Більшість з них були вихідцями з різних районів України, серед них зустрічалися і колишні запорожці. Уряд також намагався поселити в регіоні служилих росіян, створюючи цілі однодвірські та розкольницькі слободи. Іноземці складали незначну частину населення. Найбільше їх проживало в згаданій вже Слов'яносербії, яку заселили українці та вихідці з Балкан. Помітну групу складали переселені до Азовської губернії наприкінці ХУІІІ ст. кримські християни (греки, вірмени, грузини та молдавани). Отже не дивно, що уже тоді населення регіону представляли понад 30 етносів, серед яких у 1779 р. українці складали понад 61,3% загальної чисельності населення. За ними йшли росіяни (20,5%), греки (7,3), вірмени (6,1), молдавани (2,5), а на решту припадало трохи більше 2% загальної кількості населення краю[26].
Однак, населення лишалося переважно українським доти, доки господарство країни було здебільшого зорієнтовано на хліборобство. Індустріалізація та комерційний розвиток, які розвивалися у дедалі швидшому темпі, спричинили різке збільшення чисельності представників народних меншин, особливо росіян та євреїв. Причиною виникнення таких обставин було те, що в основному промисел та комерція були пов’язані з неукраїнськими націями. Ця закономірність продовжувала існувати на протязі ХІХ та ХХ століть, а її наслідки відчуваємо донині[27].
У 1900 році більшу частину робітників у містах Донбасу складали росіяни (понад 55%). Попри те, що українці складали більшу частину загального населення регіону, вони становили лише одну третину робочої сили. В результаті шахтарські оселі та заводські міста Донбасу були неначе плямами зрусифікованості на карті України.
Після Другої світової війни відсоток українського населення Донбасу складав 55% та поступово зменшився до 50% у 1989 році. Водночас відсоток російського населення регіону збільшився з 36% у пісявоєнні роки до 43% у 1989 році[28]. Зараз Донбас відомий як один із „багатоетнічних” регіонів в Україні. За даними останнього перепису, на Донеччині, де мешкає 4,825 млн. чол., проживають представники понад 100 націй і народностей, хоча українці (56,9%) та росіяни (38,2%) разом складають суттєву більшість – 95,1%, греки – 1,6%, білоруси – 0,9%, татари – 0,4%, вірмени – 0,3, євреї – 0,2%, молдавани – 0,1, інші – 1,4%[29].
1.3 Українська мова на Донбасі – актуальний стан та сподівання
За радянських часів українську мову на Донеччині було витіснено зі шкіл та вищих навчальних закладів (ВНЗ) на користь російської. У 1990 році на Донеччині з посеред 1300 шкіл тільки 103 сільські школи, в яких навчалося 3% всіх учнів, залишились при українській мові викладання. З набуттям незалежності Українською державою число шкіл з українською мовою викладання поступово зростає. Зараз у 42% шкіл та 24% ВНЗ викладання іде українською мовою. Планується, що у 2005 році чисельність шкіл з українською мовою викладання відповідатиме етнічному складу населення (нині українців 52%).
В інформаційному просторі Донеччини діє біля 110 телерадіокомпаній. За даними, отриманими внаслідок їх моніторингу, ефір заповнений на 35% українською мовою та 65% російською, хоча експертні оцінки дають ще більший відсоток російської мови.[30]
Людський досвід безперечно доводить, що мова об’єднує народ у націю та укріплює державу. Без своєї держави рано чи пізно занепадає й мова. Без мови втрачає суверенітет держава. Крім інших функцій, які звичайно притаманні мові даного народу, в українській мові особливо важлива ще одна – державотворча[31].
На думку В. Білецького, професора Донецького технічного університету та директора Українського культурологічного центру в Донецьку, східна частина України, хоча дуже повільно, все-таки повертається до української мови. Білецький наголошує на те, що за даними опитувань, переважна частина батьків вважає, що їх діти повинні володіти українською мовою. При тому науковець вважає, що шлях Донбасу до української мови веде саме через двомовність, в рамках якої українська поступово поширюватиметься. Суттєвий крок у напрямку реальної двомовності, на думку проф. Білецького, у Донбасі вже зроблено[32]. Академік Іван Дзюба, який родом із Донеччини, пише, що не може не дивувати асоціяція Донеччини з російськомовною культурою, яка, на перший погляд переважає. Однак він наголошує на тому, що слід також спростувати міф про цілковиту зрусифікованість та навіть деукраїнізацію Донбасу, оскільки він паралізує українство та його розвиток у східних регіонах. Донбас все-таки є органічною частиною України, внесок якої помітний не тільки в економічному, але і духовному сенсі. Безперечно, Донеччина дала світові чимало видатних українських письменників, поетів, критиків, а її фольклор, живопис, музика та театральне мистецтво збагатили творчу силу цілого українського народу[33]
Спираючись на думку соціологів, можна говорити, що зведення масштабів українства на Донбасі до визнання української мови як рідної було б надто великим звуженням дискурсу. Адже деякі соціологи відкинули „рідну мову” як критерій у своїх дослідженнях на тему національної свідомості жителів Донбасу. Замість неї вони воліють вживати критерій мови, яку люди вибирають для спілкування, рівень фактичної двомовності населення та політичні фактори (наприклад, чи вважають люди, що Україна повинна бути самостійною державою?).
Такий метод приніс соціологам більш об’єктивні дані, які показують приналежність більшого числа жителів Донбасу до української культури. Більше того, 94% етнічних українців та 83% етнічних росіян сказали, що їхні діти та онуки повинні володіти українською мовою[34].
1.4 Донеччина як частина суцільної Української геополітики
Концепція «двох Україн» виникла як частина ширшого політичного та академічного дискурсу як в Україні, так і за її межами. Цей дискурс супроводить українську державу від самого її виникнення, віддзеркалюючи ситуацію ідеологічного, культурного та лінгвістичного розколу всередині недоформованої ще української нації. Побудова нової держави, яка в Україні природно пов’язана з формуванням нації, передбачає виникнення певної символіки, тобто одвічної території, на якій народжувалася нація, особливої ролі столиці, державних кордонів тощо. Ця символіка передбачає також ієрархію регіонів країни, з посеред яких одні видаються вже дозрілими до бажаного рівня національної самосвідомості, тоді як іншим ще залишається дозрівати.
В останні десятиліття Україну драматично поляризовано вздовж символічної осі Схід-Захід. З появою нової національної географії західна Україна, яка у попередній системі сприймалася як периферія радянської імперії, тепер стала відома як начало антикомуністичного опору та демократичного відродження в країні, носій європейських цінностей. Водночас переважно російськомовна східна Україна, яка з перших літ СРСР вважалася його індустріальною потугою і була носієм адміністративного та інтелектуального потенціалу радянської системи, великою мірою з цією системою самоототожнюючись, виявилася раптом маргіналізованою на новій символічній карті країни. Тетяна Журженко вважає, що сьогоднішня геополітика України складалася споконвіку та за різних історичних обставин. Тому і формування модерної української нації по-різному відбувалося на сході і заході країни. Галичани, користуючись відносно ліберальними умовами австрійського законодавства та конфронтації з польською владою, змогли розвинути почуття непохитної національної самосвідомости. Це почуття стало базою для масового національно-визвольного руху, а у післявоєнні роки – для течій, спрямованих проти комуністичного режиму. Подібного масового національного руху ніколи не існувало у центрі та на сході країни. Попри те, саме ця частина України виявилась “ненькою” чималого числа інтелектуалів, відданих ідеї національного відродження. Університетські центри сходу, хоча були покликані русифікувати імперську периферію, все-таки підготували ґрунт для модерного українського націоналізму. Проте регіональний варіант української ідентичності, що народився на Сході, не відмовлявся від прихильності до російської мови й культури, а опісля – певної лояльності щодо радянської системи[36]. Як вважає багато українських інтелектуалів та західних аналітиків, вищезгаданні регіональні особливості обумовили одну з головних проблем незалежної України, тобто неможливість мобілізувати на підтримку так званої “національної ідеї” великою мірою етнічно змішане русифіковане, чи, скоріше, совєтизоване населення східної України. Факт, що саме східноукраїнська посткомуністична номенклатура сформувала олігархічну еліту й отримує головні прибутки від створеної нею системи корупції та беззаконня, не допомагає виправити репутацію Донбасу. Однак те, що чинний при Л. Кучмі режим мав східноукраїнське коріння, зумовлено лише тим, що місцеві еліти, володіючи значними ресурсами, не могли не вкладати їх у політичну владу для того, щоб добитися доступу до перерозподілу власності. На думку Т. Журженко, політичні еліти вміло вживають аргументи, які стосуються різниць між сходом та заходом країни у політичній боротьбі[37].