Смекни!
smekni.com

Політологія (стр. 25 из 80)

Одним із засновників теорії еліти є італійський професор Гаетано Моска (1858 – 1951 рр.). Провідною ідеєю в його працях “Основи політичної науки” та “Історії політичних доктрин” і “Правлячий клас” є створення владного класу, який виконує всі політичні функції і дістає вигоди зі своєї влади. На його думку, влада завжди перебуває і повинна перебувати в руках меншості – еліти – класу, який править підпорядкованим їй, більш численним класом, котрий керується і контролюється першим; між ними можуть виникати конфлікти із-за влади; частина підпорядкованого класу, кращі представники його, можуть поступово проникати у еліту.

Разом з Г. Моска теорію політичної еліти розробляв Вільфредо Парето (1848 – 1923 рр.). Еліта у нього – це клас, що складається з людей найбільш талановитих та продуктивних у різних сферах та галузях діяльності і має якісну характеристику. Він розділяє її на правлячу і неправлячу та наголошує на процесі постійної зміни й циркуляції еліт. На думку В. Парето, циркуляція еліт є одним із головних принципів історії. За його теорію, в дослідженні еліт треба намагатися поєднати історію еліт із сучасною політичною практикою.

Цей підхід до вивчення еліт також знайшов своє бачення у німецьких вчених Роберта Міхельса та Карла Манхейма.

Р. Міхельс (1876 – 1939 рр.) та Карл Манхейм (1893 – 1947 рр) звернулися до демократії. Вони підтвердили ідею елітарної влади для суспільства, але відверто вважали, що залучення широких народних мас до влади, до політичної діяльності взагалі значно деформує політичний процес.

Р. Міхельс стверджував що привернення мас до політики і влади призведуть до загибелі демократії, а безпосереднє їх панування – технічно неможливе. Головний його аргумент – це дія “залізного закону олігархічних тенденцій” в масових політичних організаціях, який обумолює неможливість демократії (демократія веде до олігархії і неминуче перетворюється на олігархію), цьому сприяють три тенденції, які закладені в сутності людини, особливості політичної боротьби і в специфіці розвитку організації. Р. Міхельс, хоч і був прихильником елітарної структури влади, але до процесів масифікації суспільства ставився кепсько.

Усі зазначені вище концепції стверджують, що управління не може здійснюватися всім суспільством, а потребує кваліфікованої еліти.

Слабким же місцем макіавеллістської концепції еліт є абсолютизація політичного чинника і недооцінка ролі економіки, здібностей та активності народних мас, перебільшення значення психологічних факторів та стимулів, недостатній облік еволюції суспільства, сучасних реалій держави.

У західній політології разом з макіавеллівською школою існують ціннісні теорії еліт, теорії демографічного елітизму, концепції плюралізму еліт, ліволіберальні концепції тощо.

Ціннісні теорії еліт (Х. Ортега-і-Гассет, М. Бердяєв, В. Ропке т. ін.) вважають еліту як ініціативну частину населення, наділену високими якісними здібностями, найбільш підготовленими інтелектуально для управлінської діяльності, в якій постійно має потребу сучасне суспільство. М. Бердяєв (1874 – 1948 рр.) вказав на співвідношення високоінтелектуальної частини населення до загальної кількості підготовлених кваліфікованих індивідів. Вище 5% „коефіцієнт цієї еліти” і є відзнакою того, що в суспільстві є високий потенціал розвитку.

В теоріях демографічного елітизму (І. Шумпетер, Р. Даль, С. Ліпсет, Л. Зіглер, К. Мангейм та ін.) розглядається еліта як група, яка не тільки виконує управлінські функції,а й є гарантом високої якості керівників, захисником демографічних цінностей.

В основі плюралістичної концепції еліт (О. Штаммер, Д. Рісмен, С. Келлер та ін.) є плюралізм еліт, визначений суспільним поділом праці, обмеженим впливом, специфічною для неї галуззю діяльності. Громадяни мають можливість вільного реалізування права входження до складу еліти; між елітою і масами складаються відносини представництва. Деякі прибічники плюралістичного елітизму все ж таки відокремлюють найбільш впливові, “стратегічні” еліти, рішення яких мають визначальне значення для всього суспільства.

Представники ліволіберальних концепцій еліти (Ч. Райт, Р. Міллс, Р. Міллібанд та ін.) виступають розбіжниками плюралістичного елітизму, хоча деякі положення вони запозичили у макіавеллістській школі. Головний елітоутворюючий чинник згідно 8 їх концепцією – це важливі командні позиції, керівні посади, які займають представники еліти. І це не тільки політичні діячі, а також і керівники, посадові особи різних корпорацій, військові, інтелектуальні діячі, службовці з високим суспільним статусом, у яких головна мета – це забезпечення власного панування.

Основні положення ліберальних концепцій еліти підлягають гострій критиці, особливо утвердження закритості владної еліти та ін.

Українські мислителі, і в першу чергу автор концепції “національної аристократії” В. Липинський, обґрунтували існування еліти у зв’язку з потребами національного відродження. Для формування нації, стверджував В. Липинський, необхідно мати досить активну групу людей, яка б несла в собі якісні державні, політичні та культурні цінності, була б носієм у певний історичний період дійсно національної ідеї. За висновками В. Липинського, чим складніше матеріальне життя нації, тим складніше проблеми до розв’язання наслідує національна аристократія, яка повинна стати авторитетом серед народу. Д. Донцов, незаперечно визначаючи необхідність політичної еліти для українського суспільства, в своїй теорії еліт (його рингу “Націоналізм”, 1926 р.) виводить „ініціативну меншість” (саму еліту) і „пасивного чинника нації” (саме народ). Саме еліта, як найактивніша група, формує державотворчу, національну ідею, доводить до прийняття її масами, а потім мобілізує ці маси до втілення даної ідеї в життя суспільства.

І в новітніх вітчизняних політологічних дослідженнях (В. Бебік, Б. Кухта, В. Полохало та ін.) зберігається традиція осмислення елітарності українського суспільства як явища, притаманного сучасній Україні.

Кожний із вищевказаних напрямів елітарної теорії відображає конкретні аспекти дійсності, беручи ті чи інші держави, певні історичні епохи і підходи. Виходячи з цього, можна висловити таке визначення: “політична еліта” – це досить самостійна суспільна меншість, представники якої володіють такими соціальними та інтелектуальними якостями, котрі дають їм змогу виконувати управлінські функції, займати керівні позиції в суспільних інститутах, відігравати провідну роль в усьому суспільстві або в його окремих сферах, безпосередньо впливати на прийняття владних рішень та мати відносно привілейоване положення в суспільстві як політично пануюча верства населення.

Політична еліта неоднорідна, внутрішньо диференційована, має різноманітну класифікацію, наприклад:

в залежності від джерела впливу еліти можуть бути спадкоємницькі, ціннісні, владні, функціональні;

в залежності від ідеологічних цінностей еліти бувають, авторитарні, тоталітарні, демократичні, ліберальні;

за способом формування еліти виділяються „відкриті”, „закриті”;

за способом приходу до влади еліти є, легітимні, нелегітимні;

за функціональними ознаками – політична, економічна, культурна, інформаційна.

Соціальне призначення політичної еліти відображене, перш за все, у функціях, які вона виконує. Їх багато, вони різноманітні, складні і пов’язані з великою відповідальністю. З них найбільш суттєві: стратегічна, комунікативна, організаторська та інтегративна. Для успішного виконання кожної з функцій необхідно концентрувати увагу на конкретних якостях і здібностях представників еліти, даючи їх володарю деяку інтелектуальну моральну і матеріальну перевагу.

Для демократичного суспільства першочергової значимості набуває проблема формування найбільш результативної еліти, яка забезпечуватиме високу професіональну компетентність та необхідні для керівництва ціннісні орієнтації, організаційну ознаку. А в цьому велику роль відіграють системи рекрутування еліт – система гільдій та антрепренерська система, які мають свої специфічні риси. Для системи гільдій характерні: закритість, наявність багатьох інституціональних фільтрів, невелике обмежене коло електорату, кооптація, відтворення вже існуючого типу еліти.

Ця система суворо формалізована та ієрархізована, вона схильна до бюрократизації, консерватизму, хоча і має свої переваги.

Антрепренерська система має таку характеристику: відкритість, невелика кількість інституціональних фільтрів, широке коло селекторату, діє принцип конкурентності у відборі, пріоритет привабливим якостям особистості.

Переваги цієї системи безперечні, вона є більш життєздатною, оптимальною селекцією політичних еліт в сучасному житті. А в цілому ці системи формування політичних еліт мають свої плюси і мінуси, а ступінь їх виявлення залежить від типу політичного режиму. Успіх реформування суспільства можливий тільки на шляху розбудови нової системи рекрутування еліт, в якій конкурентні і інституціональні вимоги до ділових та моральних якостей політичних і адміністративних керівників будуть займати головне місце.

Соціальні механізми рекрутування еліт мають безпосередньо вплив на суспільну роль і сутність її, але й визначають типові риси окремих представників еліти – політичних лідерів.

2. Поняття, теорії, типологія і функції політичного лідерства

Лідерство супроводило всю історію людства. Слово “лідер” в перекладі з англійської („leader”) означає – “ведучий”, “керівник”. Інтерес до лідерства, осмислення цього важливого соціального феномену був завжди. Політичним лідерам приділяли увагу античні історики – Геродот, Плутарх та інші. Значний внесок у теорію політичного лідера запропонував італієць Н. Макіавеллі, який визначив сутність політичного лідера як володара, котрий використовує різні засоби для наведення порядку й збереження свого панування. Практичні засоби для володарів, які розробив Макіавеллі, де панували хитрощі та сила, дуже цінили правителі та політичні діячі. Представниками валютаристської теорії лідера є Т. Карлейль (1795 – 1881 рр.) та Р. У. Емерсон (1803 – 1882 рр.), які бачили історію як наслідки творення видатних особистостей. Карлейль висловив думку, що суспільство не може існувати нормально без постійного направляючого дійства лідера. За твердженням Емерсона усі глибокі звершення – це талан видатних індивідів.