У реальному житті політична поведінка базується на нормах політичної поведінки і політичному етикеті, які є системою правил політичної діяльності, встановлених у конкретному суспільстві або його частинах суб’єктом політики. Вони визначають загальноприйняті вимоги та зразки щодо поведінки суб’єктів політичної дії відповідно до цінностей. Норми політичної поведінки мають масовий характер і сприймаються як звичайні правила поведінки. Норми політичної поведінки і політичний етикет в залежності від характеру політичної системи, політичних традицій і стереотипів суспільства мають різний зміст. Так, для політиків західних суспільств власне політичними є норми політичної конкуренції, несумісності політичної кар’єри з корупцією, низьким професійним рівнем, а для політики посткомуністичних суспільств ці норми майже не характерні.
3. Третя, інституційна, частина політичної культури містить сукупність різноманітних політичних інститутів: держава і складові її владного механізму, політичні партії і партійні системи, політичні рухи, громадські організації – ті складові політичної сфери суспільства, де реалізується політична влада. Аналіз цієї складової політичної культури допомагає виявити реальний ступінь політичної зрілості суспільства, способи і методи прийняття владних рішень, характер організації самої влади, якість дії закону тощо.
Своєрідним елементом політичної культури є політична символіка, яка виражає основні ідеї чи поняття політичної свідомості і політичної поведінки засобами формалізованих образів: герб, гімн, прапор держави. У комплексі політичні символи виражають ідеологію суспільства (герб), ідеологію соціальних груп (емблема), постають специфічними засобами спілкування між людьми, через які реалізуються відповідні політичні уявлення, настанови, ціннісні орієнтації. Політичним символом є будь-який знак, пов’язаний з сутністю влади, визнаний як такий на основі соціальної конвенції: лев як символ монархії і єдності нації в Англії, орел як символ влади, верховенства і мудрості у США, Німеччині, Росії; Дж. Неру в Індії.
Однією з форм виявлення політичної культури виступає політична культура особи – сукупність позицій, цінностей, норм поведінки, взаємних відносин між владою і громадянином. Політична культура особи містить в собі такі якості як знання сутності політичних процесів, принципів політичної діяльності, оцінку політичних явищ, вміння аналізувати політичну ситуацію тощо. Вона виявляється в системі суспільних відносин через політичну діяльність, соціальну активність. Ця активність може мати три рівні: стихійну участь у політичному житті (від випадку до випадку); свідому, але не систематичну участь особи в соціально-політичній практиці; усвідомлену, цілеспрямовану і систематичну участь у політичному житті суспільства регіону. Політична культура особи обумовлена станом політичної культури в цілому, конкретно-історичними умовами, політичними традиціями, ступенем розвитку демократичних свобод, функціонуванням основних елементів політичної системи, змістом і об’ємом політичної інформації, ступенем залучення громадян до політичного керування.
Рівень політичної культури різних груп населення неоднаковий. У суспільствах, де відбувається перехід від тоталітарних режимів влади до демократичних, у політичній культурі переважають дві тенденції, властиві як окремим групам населення, так і окремим індивідам: радикальна, націлена на корінну перебудову суспільства, і консервативна, яка прагне зберегти попередні політичні та інші структури.
У багатонаціональних державах рівень політичної культури різних народів залежить від наявності або відсутності в їх історичному розвитку досвіду державної розбудови, традицій демократичного керування.
2. Типологія і функції політичних культур
Аналізуючи історичний розвиток різних держав і народів щодо проблеми політичної культури, треба відзначити, що зміст і форми політичної культури значною мірою залежать від певних цінностей і стандартів, форм взаємовідносин з владами, інших елементів, що склалися під домінуючим впливом географічних, духовних, економічних та інших факторів. Кожній суспільно-політичній системі відповідає певний тип політичної культури, який у кожній країні проявляється в національно специфічних формах. Отже, типологія політичних культур може здійснюватися за різними ознаками, тому підходів до неї в світовій літературі є багато. У вітчизняній літературі спроб типологізації культур майже не робилося, тому доцільно використати відомі класифікації зарубіжних вчених, які поділяють політичні культури за історичними, класовими, національними, територіальними та іншими ознаками.
Найбільш відомою в сучасній політології є класифікація політичної культури, що запропонована американськими соціологами Г. Алмондом і С. Вербою у книзі “Громадянська культура” [24]. За їх версією, політична культура складається з трьох видів політичної орієнтації, які можуть домінувати в конкретному суспільстві за історично хронологією: патріархальна, підданська, активістська. Звідси виділяються і три типи політичної культури.
Патріархальний тип політичної культури характеризується орієнтацією на місцеві цінності роду, племені, регіону і може виявлятися у формі місцевого патріотизму. Для нього характерна відсутність у членів суспільства будь-якого інтересу до політичної системи. Основними рисами цієї культури є майже повна відсутність у громадян знань, емоцій і суджень щодо державної влади, аполітичність поряд із акцентом на місцевій та етнічній солідарності. Цей тип політичної культури є панівним у молодих незалежних країнах, в яких політична культура знаходиться під великим впливом місцевих субкультур. Сліди такої культури зберігаються у великих індустріальних державах Заходу і в більшому ступені притаманні державам Сходу, де кругозір більшості громадян обмежується прихильністю до свого містечка, регіону.
Підданський тип політичної культури відрізняється сильною орієнтацією громадян на політичні інститути і політичну систему, але невисокою індивідуальною активністю в політичному житті. Такому типу політичної культури властива орієнтація на історичні традиції і стереотипи. Підкорюючись центральній владі, громадянин чекає від неї певних гарантій свого соціального статуту і життєвих благ. Такий тип політичної культури формувався в умовах феодалізму, але його елементи є і в сучасних суспільствах, де традиційно зберігаються форми поклоніння політичним лідерам.
Активістський тип політичної культури характеризується активністю громадян у політичному процесі, їх зацікавленістю до участі в політичній діяльності і в кінцевих результатах. Цьому типу властиві раціональна політична поведінка, прихильність до цивілізованих норм політичного життя, національний патріотизм, почуття особистої відповідальності до політичної долі народу.
Г. Алмонд і С. Верба підкреслюють, що в практиці переважають не чисті типи політичної культури, а їх змішані форми з перевагою тих чи інших компонентів. Найбільш оптимальною і масовою з них є громадянська культура, яка виступає як різновид активістської політичної культури, але містить в собі елементи патріархального і підданського типів культур. Вона найбільш характерна для сучасних демократичних політичних систем і у більшій мірі сприяє їх функціонуванню, тому що відзначається домінуванням політичного плюралізму, активністю людини, лояльністю до існуючої влади.
Крім наведених, Г. Алмонд і С. Верба виділили типи політичних культур, виходячи з типології політичних систем і за географічним критерієм: доіндустріальну, в якій співіснують різні політичні субкультури, слабко виражена координація дій різних політичних спільнот, немає чіткого розподілу владних повноважень і яка характерна для всієї людської цивілізації аж до появи капіталізму; англо-американську, котрій притаманні такі цінності, як шанування свободи особи, добробут, повага до владних структур; континентально-європейську, для якої характерний симбіоз англо-американських цінностей і європейських етнічних субкультур; тоталітарну, де відсутні елементи громадянського суспільства, панують тотальна бюрократизація і здійснюється ідеологізація суспільних відносин.
Типологія політичної культури може здійснюватись на основі інших факторів. Так, за властивостями її окремих суб’єктів виділяється електоральна, елітна культури, культура політичного та державного лідера. За національно-територіальною ознакою вирізняються західний європейський та східний азіатський типи. За характером взаємозв’язків і контактів між людьми виділяються конфронтаційний і консенсусний типи. За ідеологічною ознакою розрізняють консервативний, ліберальний, соціал-демократичний і комуністичний типи культур. У залежності від соціально-економічної характеристики суспільства можна виділити ринковий тип політичної культури, де політика тлумачиться людьми як різновид бізнесу, і етатистський тип, для якого характерна панівна роль держави в організації політичного життя і зумовленні умов політичної участі індивіда. На індивідуальному рівні політична культура може бути пізнавальною, що містить істинне або хибне знання про політику; афективною, що містить відчуття зв’язку або протидії до політичних об’єктів; ціннісною, яка відображає оцінки, думки і судження про політичні об’єкти.