“А я один до цього гаю з своєю мукою прийшов. Щасливий той, хто в світі має Своє гніздо, а в нім любов”. [163] Або гостріше: “..Завжди я сам. Твоїм очам я вже не вірю, Не вірю я твоїм сльозам”. (“Якби я знав, що сонце встало”)[164]Підсумком поетового життя у подружжі у ті часи може слугувати вірш “Як дивно”, в якому з’явилися такі рядки: “Як дивно! Любить і не вірить в любов, і жити, Маріє, з тобою...”[165]Ще яскравіше описані взаємини між подружжям та великий жаль поета з приводу такого стану речей у вірші “Квітки”, в якому В. Сосюра прирівнює їхнє нещасливе життя до квітів, які через свою недбалість та байдужість дружина звичайно потоптала: “Над рікою вітер віє і шумить у морі трав. Серця квіти, щастя мрії – Я усе тобі відав. Та як вітер цей, Марії, Що над хвилями ріки, Ти розвіяла ті мрії, Потоптала ті квітки.
Не судилось нам з тобою Тиску теплого руки. Що ж ти дивишся з журбою На потоптані квітки?”[166]Обставини ще більше погіршувались – під час одного з чергових нападів шалу Марія Гаврилівна порвала рукописи з віршами поета. До того, ще мала місце ізоляція чоловіка від синів та друзів. Однак і таке можна простити задля сімейного щастя. Але було ще гірше – Марія Гаврилівна не могла та не хотіла збагнути українства в творчості та житті свого чоловіка. Це було головним джерелом непорозумінь. Саме у такій психологічній атмосфері доводилося жити поетові аж до самої війни. До речі, непорозуміння стосовно глибокого патріотизму В. Сосюри були також однією з причин негараздів у першому подружжі поета з Вірою Берзіною, яка сповідувала великоросійський шовінізм та ненависно ставилася до самої ідеї самостійності України.[167] Тоді у віршах поет докоряв собі з приводу свого подружжя: “Ми з тобою зійшлися в маю, ще не знав я, що значить ідея. Ти й тоді Україну мою Не любила, сміялася з неї.” [168]Коли у 1941 році вибухнула Друга світова війна, родина Сосюр знаходилася в різних місцях, що дуже важко довелося переносити поетові. Скоро поета було залучено до агітгрупи в Києві, метою якої було підтримувати на дусі солдатів, щоб їм було легше тримати опір загарбникові. Потім поета було евакуйовано до столиці Башкирії, Уфи. Побувавшу в Уфі деякий час, він вертається на фронт, де стає кореспондентом. Принаймні, з одного боку його життя стає радіснішим – його потребують та нагороджують черговими медалами.Власне у цей, самий по собі складний час поет дізнався, що його дружина працювала агентом Міністерства державної безпеки (МДБ). Наслідки цієї інформації виявилися для В. Сосюри дуже серйозними, позаяк у нього наступив рецидив психічної хвороби. Важкі це були часи, і це помітно в поемі “Марія”, в якій поет неначе пояснює поступки дружини обов’язком, від якого відмовитися ніяк, але все-таки не має внутрішньої змоги назвати цих учинків інакше, ніж відступництвом: “І де не йду я, дві Марії Зі мною тінями ідуть”.[169]Війна була часом, в якому знову став помітним патріотизм поета, та в якому йому знов дозволено було звертатися до українських сюжетів у творчості. Тоді ним знов оволоділа національна ідея. Так він і вернувся до свого обов’язку, мобілізувати народ до боротьби проти ворога, за Україну.[170] В 1944 році було опубліковано один із більш відомих творів поета - вірш “Любіть Україну”. Вірш цей сподобався широкому колу читачів та громадян взагалі, однак партійні керманичі знов почали ставлятися до поета дедалі холодніше. Врешті, вірш “Любіть Україну” вилучають зі збірок.1948 рік приносить чергову зраду з боку Марії Гаврилівни, яка пише детального листа тодішньому голові Спілки письменників, зміст якого свідчить про інтимні стосунки між нею та адресатом листа. В цому ж листі, Марія Гаврилівна немов передає звіт, в змісті якого багато-чого поганого про її чоловіка. Звичайно, що Марія Гаврилівна не розуміла свого чоловіка та приєднувалася до тих, які в своїй критиці називали поета націоналістом. Це, та її зрадницька поведінка призвели до розлучення, яке і відбулося в 1949 році. Враження від цих подій звичайно прозвучалии і у поезії В. Сосюри: “А Марія? Кат і вітер... Де ти був? Куди!? А сама?! Од ночі гніту втік я назавжди.”[171]