У 1920 році було створено Донецьку губернію, до складу якої увійшли Бахмутський, Маріупольський та Слов'яногірський повіти Катеринославської губернії, Старобєльський та частина Ізюмського та Куп'янського повітів Харківської губернії, Таганрозький та частина Донецького і Донського округів області Війська Донського.
У липні 1932 року створено Донецьку область, центром якої спочатку став Артемівськ, а потім Сталіно (нині Донецьк)[15]. У червні 1938 року територію Донецької області було розділено на дві області - Сталінську та Ворошиловградську.
В 20-30-ті роки в Донеччині відбувався подальший розвиток системи освіти в результаті якого в 1939 році нараховувалося вже 7 вузів, які перетворили Донбас на видатний вузівський центр. Зароджено мережу культурно-просвітницьких установ, виникли театри, філармонія, бібліотеки, клуби, розвивалося кіномистецтво. З 1923 року почав виходити літературно-художній журнал «Забой»[16].
Голодомор 1932-33 рр. відбився і на Донеччині та її жителях, особливо у сільських районах. Жителі інших частин країни намагались втекти від голоду саме до міст Донбасу. Величезна потреба робочих рук спричинила те, що, на відміну від інших регіонів країни, приїхати на Донбас можна було і без окремого дозволу властей. Хоча наслідки голодомору на Донбасі були відчутними ще тривалий час, по Донбасу було вдарено ще сильніше у рамках терору Сталіна проти т.зв. ворогів народу, саботажистів, відступників, шпигунів та Православної Церкви. Жителі Радянського союзу уявляли собі Донбас як рай для різноманітних втікачів з інших регіонів. Зрештою, саме таку роль він часто відігравав.
З другого боку, Москва не довіряла лояльності цього „раю для незалежних” і саме тому Донбас став головною мішенню терору Сталіна, пік якого припав на 1937-1938 рр[17].
З 1941 по 1942 рік, під час німецької окупації, Донбас знаходився під правлінням німецької військової адміністрації. Після закінчення Другої світової війни, все повернулося до довоєнного стану за рахунок величезних інвестиційних коштів[18]. У післявоєнні роки відновлювалися й розвивалися система освіти, відроджувалася культура. На 60-ті роки ХХ століття припав бурхливий розвиток системи вищої освіти. Тоді було перетворено Сталінський індустріальний інститут у політехнічний, а його Краматорський філіал - у індустріальний інститут. В області також відкрилися два нові вузи, тобто Інститут радянської торгівлі і філіал Харківського інституту мистецтв. Донецький педагогічний інститут перетворено в університет.
Внаслідок бурхливого промислового розвитку, у середині 80-х років Донбас став найбільш урбанізованим регіоном України. Тоді аж 90% жителів Донеччини проживала у містах. Межа середини 80-х та початку 90-х років, а особливо роки перебудови після падіння СРСР, принесли у Донбас дуже складні й суперечливі соціо-економічні й політичні переміни. Тоді на Донбасі відбувалися могутні шахтарські страйки, які ще більше погіршували стан промислового виробництва. Водночас формувалася багатопартійна система, засновувалися громадсько-політичні та інші організації «третього сектора», число яких на 2005 рік на Донеччині перевищує 5000. Серед перших потужних національно-демократичних організацій, створених у цьому часі, було Донецьке обласне Товариство української мови ім. Т.Шевченка (1989) засновниками якого була інтелігенція краю - В.Оліфіренко, Г. Гордасевич, В. Тиха, А. Загнітко, В. Білецький, В. Познанська, Ф. Олехнович та ін., число членів якого у 1992 р. Сягало 3000 чол.[19]
Кризовий стан екології залишився однією з найсерйозніших проблем регіону. Основні об’єкти, що забруднюють довкілля – шахти, збагачувальні фабрики, металургійні підприємства. В регіоні Донбасу височать понад 600 териконів, третина яких горить, виділяючи, зокрема, оксид сірки, існують десятки мулонакопичувачів та шламовідстійників, де захоронені відходи вуглезбагачення, малі ріки та інші водойми замулені, мул же містить важкі металі, в кількостях, що в десятки і сотні разів перевищують допустимі норми. Крім того, повітряний басейн над регіоном Донбасу є найбільш забрудненим в Україні, особливо у містах Макіївці, Маріуполі, Алчевську, Стаханові та ін.[20] Екологічна катастрофа відбивається на житті та здоров’ї мешканців.
Проголошення незалежності України, та перехід від планової до ринкової економіки виявилися періодом великих випробувань для Донеччини.
Все це сталося в умовах розірвання господарських зв'язків, користування застарілим промисловим фондом та технологією. Додатково, абсолютна перевага галузей важкої промисловості, визначили особливу гостроту економічної кризи. З 1997 р. уперше за останні 8 років було зафіксовано деякий сплеск зростання виробництва[21]. Надалі промисловість регіону все більше «прибавляла» в темпах відродження, яке, однак, протікає дуже непросто внаслідок фактора старопромислового регіону, - закриття шахт, які є містоутворюючими підприємствами, безробіття, перепрофілювання населення тощо. Подібні кризові процеси вже важко і непросто переживали регіони-аналоги в усіх куточках світу – Пітсбург в США, Рур – в Німеччині, сучасна польська Сілезія. Проблеми реструктуризації промисловості там, хоч і важко, були вирішені, що вселяє надію і оптимізм стосовно майбутнього Донбасу.
1.2 Етносоціологічний феномен Донбасу
Як вважає Г. Куромія, японський історик, який займається історією України взагалі та Донбасу зокрема,” на Донбасі віддавна побутує легенда, згідно з якою цей край почали заселяти втікачі Римської імперії, бо на них у цих диких, малообжитих і неспокійних місцях не поширювалася влада закону. І навіть коли людині виносили смертний вирок, Донбас дарував їй життя. Власне, в цьому, як не крути, а в промовистому (з психологічної та соціальної перспективи) факті багато правди. У Донбасі віддавна сусідували воля й сваволя, великі багатства й глибокі злидні, честь і безчестя. Те, що в іншому місці було очевидним, на Донбасі переставало діяти, а те, що було саме собою зрозумілим у Донбаському степу, в інших регіонах здавалося диким і незбагненним”[22].
На думку Г. Куромії, Донбас належить до регіону, який колись називали «Диким полем», тобто нічиєю землею, яка приваблювала шукачів свободи. Отже, «Дике поле» ставало вільним козацьким степом. Навіть після його завоювання, контроль метрополії над колишнім прикордонням залишався слабким, а дух свободи стійко тримався. Дослідник навіть вважає, що теперішнє національне відродження засноване на козацькому міфі, а Донбас у такому разі видається “найукраїнськішим” з усіх регіонів України. Варто навести ще один висновок Г. Куромії, позаяк він видається дуже важливим для зрозуміння як історії, так і сьогодення Донбасу. Ідеться про поняття “класу” і “нації” як дві важливі концепції політичного мислення, що сформувалися внаслідок реакції на просвітництво, та які не підходили і не підходять до реалій політики в Донбасі. Марксистам було дуже важко у Донбасі навіть у часи пролетарської революції і громадянської війни. Так само було й із національно-демократичними партіями у часи, коли вони розквітали в інших місцях після розпаду як імперської Росії, так і Радянського Союзу[23].
Спершу основна роль у визначенні постійного населення Донеччини належала українському та донському козацтву.
Вже в перші десятиріччя XVI ст. під впливом польсько-литовської війни виштовхнуте за Сіверщину її населення потрапляє на «Дике поле». Організація Запорозької січі та походи Д. Вишневецького (Байди) на дніпровські міста Кримського ханства у середині XVI ст. ще сильніше закріпили вплив українського і донського козацтв у регіоні. Його наслідком було поступове витіснення кримських та ногайських татар та поширення козацького впливу як на Подонців'я, так на північне Приазов'я. У ті часи українськими козаками формувалася сторожова служба Московської держави, завданням якої було захищати центральну владу від татар[24]. Однак Військо Запорозьке вело боротьбу не тільки проти турецько-татарської агресії, але й проти зазіхань на неї царського уряду[25].
Черговий етап заселення Донеччини відзначався поєднанням стихійної народної колонізації із намаганням Росії зміцнити свій вплив у регіоні. Народна колонізація помітно посилилась після Андрусівського перемир'я, внаслідок якого Україну було поділено по Дніпру між Польщею та Московією. Повернення польської шляхти на правобережну Україну спричинило великомасштабний перехід учасників національно-визвольної війни на лівобережжя. Для царського уряду ситуація, що склалася виявилася нагодою для заселення новозбудованих міст, розташованих на шляхах, якими татари добиралися до центральних районів Московії.
Ріст численності населення на Слобожанщині збільшував попит на сіль, що штовхнуло місцевих солеварів відшукати соляні джерела в різних місцях регіону. Позаяк бахмутські соляні джерела виявилися найбільш корисними, вони спонукали місцевих солеварів переселятися на р. Бахмут. В 1703 році там уже знаходились не тільки соляні варниці, але й поселення, що поклало початок місту Бахмуту.
Намагаючись більш надійно забезпечити південні кордони в XVIII ст., царський уряд розміщує вздовж кордону військові поселення, які формувалися не лише із служилих людей центральних районів Росії, але й з іноземців. До речі, так у 1754 р. між Бахмутом і Луганню виникло військово-землеробське поселення, зване Слов'яносербією. Якщо в другій половині ХУІІІ ст. на території краю числилось 114 поселень, то на початку ХІХ ст. їх було вже 493 (серед них 383 складали приватновласницкі). Села належали переважно місцевій чиновницькій та військовій верхівці, проживало в них по декілька тисяч кріпаків.