориків, які «вважали, що на територію Наддніпрянщини українське населення прийшло ніби після татарського нападу з Галичини, Поділля і Волині», та російського мовознавця О.І.Соболевського, який припускав, що «батьківщиною малоруського наріччя треба вважати південно-західний куток давньоруської землі», тобто галицько-волинське князівство», ... «не витримують жодної критики» [34, с.45], оскільки «південно-східний діалектний тип (говори середньої Наддніпрянщини) ... хоч і зазнав певних змін, але визначав напрям тих перетворень, що взагалі відбулися в говорах південного сходу України» [34, с.46]. І хоча «дальше територіальне розширення українського народу на південь і південний схід, колонізаційний рух українського населення на схід супроводилися інтенсивним змішуванням носіїв різних говірок української мови, основою ж формування цих нових говірок були наддніпрянські говори» [34, с.47].
Проте уже в другому (переробленому) виданні «Нарисів» автор обстоює дещо іншу думку. Стверджуючи глибоку архаїчність північного та південно-західного діалектних типів, він приходить до висновку, що «південно-східний діалектний тип у його найбільш виразному вияві - правобережно-наддніпрянських і полтавських говірках - генетично пов'язаний з діалектом полян, який входив до південної групи племінних діалектів - предків української мови. Проте давня племінна підоснова південно-східних говорів стерта пізнішими заселеннями і дозаселеннями з півночі і заходу українських земель. Тепер ця підоснова виступає невиразно,у вигляді ареалів окремих діалектних елементів. Діалектотворчий процес на південному сході України виявляється переважно в інтеграції різнодіалектних елементів» [32, с.14].
Пізніше Ф.Т.Жилко повернувся до питання про поділ україномовної території на окремі діалектні угрупування, стверджуючи, що «українська мова становить поєднання двох ареальних систем: 1) північної і 2) південної; поділ на дві діалектні групи ґрунтується на прослідках, що відображають у мовній комунікації дві групи східнослов'янських племен:
1) древлян і південних сіверян; 2) волинян, дулібів, бужан,
білих хорватів, тиверців і уличів» [32, с.14], а «ареальна
система південної діалектної групи ... виявляється ареальними системами південно-західної підгрупи діалектів і південно-східним діалектом» [32, с.23].
Правда, той факт, що полянський діалект не був віднесений Жилком до жодної з ареальних систем, що склали основу української мови, не перешкодив йому зробити висновок, що «формувався південно-східний діалект на новозаселених землях України внаслідок заселення і дозаселення з північних (поліських і південно-західних діалектів, пізніше з середньої Наддніпрянщини, говірки якої стали основою південно-східного діалекту» [32, с.26].
За Ф.Жилком, «західна межа східнополіського діалекту визначається приблизно вздовж р. Дніпра, східна межа розмежовується з говірками російської мови. Говіркові групи східнополіського діалекту вузькою смугою поширені на півночі слобожанських говорів у районі Рильська (Курська обл. РФ), Суджі, на північ від Білгорода - Старий Оскол Острогозьк і Георгіу Деж. Як ареальне утворення східнополіський діалект сформувався на території частини сіверян, а пізніше на території Чернігівського і Новгород-Сіверського князівств, між східнополіськими говірковими типами і говірковими групами південно-східного діалекту (слобожанським і середньонаддніпрянським) поширені говірки зональної структури (тобто перехідні - розрядка наша), переважно з основою північного діалектного типу» [32, с.22]. Межа між ними «пасмом ізоглос ареальних елементів визначається такою умовною лінією: р. Сейм - на схід від Прилук (Чернігівська обл.) — Біла Церква [32, с.26]. Північна ж межа «на Лівобережжі виявляється на крайній півночі Чернігівської області» [32, с.21], тобто дещо південніше українсько-білоруського кордону.
І.Г Матвіяс також дотримується думки, що «три наріччя української мови виділялися не завжди», оскільки «за давньоруської доби на території сучасної України населення утворювало дві етнічномовні групи: північно-східну і південно-західну - і відповідно виділялися північно-східне і південно-західне наріччя». Дослідник вважає, що «є всі підстави давні північно-східні говори співвідносити з полянами, древлянами, сіверянами і північними волинянами, південно-західні — з південними волинянами, уличами, тиверцями і білими хорватами» [52, с.31], хоча й дотримується думки, що «розрізнювальні риси українських говорів найчастіше відносно пізнього походження». Втім, це не перешкоджає дослідникові стверджувати, що «з виділенням на території України первісних північно-східного і південно-західного наріч добре пов'язуються висновки істориків про межі між Київським, Переяславським і Чернігівським князівствами як основою давньоруської держави, з одного боку, і рештою давньоруських адміністративно-політичних утворень у межах сучасної України, — з другого», а «ці межі, в свою чергу, є підстави пов'язувати з найдавнішими (племінними) етнічними межами» [58, с.32].
Південна межа поліських діалектів разом з перехідними (однак на північній основі) говорами Всеволодом Ганцовим у «Діялектологічній класифікації...» проведена південніше Холма, Луцька, Рівного і Новоград-Волинського, через Житомир, південніше Канева, через Лубни, по р. Сула до Сум і далі на північний схід.
Її ж Ф.Т.Жилко із урахуванням матеріалів до Атласу української мови для північних і південно-східних діалектів провів по лінії Бердичів - Фастів - Васильків - Переяслав-Хмельницький - Прилуки - по р. Сейм [33].
І.Г.Матвіяс за матеріалами АУМ провів умовну межу по лінії Володимир-Волинський - Луцьк - Рівне - Новоград-Волинський - Київ - Прилуки - Конотоп - по р. Сейм, зауваживши при цьому, що перехідна зона прослідковується як на північ, так і на південь від неї, а загалом територія власне північного наріччя поступово звужується [58, с.33-34].
Приблизно в цих же ареалах корелюються північні і південні говори С. П.Бевзенком [2].
Владислав Михайленко в досить широкому пасмі ізоглос, синтезованому за даними АУМ, акцентував, з однієї сторони, на тих, «які не творять широкої вібраційної зони ...» і «переважно пролягають по лінії Фастів — Васильків — Переяслав-Хмельницький Київської обл. — Прилуки Чернігівської обл. — Конотоп Сумської обл. — і далі по річці Сейм до межі з російською мовою», та на тих, які на межі північного і південно-східного наріч утворюють широку зону перехідних говірок (так звану смугу вібрації)», дійшовши висновку, що «за даними фонетичного розділу «Атласу української мови» протяжність зон вібрацій північного і південно-східного наріч сягає від 120 кілометрів на Правобережжі до 340 кілометрів на Лівобережжі, а «критерієм розмежування північного і південно-східного наріч є відмінності в рефлексації *о, *е в новозакритих складах, *ě, *ę, давніх *ы, *и (і)» [61, с.373-379].