Правова держава – тип держави, основними ознаками якої є верховенство закону, поділ влади, правовий захист особи, юридична рівність громадянина й держави. Правова держава є системою органів та інститутів, які гарантують та охороняють нормальне функціонування громадянського суспільства.
Теорія правової держави бере свій початок з античності. Давньогрецький філософ Платон писав, що державність можлива там, де панують закони, на сторожі законів має стояти правосуддя. Платон зауважує, що будь-яка держава перестає бути такою, якщо немає належно організованих судів. Починаючи з Нового часу, теорія правової держави була доповнена завдяки безпосередньому зверненню до ідеї прав людини. Ідейно-теоретичні підвалини концепції правової держави, які формувалися разом з поняттям громадянського суспільства, закладали Ш.-Л. Монтеск'є (концепція розподілу влади), Ж.-Ж. Руссо (ідея народного суверенітету), І. Кант (концепція держави як об'єднання людей, що підкоряються правовим законам) т. ін. Саме з іменем Канта пов'язують теорію правової держави. Висування, обгрунтування ним тези про те, що благо і призначення держави – у досконалому праві, у максимальній відповідності устрою та режиму держави принципам права, дали підставу вважати І. Канта одним із головних творців концепції правової держави. І. Кант постійно підкреслював необхідність для держави опиратися на право, узгоджувати з ним свої акції. Держава, яка не забезпечує прав і свобод, не забезпечує охорони позитивних законів, ризикує втратити довіру та повагу своїх громадян. Громадянський правовий стан, на його думку, грунтується на таких апріорних принципах: свобода кожного члена суспільства як людини, рівність його з кожним іншим як підданого, самостійність кожного члена суспільства як громадянина. Згідно з ідеєю правової держави громадяни можуть робити все те, що не заборонено законом, держава може робити тільки те, що передбачено законом, правосуддя має бути незалежним і має ґрунтуватися на презумпції невинуватості. Ще один німецький філософ М. Вебер сформулював принципи правової держави: управління – процес застосування права; керуючі не є верхами суспільства, багачами, вождями, а посадовими особами з обмеженою владою; державна адміністрація повністю підкоряється праву, а не особам; громадяни підпорядковуються не начальству, а тільки праву, яке чиновник реалізує або допомагає реалізувати.
Правову державу характеризують:
верховенство закону і його панування в суспільстві; рівність перед законом самої держави, всіх її органів, громадських організацій, службових осіб і громадян;
вищість представницьких органів влади, їх відкритість і публічність, відсутність будь-якої диктатури;
поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову, що створює систему взаємостримування і взаємопротиваг гілок влади;
гарантія прав і свобод особи в межах законності, взаємна відповідальність держави, об'єднань громадян та індивідів;
високий рівень громадських структур, можливість громадських об'єднань і особи брати участь в управлінні суспільством; дотримання принципів загального, прямого, рівного виборчого права;
контроль державної влади з боку суспільства, громадян та їх організацій;
відповідальність держави перед світовим співтовариством правових держав;
органічний зв'язок прав і свобод громадян з їх обов'язками, відповідальністю, законопослушністю, самоконтролем, самосвідомістю, правовою культурою.
Окрім суворого дотримання законів, суспільство передбачає ще одну принципову вимогу – дотримання загальноприйнятих норм моралі. Право і мораль завжди були, є і будуть чинниками людського буття й гуманізму.
Контрольні запитання
1. Визначте поняття “держава” і назвіть його головні ознаки.
2. Охарактеризуйте форми державного правління. Наведіть приклади держав із республіканською і монархічною формами правління.
3. Наведіть основні ознаки соціальної і правової держави. Як вони пов’язані між собою?
4. Дайте розгорнуту характеристику головним теоріям походження держави? Чи підтверджується марксистський прогноз щодо відмирання держави в умовах глобалізації політики і економіки?
5. Визначте українську державу за формами державного устрою і правління.
Тема 12. Політичні партії та партійні системи
Партія є організована суспільна думка.
Б. Дізраелі
1. Походження і сутність політичних партій.
2. Типологія та функції політичних партій.
3. Партійні системи. Становлення партійної системи в Україні.
1. Походження і сутність політичних партій
Політичне життя в сучасному суспільстві немислиме без партій. Партії надають йому динаміки, оскільки вони є ареною змагання політичних курсів, ідей, які виражають інтереси різних суспільних груп. Це є основою вироблення оптимальних суспільних рішень як щодо сутності проблем, так і щодо врахування інтересів суспільних груп. Суспільно значущий результат діяльності партій імовірний за умови, якщо вони мають реальну вагу в суспільстві та можливість вільно конкурувати між собою за доступ до державної влади. Партії – не тільки важливий елемент політичної системи, а й один із основних компонентів громадянського суспільства. Знання про партії як суспільний інститут, їх місце і роль у суспільно-політичному житті мають не лише теоретичне, а й практичне значення.
Термін "партія" (від лат. partio – ділю, розділяю) у перекладі з латини означає частину якоїсь великої спільноти. Відносно тлумачення поняття „політична партія” серед політологів немає одностайності, що зумовлено складністю та багатоманітністю партій як об'єкта дослідження, різними підходами до вирішення цієї проблеми та різними традиціями національних політологічних шкіл. Попри це можна визначити спільні ознаки, які характеризують партію. Серед них найважливіша – добровільність об'єднання. Політична партія – організована група однодумців, яка виражає інтереси частини народу, класу, класів, соціальної верстви, верств, намагається реалізувати їх завдяки здобуттю державної влади або участі в ній. У Законі України “Про об'єднання громадян” політична партія визначається як “об'єднання громадян – прихильників певної загально-національної програми суспільного розвитку, які мають головною метою участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади, місцевого та регіонального самоврядування і представництво в їх складі”.
Партії виникли водночас із політикою, тобто ще в рабовласницькому суспільстві. З розвитком рабовласницьких відносин, поглибленням соціальної диференціації суспільства, в тому числі й самого панівного класу, для здійснення влади вже було державних політичних структур недостатньо. Перші згадки про політичні партії зустрічаються ще у мислителів Стародавнього світу. В Стародавньої Греції та Давньому Римі виникали громадські організації як форма політичної діяльності груп панівного класу, що протиборствували між собою, а також трудящих мас, які боролися проти нього. Партії античного світу і європейського середньовіччя найчастіше поставали як клієнтели – тимчасові об'єднання для підтримки певних знатних осіб, сімей. Суперництво політичних груп, об'єднаних навколо впливових сімей або популярних лідерів, упродовж багатьох століть було суттєвою ознакою політичної історії. В Європі у другій половині XIX ст. виникли масові партії, їх появі сприяли два основні чинники: розширення виборчих прав і розвиток робітничого руху.
Особливого імпульсу розвиткові партій надали буржуазні революції в Англії, Франції та інших європейських країнах. Проте повністю ряд партій сформувалось у часи Великої Французької революції – конституціоналісти, жирондисти, якобінці. У США після проголошення незалежності наприкінці XVIII – на початку XIX ст. виникли партії федералістів і антифедералістів. У Великобританії консервативна партія (відстоювала інтереси земельної аристократії та вищого духівництва англіканської церкви) заснована у 1867 р, а ліберальна (репрезентувала інтереси дворянства, торговельної та фінансової буржуазії) – в середині XIX ст.
Політичні партії в сучасному розумінні остаточно сформувалися лише в середині XX ст., одночасно з еволюцією виборчого права в напрямку до утвердження прямих, рівних, загальних виборів при таємному голосуванні. Масові політичні партії як інститут європейської культури поступово поширилися й закріпилися в культурах країн і народів інших континентів.
Перші наукові уявлення про партії пов'язані з такими мислителями та політичними діячами, як Ш.-Л. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо, Дж. Вашингтон, Дж. Медісон, А. де Токвіль, Е. Берк. Істотне місце проблемам політичних партій приділяли мислителі початку XX ст. М. Вебер, Г. Моска, В. Парето, Р. Міхельс, Дж. Брайс та ін.
Партії як соціальний феномен постійно еволюціонують. Нині урізноманітнилися причини і способи їх виникнення, багато в чому змінюються їхні форми і сутність, уявлення про роль у суспільстві та й сама ця роль, методи діяльності і функції.
Серед чинників, які викликають утворення політичних партій, можливо виокремити такі:
наявність у певних соціальних груп специфічних інтересів, реалізація яких вимагає утворення партій;
різні погляди щодо політичного устрою суспільства та інших конкретних політичних питань;
незадоволення частини суспільства своїм становищем та наявність нагальної потреби діяти, щоб змінити його;
наявність міжнаціональних конфліктів та міжконфесійних протиріч, коли партії формуються насамперед навколо національних чи релігійних ідей.