Антична трагедія, генетично пов'язана з діонісійською культовою традицією і вільною творчою рефлексією над міфом (аполлонізм в давньогрецькій культурі), можливої через відсутність розвиненої жрецької касти, змогла адекватно відобразити складні колізії у відносинах двох головних героїв своєї культури — поліса (як колективу вільних громадян) і індивідуальності (людини, як міри всіх речей). У аттичній трагедії, що активно розвивалася якісь сто - сто п'ятдесят років, знайшли віддзеркалення всі проблеми драматичного існування людини, яка одержує свободу вибору і усвідомленого буття та втрачає, в той же час, органічний зв'язок з "хаосом рідним" алгоримізованого, багато в чому зручного світу-міфу.
Античний театр, прийнявши на себе функції механізму культури, сприяв зниженню властивого пасіонарному еллінському суспільству високого рівня агресії і перенесенню розвиненої змагальності зі сфери фізичного в сферу інтелектуальної і духовної евристики. Саме аттична трагедія (на відміну від інших театральних форм - комедії і сатирівської драми) приймає на себе функції механізму, що дозволив щонайменше на сторіччя зберігати єдність еллінства (у зв'язку з падінням значення атлетичної агоністики, у тому числі й Олімпійських ігор). Разом з народжуваними наукою (перш за все, математикою) і філософією аттична трагедія сприяла затвердженню нових культурних пріоритетів, якими стали "теорія" (споглядальність) і евристика (схильність до накопичення і поглиблення знань, прагнення до відкриття нових інтелігібельних істин). Виконуючи функції моделюючого механізму культури, античний театр і аттична трагедія, зокрема, вплинули не тільки на складання нових традицій античного парламентаризму (досить сказати, що перші ораторські трибуни в Греції з'явилися в будівлі театру Діоніса в Афінах, на піднесеному місці актора-протагоніста — логейоні, з тих пір таку назву носило місце для виступу політиків), практики вислухування аргументів виступаючого, перш ніж винести ухвалу, і тому подібних політичних новацій, але і на інші форми людської діяльності (мистецтва, приватне проведення часу, архітектуру тощо).
Самою формою свого існування в культурі аттична трагедія сприяла згладжуванню різких суперечностей між різними станами і прошарками античного суспільства: аристократи дістали можливість матеріальними вкладеннями в театральну постановку і оплатою дійства виконати громадську літургію, а неімущі — право на високоінтелектуальне, розвиваюче, художнє проведення часу, якого у них не могло бути через мізерність особистих коштів; громадяни різних держав дістали можливість інкорпорації в чужих полісах. Навіть жінки в давньогрецькому театрі (зокрема, в Аттиці, де їх особливо пригноблювали) дістали можливість вільно висловлюватися (принаймні, в просторі театрону) на актуальні політичні і онтологічні теми. Театр в класичний період стає місцем само демонстрації і само рефлексії полісу. Яскраві індивідуальності свого часу дістали можливість реалізуватися через співпрацю в театрі. Тут зароджувався незвичний для високоіндивідуалізованої Греції досвід спільної творчої праці, тобто нова модель співіснування і співтворчості.
Розвиваючись у сфері дозвілля, у сфері Гри, що мала в античному суспільстві виключне значення, трагедія за своїм змістом стає інтригою античної культури, оскільки в ній знаходять адекватне віддзеркалення складні колізії становлення і функціонування в полісі індивідуальності. На матеріалі цього виду людської творчості ми можемо відбудувати ментальну картину миру, в якій протягом періоду класики йдуть зміни в напрямі індивідуалізації всіх основних категорій культури: простору і часу, буття, героя культури, краси, доблесті, цінностей тощо. На місце архаїчної гармонії в світобаченні прийшов етичний світ, в якому найважливішу роль починає грати окремий індивід, Людина, як міра всіх речей.
Саме аттична трагедія першою "обживає" ідею індивідуального людського щастя, а потім і "прості" цінності приватного життя. У творчості чудових індивідуальностей свого часу Есхіла, Софокла і Еврипіда складні філософські ідеї знаходять зрозуміле сучасникам "людське вимірювання", відбиваються через індивідуальне людське життя.
Новоєвропейська культура, як і новоєвропейський тип індивідуальності багато що успадкували від античності. — Це і тяжіння до творчості, яка ще людьми класичної Греції сприймалося як прояв богорівної людини, виліпленої з попелу титанів і поглиненого ними Діоніса; і прагнення до самореалізації і в той же час соціальної значущості і корисності; це і відкриття свідомості, якою до світової історії і культури увійшла аттична трагедія — унікальна модель своєї культури. Але, з іншого боку, й хоч по-різному явлену, але єдину для європейської культури у всі її епохи тягу людини відхилитися від свідомості, відповідної тій, яку було відкрито давньогрецькою трагедією. Дуже важко переживає індивідуальність це стояння на вічному суді Долі і Совісті, дуже важка проблема Вибору, за який прийдеться нести індивідуальну відповідальність, оскільки, як довела аттична трагедія, божественна педагогіка вже завершена і всі осудні перед лицем Буття. Трагічно пережите античністю відкриття індивідуальності спонукає знов і знов звертатися до цієї епохи за пошуками рецептів виходу із складних лабіринтів сучасної культурної ситуації постмодернізму, в семіотичному полі якої значущу роль грають античні алюзії і ремінісценції, а прямі постановки античних трагедій стають "хітами" театрального репертуару.
СПИСОК ВИКОРИСТОВУВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Аверинцев С.С. Плутарх и античная биография. - М.,1975.
2. Анненский И. Ф. Античная трагедия // Еврипид. Трагедии. — СПб., 1999. С. 215—252.
3. Анпеткова-Шарова Г. Г., Чекалова Е. И. Античная литература: Учеб. пособие. — Л., 1989. С. 117-119.
4. Античная литература. / Под ред. проф. А. А. Тахо-Годи. — М., 1986.
5. Аполлодор. Мифологическая библиотека. – М.: Наука, 1993.
6. Аполлоний Родосский. Аргонавтика / Пер. Г. Церетели // Александрийская поэзия. — М., 1972.
7. Аристотель. Афинская полития.// Аристотель. Политика. Афинская полития. М, 1997. - С. 251 – 343.
8. Аристотель. Никомахова этика. // Аристотель. Сочиненения в 4 тт. – Т.4. – М., 1984. – СС. 53-293;
9. Аристотель. Политика// Аристотель. Сочиненения в 4 тт. – Т.4. – М., 1983. СС. 3-52.
10.Аристотель. Поэтика.// Аристотель. Этика. Политика. Риторика. Поэтика. Категории. - Минск: Литература, 1998. - С. 1054-1112.
11.Бартонек А. Златообильные Микены. - М., 1992.
12.Бахтин М.М. Естетика словесного творчества. – М., 1979.
13.Варнеке Б.В. Актеры древней Греции.- Одесса,1919.
14.Вергилий. Буколики. Георгики. Энеида / Пер. С. Шервинского и С. Ошерова. — М., 1979.
15.Винничук Л. Люди, нравы и обычаи Древней Греции и Рима. — М., 1988.
16.Гегель Г. В.Ф. Эстетика: В 4-х т. - М., 1969, Т.2.
17.Геродот. История. В 9-ти кн. / Пер. Г.А. Стратановского. – М., 2001. – Кн.8. Клио.
18.Гесиод. Теогония / Пер. В. В. Вересаева // Эллинские поэты. — М., 1999.
19.Гигин. Астрономия / Пер. А. И. Рубана. — СПб., 1997.
20.Гигин. Мифы / Пер. Д. Торшилова. — СПб, 2000.
21.Гомер. Илиада / Пер. Н. И. Гнедича. — М., 1980.
22.Гомеровские гимны / Пер. В. В. Вересаева // Эллинские поэты. — М., 1999.
23.Грейвс Р. Мифы Древней Греции. — М., 1992.
24.Греческая эпиграмма. — М.: Художественная литература, 1960.
25.Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов. – М., 1986.
26.Диодор Сицилийский. Историческая библиотека. Мифология. — М., 1999.
27.Доватур А.И. Рабство в Аттике в VI-V вв. до н.э.- Л., 1980.
28.Еврипид. Трагедии / Пер. И.Ф. Анненского и С.В. Шервинского. – СПб., 1999.
29.Еременко В. П. Мистика в православии. — К.: Наукова думка, 1986.
30.Замалева Т. М., Овчинникова Е. А. «От плода уст своих…»: свободомыслие и философия в Древнем мире. — СПб., 1995.
31.Зелинский Ф. Ф. Древнегреческая религия. — К., 1993.
32.Зелинский Ф. Ф. История античной культуры. — СПб., 1995.
33.Иванов Вяч.В. Дионис и прадионисийство // Эсхил. Трагедии. — М., 1989. С. 351—452.
34.Иванов Вяч.В. Эллинская религия страдающего бога // Эсхил. Трагедии. М., 1989. С. 307—350.
35.Иллюстрированная история религий. — М., 1993.
36.Ильин И.А. История искусства и эстетики: Избр. статьи. – М., 1983.
37.Каган М.С. Художественная критика и научное изучение искусства // Советское искусствознание, вып. 1, 1976. - СС. 318-344.
38.Колпинский Ю. Д. Великое наследие Античной Эллады. - М., 1988.
39.Лауэнштайн Д. Элевсинские мистерии. – М., 1996.
40.Лисий. Речи / Пер. СИ. Соболевского. - М.,1933
41.Лосев А. Ф. Дионис. // Мифы народов мира. Энциклопедия. - Т.1. — М.: Советская Энциклопедия, 1991. - С. 380–382.
42.Лосев А.Ф. Очерки античного символизма и мифологии. – М.: Мысль, 1993.
43.Лосев А.Ф. Античная мифология в ее историческом развитии. – М., 1957.
44.Лосев А.Ф. Античная мифология в ее историческом развитии. – М.: Гос. учебно-педагог. изд-во Мин. Просвещения РСФСР, 1957.
45.Мень А.В. История религии: в поисках Пути, Истины и Жизни. — М., 1992. — Т. 4. Дионис, Логос, Судьба.
46.Мережковский Д.С. Рождение богов. Тутанкамон на Крите. // Его же. Мессия. – М.: Изд-во Ивана Лимбаха, 2000.
47.Мисюн А.В. От мифа к трагедии (к проблеме развития рефлексии над мифом) // Сб. науч. трудов кафедры культурологии ОГПУ. — Вып. 4. — Одесса, 1999, С. 48-53.
48.Мисюн А.В. От Олимпии к театру: поиски новых социальных регуляторов классической эпохи. //Докса. Збірник наукових праць з філософії та філології. Вип.. 8. Грецька традиція в сучасній культурі. – Одеса: ОНУ ім. І.І. Мечникова, 2005. – С. 110–119.
49.Нильссон М. Греческая народная религия. - СПб., 1998.
50.Овидий. Метаморфозы / Пер. С. Шервинского. — М., 1979.
51.Овидий. Фасты / Пер. С. Шервинского // Овидий. Элегии и малые поэмы. М., 1973.
52.Ораторы Греции. - М., 1985
53.Павсаний. Описание Эллады / Пер. С. П. Кондратьева. М., 1994. Т. 1—2.
54.Платон. Законы. // Сочинения в 3 тт. – М.: Наука, 1968-1972. – Т. 3, ч.2.
55.Плутарх. Застольные беседы /Под ред. Я. М. Боровского, М. Л. Гаспарова. Л., 1990.
56.Плутарх. Сочинения. / Пер. С.С. Аверинцева, Э.Г. Юнца и др. – М.: Высшая школа, 1983.