“У степу могила
З вітром говорила:
“Повій, вітре буйнесенький,
Щоб я не чорніла...[81]”
Пісня, яка оспівує Савур-Могилу та яку любив співати Т.Г. Шевченко, існує у народі під назвою “У полі могила” та вміщує також наступні згадки про Донецький край того часу:
“І вітер не віє
І сонце не гріє
Тілько в степу при дорозі
Могила чорніє.
У тім степу річка
Через річку кладка
Ой не кидай козаченьку
Рідненького батька...[82]”
Савур-Могила згадана також у багатьох переказах та легендах, як наприклад “Де бере чумаків біс”, що згадує хитрого розбійника Саву, який живе на Савур-Могилі та нападає на чумаків на дорозі. Про Савур-могилу легенда говорить: “Савур-Могила, Теплинський ліс, де бере чумаків біс[83].” Інша легенда намагається пояснити виникнення Савур-Могили. Вона згадує козака іменем Савур, вбитого “бусурманами”. За легендою, на місці загибелі Савура виросла велика могила, на горбі якої поховали порубане тіло козака[84].
Козацькі сюжети, пов’язані з Донецьким краєм, згадують багато інших народних творів, як наприклад пісні “Ішов козак з Дону”,
“Їхали козаки із Дону додому”, дума “Вдова Сірчиха-Іваниха”, темою якої смерть козацького отамана Івана Сірка в бою в місті Тор, та багато інших. Інша, дуже популярна пісня “Чорна рілля” оспівує розорену війнами східноукраїнську землю:
“Чорна рілля ізорана, гей, гей
Чорна рілля ізорана
І кулями засіяна, гей, гей
І кулями засіяна.
Білим тілом зволочена, гей, гей
Білим тілом зволочена
І кровію сполощена, гей, гей
І кровію сполощена[85].”
Твори ці часто зустрічалися в різних варіантах, оскільки, як це буває у фольклорі, творчість, що побутує в усній формі та виконується різними виконавцями, приречена на зміну сюжетних елементів[86]. Зрештою, таким способом народна творчість перетинала межі регіону, що сприяло функціонуванню та поширенню її різних варіантів по всій країні.
Важливі довідки про солеварний промисел у місті Торі, заснування якого пов’язане саме з видобутком солі, знаходяться у творчості Климентія Зіновіїва, ієромонаха та мандрівного поета, який жив на зламі ХУІІ та ХУІІІ ст. Зіновіїв присвятив переважну частину своєї творчості людям різних, частіше ремісницьких професій[87]. У своєму творі “Про соляників, торяників, бурлаків, які солі господарські варять” Зіновіїв переказує багато спостережень про початки солеварної індустрії на Донеччині та про суспільство регіону тих часів. Автор описує важку працю солеварів на торських озерах та просить Бога бути прихильним до праці бурлаків[88].
2.3 Літературне життя Донбасу в ХІХ – поч. ХХ ст.
Початок наступної хвилі бурхливого розвитку письменства на Донбасі припадає на ХІХ століття. Цей період асоціюється з декількома видатними письменниками, які походили з Донбасу, або присвятили йому своє творче зусилля. Щоб проілюструвати цей період, зупинимося на найбільш значущих постаттях.
Безсумнівно одним із видатних донбасівських письменників-романтиків цього періоду був Михайло Петренко, який народився та жив у Слов’янську в ХІХ столітті. Сьогодні М. Петренко особливо відомий як автор пісні “Небо”, яка стала популярною по всій країні[89]. Відомо, що М. Петренко любив своє місто, якому присвятив цикл віршів “Слов’янськ”. З цим містом пов’язано багато різноманітних вражень з його життя, які не могли не мати впливу на пізнішу творчість автора. Ідеться про його радісне дитинство на Донбасі та пережиту тут першу, нещасну любов[90].
Хоча народився він на Харківщині, а не на Донбасі, Борис Грінченко, все-таки присвятив регіонові величезний шматок свого життя та, звичайно, чималу частину своїх прозових і поетичних творів та нарисів. Зв’язки Б. Грінченка із Донбасом почалися, коли він став вчителювати в школі Христі Алчевської в селі Олексіївка на Луганщині та відбиваються в його творчості[91]. Вважається, що період, який Б. Грінченко провів на Луганщині, був часом його формування як письменника та який вплинув на багато написаних ним творів.
Саме тут він розвивав свій педагогічний талант та продовжував літературну, громадську та наукову діяльність, назавжди вписуючись в картину регіону[92].
Іншим відомим донбасівським поетом був Микола Чернявський, який збагатив дискурс цього часу завдяки поєднанню в своїй поезії різних напрямів, тобто романтичного, реалістичного та модернізму.
У своїй творчості він також звертався до новітніх тоді течій як імпресіонізм та символізм. Багато місця у творчості М. Чернявського зайняв рідний край, тобто степовий Донбас. Прикладом були “Донецькі сонети”, які вийшли в 1898 році в Бахмуті та, ймовірно, були першою художньою книжкою, надрукованою на Донбасі. Творчість М. Чернявського насичена не лише духом степового краю, але теж сучасним його життям. У своїх віршах (н.пр. “Шахтар”) поет звертається до сюжетів пов’язаних з працею шахтарів. Доля М. Чернявського виявилася трагічною, позаяк його було арештовано НКВС та сфабрикованими звинуваченнями засуджено на смертну кару, яку було здійснено у січні 1938 року[93].
Спиридон Черкасенко, який народився на Миколаївщині, потрапив на Донбас у зв’язку з роботою на посаді вчителя з 1895 року. На Донбасі він активно увійшов у тутешній літпроцес, пишучи та друкуючи в часописах свої вірші, оповідання та драматичні твори. Познайомлення С. Черкасенка з тяжкою працею шахтарів спричинило його зацікавлення цією тематикою та присвячення своєї творчості саме їй. Класові суперечності, які тоді охопили Донбас не залишили письменника байдужим до долі шахтарів того часу (нюпрю вірш “Шахтарі”). Дуже цікавий вірш “Монолог”, зміст якого можна б віднести і до сьогоднішніх часів, а особливо до подій кінця 80-тих років на Донбасі. С. Черкасенко є одним із перших, які приділили шахтарям та їхнім справам стільки уваги та які у своїх творах так глибоко аналізували їхнє життя, досліджував шахтарське суспільство Донеччини[94].
“Велетнем із Донбасу” назвали Микиту Шаповала, автора багатьох статей та книг, кількох поетичних збірок та підручників. Крім письменства, М. Шаповал займався дослідженням соціологічних тем та громадською діяльністю. Спектр його діяльності виходив далеко поза рідний Донбас і став всеукраїнським. М. Шаповал добряче розумів, як важливо було для України мати свідому інтелігенцію та працював на те, особливо в рамках часопису “Українська хата”[95]. І в його творах зустрічаються згадки про Донбасівські сюжети, які він зрештою дуже добре знав, виховавшись в Бахмутському повіті та почавши працювати на шахті ще молодим хлопчиною[96].
Так і почалися 20-ті роки ХХ-го століття, які на Донбасі виявилися дуже бурхливим періодом з огляду на тяжку ситуацію з суспільно-економічного боку. Все-таки саме у ті тяжкі часи, у вересні 1923 року в Бахмуті вийшов перший нумер місячника “Забой”, який видавався як додаток до відомої вже газети “Всеросійська кочегарка”. Протягом короткого часу на сторінках “Забою” стали друкуватися дебютуючи тоді поети, наприклад Володимир Сосюра, Павло Безпощадний, Григорій Баглюк та інші. У наступні роки до гуртка, який створив довкола себе “Забой”, прибуло ще багато інших талановитих письменників із Донбасу. На жаль, русифікація, яку в другій половині 1930-тих років було посилено на Донбасі, спричинила поповнення змісту “Забою” текстами багатьох російських письменників. Боротьба радянської системи проти “Забою” продовжувалася та прибирала дедалі серйозніших мірил. В 1933 році було знищено україномовний тираж журналу та заарештовано головного редактора, Григорія Баглюка та його заступника, Василя Гайворонського. Г. Баглюка було відправлено до Воркути де його розстріляно в 1938 році[97].
Серед письменників, які пов’язані з Донбасом та які дебютували в 1920-ті роки, називається декілька дуже відомих сьогодні прізвищ. Одним із них є прізвище Павла Байдебури, який в своїй творчості присвятив Донбасові багато уваги. Про Донбас він писав як для дорослих (історичний роман-трилогія про Донеччину), так і для дітей (книга “Діти шахтарів”)[98].
Серед цих письменників числився також Григорій Баглюк, поет і прозаїк, про якого я згадав раніше при нагоді журналу “Забой”. Г. Баглюк починав свій робочий шлях як шахтар. Однак він дуже цікавився літературою та скоро став відомим серед “забойців” поетом. У статтях та нарисах Г. Баглюк описував життя трудового Донбасу. Рідному краю присвятив також свої романи[99].
Якщо розглядати період 20-тих та 30-тих років ХХ століття, Донецька тематика найчастіше звучала у творах Сави Божка, Льва Скрипника та Володимира Сосюри. С. Божко розпочав свій писменницький шлях історичним романом “В степах”. Соціологічні міркування, які С. Божко вмістив у своєму романі, стали основою для розкриття ним картини становлення Донеччини як промислово-вугільного регіону України. Згодом С. Божко почав писати на шахтарську тематику, причому робив це у дуже цікавий спосіб, за допомогою багатопланового погляду на долю гірників в контексті суспільно-політичних проблем Донбасу. У 1930-тих роках С. Божка почали цькувати та врешті звинуватили його в участі в антирадянському націоналістичному підпіллі. Його відправили у в’язницю, з якої звільнили в 1943 році під час Другої світової війни. У повоєнні роки до письменства його так і не пустили і йому залишилося працювати на шахті аж до смерті в 1947 році[100].