Серед представників англо-американської геополітичної традиції, що надихалась феноменом морської могутності і мала взірцем Великобританію, окрім Макіндера, слід згадати Ніколаса Спайкмена (1893–1943) та Альфреда Мехена (1840–1917). Так, Спайкмен центр світової системи переніс у зону внутрішнього півмісяця, який він проголосив вісьовим регіоном, назвавши його Rimland (землі узбережжя, землі по краю суходолу). Саме тут, на його думку, знаходиться ключ до світової могутності. Події Другої світової війни та протистояння у період холодної війни підтвердили теорію Спайкмена. Американський адмірал Мехен у книзі “Вплив морської могутності на історію” (1890 р.) доводив, що саме морська міць значною мірою визначає історичні долі країн та народів, призвичаївши панівні кола США не зволікати з фінансуванням флоту та військово-морських баз.
Протилежна, континентальна (або німецька) школа геополітики завдячує своїй інституціоналізації Фрідріхові Ратцелю (1844–1901) та Карлу Хаусхоферу (1868–1946). У згоді з притаманними німецькому ідеалізму теоретичністю і концептуальністю вони розробляли більш системну версію геополітики. Так, Ратцель у роботі “Політична географія” (1897 р.) порівнював державу з організмом, який діє у відповідності до біологічних законів, і вважав, що умовою збереження її життєздатності є територіальна експансія та розширення “життєвого простору”.
К. Хаусхофер – німецький вчений, професор Мюнхенського університету, син генерал-майора германської армії. Як Г. Макіндер та Р. Челен був впевнений у тому, що місцезнаходження і територіальні характеристики держави складають головні детермінанти її політичної та історичної долі. Хаусхофер відіграв ключову роль у заснуванні інституту геополітики та “Журналу геополітики” у Мюнхені (1924 р.). Син Хаусхофера Альбрехт, який знаходився у дружніх стосунках з Рудольфом Гессом, заступником Гітлера у справах нацистської партії, сприяв розповсюдженню гео-політичних ідей серед керівництва Третього рейху. Хоча й самого Хаусхофера пов’язували досить близькі взаємини з Гессом, який був за часів Першої світової війни його ад’ютантом, а в перші післявоєнні роки – учнем, якого він відзначав в університеті. Після приходу до влади нацистів у 1933 році Інститут геополітики отримав визнання серед вищих ешелонів влади Німеччини. Попри це Хаусхофер у 1944 р. був ув’язнений до концентраційного табору в Дахау, а його сина страчено за звинуваченням у причетності до липневого заколоту 1944 р.
В теоретичному плані Хаусхофер обґрунтовував геополітичний поділ світу на континентальні (сухопутні) та морські держави, які мають протилежні глобальні інтереси. Сприйнявши ідею Ратцеля про фундаментальну перевагу великих держав над малими, він розглядав панування Німеччини над прилеглими до неї малими державами як неминуче. У стратегічному плані він бачив неминучість німецької гегемонії над “світовим островом” шляхом економічного проникнення у Росію та її підкорення. Для цього ним була розроблена ідея осі Німеччина – СРСР – Японія для протистояння морському світові. Серед головних робіт Хаусхофера треба згадати: “Японська імперія в її географічному розвитку”, “Геополітика Тихого океану”, “Світова політика сьогодні”.
Ключовими у схемах Хаусхофера були поняття “кров і грунт”, “простір і положення”, “сила і простір”, “життєвий простір німецької нації”. Як і Ратцель, він узяв за основу ідею розширення життєвого простору, яка повинна гарантувати державі економічну автаркію і незалежність від сусідів. Завоювання нових територій і здобуття таким чином свободи є показником величі держави. Нова світова система (після занепаду Великої Британії) базуватиметься на так званих пан-ідеях. Серед останніх Хаусхофер називав панамериканську, паназійську, панросійську, пантихоокеанську, панісламістську та панєвропейську ідею. 1941 року він переглянув цю схему, залишивши лише три регіони, кожного зі своєю пан-ідеєю: пан-Америка на чолі з США, велика Східна Азія на чолі з Японією і пан-Європа на чолі з Німеччиною.
Традиційна геополітика, розглядаючи держави як просторові феномени, досліджувала умови зростання їх впливу, природу їхньої взаємодії. Головним у політичному процесі вважався контроль над простором, розширення якого врешті-решт сприяє збільшенню військового, економічного, демографічного та інших ресурсних потенціалів держави. Таким чином, міць тієї чи іншої держави пов’язувалась із розмірами і характером території, яку вона займає. За такого підходу клімат, ландшафт, рослинність, грунт, геологія, місцезнаходження розглядались у якості чинників, що визначають зовнішньополітичні цілі, пріоритети держав і можливості їхньої реалізації. Держава порівнювалась зі своєрідним географічним чи просторово-територіальним організмом, що має специфічні фізико-географічні, кліматичні, ресурсні і інші властивості і надихається (керується) власною волею і інтересами. Тому цілком природно, що початково геостратегія тлумачилась тільки як завоювання прямого (військового і політичного) контролю над відповідними територіями. Інакше кажучи, головні параметри традиційної геополітики перебували в межах популярного наприкінці ХІХ ст. географічного детермінізму, і префікс “гео-” у самому понятті свідчив про те, що мова йде про вивчення географічних, просторово-територіальних чинників поведінки держав на міжнародній арені.
Ортодоксальні прихильники, адепти класичної геополітики і до сьогодні вважають, що конфігурація системи міжнародних відносин зумовлюється певним фундаментальним дуалізмом, протистоянням істотно відмінних одна від одної геополітичних сил, що локалізуються географічно (теллуро- і талассократії, сухопутні і морські держави і т. ін.). “Сухопутна могутність” безпосередньо залежить від фіксованості простору, стабільності його якісних характеристик. У цивілізаційному аспекті це знаходить відбиток у звичці до осілості, консерватизму, непорушності юридичних та етичних норм, сталості традицій. “Народам суходолу” приписується колективізм і ієрархічність, а індивідуалізм та підприємництво оголошуються як вкрай неприйнятні. “Морські” дежави – зворотний культурно-цивілізаційний тип; вони більш адаптивні, динамічні, схильні до соціальних і технологічних інновацій. Пріоритетними напрямками діяльності в рамках цього культурно-цивілізаційного типу виступають мореплавство, торгівля, а їх соціальним корелятом – індивідуалізм (аж до перетворення індивіду на абсолютну цінність) та “дух підприємництва”.
Геополітичні дослідження після Другої світової війни виявились заручниками холодної війни та біполярної концептуалізації світового порядку. Системний конфлікт епохи, протистояння двох військово-політичних блоків на чолі з двома наддержавами – СРСР та США, а головне – поява атомного озброєння, обладнання ним ракетних, військово-морських та військово-повітряних сил звели нанівець різницю між сухопутними та морськими державами. Вразливість конфліктуючих центрів сили змінювала правила геополітичної гри. А ні провідна держава “зовнішнього півмісяця” (США), а ні домінуюча на той час держава “хартленду” (СРСР) не мали більше розраховувати на те, що географічна відстань все ще буде запорукою їхньої безпеки. До цього часу конфлікт головних суб’єктів світового порядку мав вигляд природного продовження політики внаслідок невразливості, недосяжності один для одного основних центрів – Суходолу (через економічну та транспортну самодостатність континентального масиву, його непроникливість для морських держав) та Моря (через слабкість держав суходолу на океанських просторах), тобто приблизної рівноваги сил. Нова геополітична реальність 50-х – 80-х рр. ХХ ст. стала предметом дослідження К. Грея, С. Коена, П. Галлуа.
“Друга”, повоєнна хвиля геополітики, зберігаючи відданість головним теоретичним постулатам традиційної школи (держава як ключовий суб’єкт міжнародних відносин, анархічність системи міжнародних відносин, визначальна роль географічного положення у якості чинника сили / слабкості держави, вирішальне значення Євразій-ського регіону в глобальних політичних процесах), перенесла дослідницький акцент з “фундаментального геополітичного дуалізму” на оцінку геополітичної реальності, що змінюється. Геополітика нарешті дійсно перетворилась на геополітику – у тому сенсі, що поряд з географією політичні, економічні та демографічні складові стали займати більш чільне місце. Якщо раніше головним мотивом зовнішньополітичної активності держави проголошувались її інтереси, що багато в чому детермінуються географічним становищем, а об’єктом дослідження були виключно великі держави, то відтепер геополітичний аналіз набув відчутної варіативності. Геополітика почала займатися перш за все питаннями просторово-політичної організації міжнародного співтовариства в цілому (“світового порядку”) та трансформації ролі окремих держав і регіональних об’єднань, особливо у взаєминах Північ – Південь, які саме того часу стали предметом прискіпливого дослідження. Крім того, увага західних вчених була прикута до зрушень в рамках “клубу великих держав” та формування нових “центрів сили” (“Велика сімка” – Клуб Рамбуйє, “Південно-Східні дракони”, країни – експортери нафти – ОПЕК і ін.) в різних кутках планети.
Сучасна геополітика надихається найістотнішою історичною подією останніх десятиліть – падінням Радянського Союзу та світової соціалістичної системи, руйнацією біполярного світу. Ряд дослідників (З. Бжезинський, А. Страусс та ін.) роблять наголос на унікальності сучасного становища Сполучених Штатів у світовій політиці і економіці, підкреслюють, що ті “стали першою і єдиною дійсно світовою державою” [39, С. 20], проголошуючи створення “однополярного світу”. Гегемонія США, ідеологічно скоригована тезою Ф. Фукуями про “кінець історії”, перемогу всесвітнього лібералізму, постає як закономірний підсумок розвитку міжнародних відносин, кінцева точка еволюції геополітичної картини світу. Ця еволюція набуває майже телеологічних рис: від балансу сил окремих держав та їх союзів у Новий час (Вестфальська система міжнародної безпеки, 1648 р.) через біполярний світ другої половини ХХ ст. (Ялтинсько-Гельсінська система) до об’єднання людства під проводом США. Її етапи здаються наперед визначеними: нестабільність багатополярного світу (Вестфальської системи), що провокує міжнародні конфлікти, змінюється біль прередбачуваною біполярністю, яка, в свою чергу, нівелюється найдосконалішою системою “однополярного” світу, котрий робить безглуздим саме поняття балансу сил – принаймні, у традиційному для геополітики розумінні. Якщо враховувати більш розширений варіант “однополярності” (уніполя) як сукупності “демократичних індустріальних країн” (цивілізації “золотого міліарду”), “Pax democratica”, то дійсно у цій ідеальній конструкції конфліктам не має місця, і історія “завершується”.