У цілому необхідно відзначити, що представники різних підходів розглядають лише окремі аспекти політичного розвитку та суспільного розвитку в цілому. Побудова узагальнюючої схеми цього процесу, заснованої на врахуванні безлічі різноманітних факторів, – це справа досить складна, яка потребує інтеграції різних підходів. Наявні в даний час спроби створення багатофакторних моделей не відповідають критеріям універсальності, актуалізуючи проблему такої інтеграції.
Політичні процеси дуже різноманітні в залежності від основних параметрів. У політичній науці існує кілька варіантів типології політичного розвитку. Зокрема, виділяють типи політичного розвитку на основі його змісту: модернізація, демократизація, глобалізація й ін.
Відповідно до концепції Л. Пая існують такі критерії політичного розвитку: структурна диференціація; зростання здатності системи до інновації, мобілізації і виживання; тенденція до рівноправності.
Структурна диференціація внаслідок діяльності людей і появи нових груп інтересів відбиває процес ускладнення соціальних відносин. Політична система повинна швидко реагувати на появу нових вимог. Здійснити це можливо за допомогою структурної диференціації та високої спеціалізації функцій інститутів політичної системи. У політично не розвинених суспільствах подібного поділу праці між політичними структурами не існує. Звичайно усі владні й управлінські функції в них зосереджені в руках вузького кола осіб та інститутів.
Зростання здатності системи до інновації, мобілізації і виживанняобумовлюється потребою соціально диференційованого суспільства в швидкому пристосуванні до мінливих умов свого функціонування. Для цього політична система повинна бути здатною мобілізувати матеріальні й людські ресурси для виконання загальнозначущих цілей. Більш складні політичні системи мають значний потенціал до виживання, оскільки мають у своєму розпорядженні різноманітні канали комунікації й соціалізації (школа, вуз, церква, армія і т. д.).
Тенденція до рівноправності виявляється в знятті всіх обмежень (соціальних, політичних, національних) на участь народу в політичній діяльності, надання всім громадянам можливості вільного заняття державних посад. Політичний розвиток у такому ракурсі розглядається як придбання політичною системою нових позитивних якостей та нових можливостей (чи удосконалювання колишніх).
3. Зміст, механізми політичної модернізації
Політичну модернізацію можна визначити як формування, розвиток і поширення сучасних політичних інститутів, практик, а також сучасної політичної структури. При цьому під сучасними політичними інститутами і практиками потрібно розуміти не зліпок з політичних інститутів країн розвинутої демократії, а ті політичні інститути і практики, що найбільшою мірою здатні забезпечувати адекватне реагування і пристосування політичної системи до умов, що змінюються, відповідно до викликів сучасності. Ці інститути та практики можуть як відповідати моделям сучасних демократичних інститутів, так і відрізнятися: від відкидання “чужих” зразків до прийняття форми при її наповненні споконвічно не властивим їй змістом.
Найбільш часто використовуваний механізм політичної модернізації – запозичення (копіювання, імітація) зразків. Звичайно виділяють два типи імітації:
імітація алгоритму, коли копіюється механізм якого-небудь процесу, включаючи його зміст чи функціональне навантаження (наприклад, процес взаємодії трьох галузей влади);
імітація результату чи форми, іншими словами, „симуляція” (наприклад, проголошення вільних виборів як принцип, тобто de jure, при їх невільному і не змагальному характері de facto або створення трьох галузей влади без фактичної реалізації принципу поділу влади). При цьому, як вірно відзначають деякі політологи, найкращі результати з погляду рішення задач модернізації, дає імітація алгоритмів. Варто врахувати, що імітація здійснюється не в порожньому просторі, а в конкретно-історичному і соціокультурному контексті тієї чи іншої країни під впливом національних традицій. Більш того, імітаційні інститути й практики не тільки змінюються під впливом традицій, а й переробляються під ці традиції. У цілому можна стверджувати, що відбувається взаємовплив традицій та запозичень і зміна їх у ході цього процесу.
Незважаючи на те, що модернізація може здійснюватися різними способами з використанням різних механізмів, можна виділити універсальні складові політичної модернізації: створення диференційованої політичної структури з високою спеціалізацією політичних ролей і інститутів; державотворення, що володіє суверенітетом; посилення ролі держави, розширення сфери дії і посилення ролі закону, що зв'язує державу і громадян; ріст чисельності громадян (осіб з політичними і цивільними правами), розширення включення в політичне життя соціальних груп і індивідів; виникнення і збільшення раціональної політичної бюрократії, перетворення раціональної бюрократичної організації в домінуючу систему керування і контролю; ослаблення традиційних еліт і їхньої легітимності; посилення модернізаторських еліт.
Політична модернізація здійснюється протягом тривалого періоду, в рамках якого суспільство характеризується особливим якісним станом, що відрізняється нестабільністю і кризами. У сучасних дослідженнях виділяється п'ять основних криз, що супроводжують процес політичної модернізації: криза ідентичності, криза легітимності, криза участі, криза проникнення, криза розподілу.
Криза ідентичності. В умовах політичної модернізації виділяються три основних типи кризи ідентичності. Перший тип заснований на вимогах національного або територіального самовизначення, що висуваються різними соціальними суб'єктами суспільства. Другий тип породжується підвищенням ступеня соціальної диференціації суспільства, яке модернізується. У контексті політичних змін багато колишніх соціальних груп руйнуються, різко зростає чисельність маргінальних шарів суспільства. Це призводить до того, що люди, втрачаючи свій колишній соціальний статус, не знають, до якого соціального шару вони належать, не усвідомлюють своїх інтересів, не мають чітких уявлень про нові правила політичної гри. Третій тип характеризується конфліктом між етнічною і загальнонаціональною приналежностями.
Криза легітимності. Характерні риси кризи легітимності: відсутність згоди в суспільстві щодо політичної влади, визнання громадянами процесу прийняття рішень; надмірна конкуренція в боротьбі за владу; політична пасивність мас, які не звертають увагу на заклики влади до легітимності; нездатність правлячої еліти підсилити своє політичне панування.
Криза участі. Криза участі обумовлена збільшенням числа груп інтересів, що претендують на доступ до процесу прийняття рішень у суспільстві. Це загострює конкуренцію в боротьбі за політичну владу. Разом з тим політична система перехідного суспільства розвинута слабко, внаслідок чого не всі групи інтересів у ній представлені.
Криза проникнення. Криза проникнення виявляється в зниженні здатності державного керування проводити свої рішення і проекти в різних областях громадського життя. В міру здійснення рішень відбувається перекручування їхнього змісту, що часто буває позв'язане з посиленням впливу місцевих соціальних структур, котрі прагнуть відокремитися від впливу ззовні.
Криза розподілу. Криза розподілу означає нездатність правлячої еліти забезпечити прийнятний для суспільства ріст матеріального добробуту і його розподіл, що дозволяє уникнути надмірної соціальної диференціації і гарантуюче приступність основних соціальних благ.
4. Етапи політичної модернізації, її типологія
Теорія політичної модернізації в політичній науці почала формуватися в 50 – 60-х рр. XX в. Її творці спиралися на теоретичну спадщину відомих дослідників XIX – початку XX вв., зокрема М. Вебера, який запровадив ідею розвитку європейської цивілізації в напрямку від традиційного суспільства до сучасного на основі раціоналізації поводження, Ф. Тьоніса і Е. Дюркгейма (його ідея – концепція еволюції від суспільств із „механічною солідарністю” до суспільств із „органічною солідарністю” на основі поділу праці). Як теоретична база, на яку спиралися теоретики модернізації, виступали також основні положення структурно-функціонального аналізу, уявлення структурних функціона-лістів про суспільний розвиток.
Особливий внесок у розробку теорії модернізації внесли роботи Г. Алмонда і Д. Пауелла “Порівняльна політологія. Підхід з позицій “концепції розвитку” (1966 р.), Д. Аптера “Політика модернізації” (1965 р.), С. Ліпсета “Політична людина” (1960 р.), Л. Пая “Аспекти політичного розвитку. Аналітичне дослідження” (1966 р.), У. Ростоу “Світ націй” (1967 р.), Ш. Ейзенштадта “Модернізація: протест і зміна” (1966 р.), С. Хантінгтона “Політичний порядок у мінливих суспільствах” (1968 р.) і ін. У своєму розвитку теорія модернізації пройшла умовно три етапи: 50 – 60-ті рр., 60 – 70-ті рр. і 80 – 90-ті рр.
Теорія модернізації “зразка 50 – 60-х рр.” грунтувалася на такому методологічному допущенні, як універсалізм. Розвиток усіх країн та народностей розглядалося як універсальне, тобто таке,що відбувається в одному напряму, має ті самі стадії і закономірності. Згідно з даною концепцією, визнається наявність національних особливостей, однак вважалося, що вони мають другорядне значення. У цілому модернізація постає як процес розвитку в напряму від традиційного суспільства до сучасного. Більшість авторів вважали, що в основі суспільного розвитку лежить прогрес в економіці і технології, який веде до підвищення життєвого рівня і вирішення соціальних проблем (необхідно відзначити, що в цей же період створювалися теорії індустріального суспільства, засновані на подібних допущеннях; ці теорії розвивалися в працях У. Ростоу, Р. Арона, Д. Белла та ін.). Завдяки науково-технічному прогресу відбувається „осучаснення” суспільства шляхом переходу від традиційних цінностей і суспільних структур до сучасних, раціональних цінностей і структур.