Смекни!
smekni.com

Лекции по Истории Украины (стр. 25 из 35)

Конституція 1937 року

В середині 30-х років державне керівництво заявило про необхідність прийняття нової Конституції, оголосивши про перемогу соціалізму. 5 грудня 1936 року VIII з’їзд Рад одноголосно затвердив проект нової Конституції СРСР. 30 січня 1937 року Надзвичайний з’їзд Рад УРСР затвердив Конституцію УРСР. За цим документом, Україна проголошувалася “соціалістичною державою робітників і селян”. Вказувалося, що політичну основу УРСР становлять Ради депутатів трудящих, а економічну – соціалістична система господарства і соціалістична власність на знаряддя та засоби виробництва, що має форму державної або кооперативно-колгоспної власності. Зазначалося й право виходу з СРСР, але не було його механізму. Вищим органом влади ставала Верховна Рада – єдиний законодавчий орган республіки. Виконавчим органом був Раднарком УРСР, який мав приймати свої рішення на основі постанов і розпоряджень РНК СРСР. Вищі і місцеві державні органи мали обиратися на основі загального виборчого права. Йшлося й про права на свободу слова, друку, мітингів тощо, а також про монопольне становище більшовицької партії – КП(б)У, яка являє собою керівне ядро всіх організацій, як громадянських, так і державних. Але більша частина проголошених у Конституції засад не відповідала дійсності.

3. Західноукраїнські землі у 20-30-х рр. ХХ ст.

Населенню західноукраїнських земель пощастило не набагато більше, ніж українцям радянської України, бо вони також опинились у складі і під міцним тиском трьох держав - Польщі, Румунії, Чехословаччини.

Українські землі у складі Польщі.

За умовами Ризького миру 1921 року і згідно з рішеннями Ради послів великих держав у 1923 році до Польщі відійшли такі етнічно українські території, як Східна Галичина, Посяння, Холмщина, Лемківщина, Західна Волинь, Полісся, Підляшшя, які складали близько третини території Польщі (причому три останніх території до І Світової війни належали до Російської імперії).

Соціально-економічний розвиток. Кількість українців у Польщі становила 6 млн. чол., з яких 80% складали селяни, 8% - промислові робітники. Самі ж українські території являли з себе нерозвинені аграрні окраїни, чи внутрішні колонії, які поставляли центральним регіонам Польщі дешеву сировину, а замість цього купували за великі кошти готові товари. Інтелігенція складала близько 1% працюючого населення. Зростання кількості освічених людей серед українців штучно стримувалось польським урядом; інтелігенція могла заробляти на життя практично лише учителюванням та службою в кооперативах, оскільки служба в державних установах для українців була недоступною.

Усю політичну історію західноукраїнських земель у міжвоєнний період можна поділити на три періоди:

І період (1919-1923) – період повоєнної стабілізації (за О.Бойко – період “невизначеності”). Польща, яка у 1919 році перед державами Антанти гарантувала українцям культурну автономію, обіцянок не виконала. Українці Галичини в цей період не визнають польської влади, відстоюючи ідею української державної самостійності, й бойкотують парламентські вибори 1922 року. У відповідь на польський терор (з 1919 р. існували концтабори для українців), з метою збройної боротьби за самостійність, вони утворюють у 1920 році Українську Військову Організацію (УВО) під керівництвом колишнього полковника Євгена Коновальця. Засобом їх боротьби став революційний терор. Інша частина українців - переважно мешканці Волині, Полісся, Підляшшя – прийняли участь у виборах і обрали 25 представників у польському сеймі, заявивши про парламентські методи відстоювання ідеї державної самостійності.

ІІ період (1923-1930) – період реорганізації політичних структур. В цей період втрачаються усі ілюзії українців щодо продовження війни, уряд ЗУНР в екзилі заявляє про саморозпуск. Політичні сили починають вирішувати проблему участі у польських законодавчих органах. У 1925 році з різних політичних сил виникає Українське Національно-Демократичне Об’єднання (УНДО) на чолі з Дмитром Левицьким. Ця ліберальна політична сила виступає за конституційну демократію, самостійність України, політику аграрних реформ і “органічного розвитку”; намагається нормалізувати україно-польські відносини. УНДО контролює газету “Діло”, має найбільшу кількість мандатів у сеймі. На його підтримку виступає сам митрополит УГКЦ Андрій Шептицький.

Певного впливу в народі набирають інші українські партії – Соціалістично-радикальна (Лев Бачинський), соціал-демократична (Лев Ганкевич), Українська католицька народна партія (Єпископ Григорій Хомишин, 1930). Про радянської орієнтації додержуються нелегальна КПЗУ і легальні Українська партія праці (1927-30) і “Сільроб”. Завдяки їх про радянській пропаганді багато представників інтелігенції у цей час емігрують до УРСР (де майже усі будуть знищені у 30-ті роки).

У 1929 р. у Відні створюється нелегальна Організація Українських націоналістів (ОУН) – революційно-політична структура, яка базується на націоналістичній ідеології, яку очолив Є.Коновалець.

ІІІ період (1930-1939)- період боротьби між політикою “нормалізації” та революційної дії. У 1930 році польський уряд у відповідь на активізацію і ріст радикальних політичних сил українства бере курс на посилення репресій. В Галичині вводиться т.зв.“пацифікація” – серія жорстких репресивних заходів проти українців силами армії і поліції. Проводяться арешти, погроми, ліквідація культурних українських установ. У 1934 році у Березі-Карузькій створюється концтабір для українців, нова конституція 1935 р. суттєво обмежує права парламенту, Польща стає авторитарною державою. В цих умовах, щоб позбутись багаточисельних жертв, УНДО намагається здійснити політику “нормалізації” відносин з польським урядом, але останній вимагає від УНДО засудити дії антиурядової опозиції і розірвати з нею зв’язки. Рейтинг УНДО в народі падає, а репресії поляків посилюються. З 1938 року починаються відкриті антиукраїнські погроми з боку польських шовіністів. Політика “нормалізації” зазнає поразки, Польща стає державою з поліцейським режимом. І в цей час з’являється і набуває популярності новий різновид ідеології українського націоналізму – інтегральний націоналізм Д.Донцова і ОУН., як втілення цієї ідеології.

Загалом цей період український національно-визвольний рух в регіоні набуває двох форм: легальної (УНДО, Українська Парламентська репрезентація) і нелегальної. Представники першої застосовують мирні, реформаторські методи, другої – революційні методи. Нелегальні форми боротьби, в свою чергу, поділялись на помірковано-революційні (КПЗУ) й радикально-саботажні, терористичні (ОУН). ОУН, крім сотень актів саботажу, організувала більше 60 замахів і вбивств польських і радянських державних і політичних діячів (міністр внутр. справ Перацький, радянський представник Майлов, педагог Іван Бабій). КПЗУ напередодні ІІ світової війни майже не існувала, оскільки була поступово знищена ВКП(б), КП(б)У і Комінтерном. З початком придушення “українізації” в УРСР лідери КПЗУ були звинувачені в “націоналізмі” і виключені з партії, потім проведена чистка 2/3 її складу, її представники викликались до Москви, де були знищені, а у 1938 році вийшла постанова про розпуск Компартії Польщі та її складової – КПЗУ.

Культурний розвиток.

Поляки розвивали, головним чином, систему початкової освіти, систематично закриваючи україномовні школи. Наприклад, в Галичині з 2400 українських шкіл у 1912 році на 1937 рік залишилось лише 352. Середньою освітою займалася просвітницька спілка “Рідна школа”, яка до 1938 року заснувала близько 40 гімназій, ліцеїв, профшкіл. В системі вищої освіти спостерігається дискримінація українців. Але у 1920 році без дозволу польської влади у Львові був відкритий підпільний університет, що мав 3 факультети. Він був ліквідований поляками у 1925 році.

Культурними справами займались і так звані “Просвіти”, що видавали книжки, засновували курси, дитсадки. Активну діяльність намагалась вести й українська греко-католицька церква, яка володіла мережею молодіжних і жіночих організацій, а у 1928 році заснувала Богословську академію, очолену Йосипом Сліпим. Права цієї церкви були захищені конкордатом між Ватиканом і польським урядом, тому поляки не відважувалися тиснути на греко-католиків. Православна церква, навпаки, зазнала переслідувань. Під час кампанії масового окатоличення було знищено 200 православних храмів, 150 передано греко-католикам. Але масового переходу в католицтво серед населення так і не відбулося.

Українські землі у складі Румунії.

За Сен-Жерменським договором 1919 року між Антантою і Австро-Угорщиною Буковину було передано Румунії, а у 1920 році країни визнали й захоплення Румунією Бессарабії. На цих територіях була ліквідована колишня система управління, на чолі повітів тепер ставилися префекти – представники міністерства внутрішніх справ. У міжвоєнний період на цих землях відбувались наступні процеси:

- переслідування на мовно-культурному ґрунті, державною стала румунська мова, українська була заборонена для вживання у державних і муніципальних органах; відбувалось закриття укр. Шкіл, гімназій, культурно-освітніх установ;

- румунський патріархат підпорядкував собі православну єпархію Бессарабії та буковинську метрополію. Українські священики не допускались до вищих церковних посад, права українців обмежувались при вступі до семінарії;

- економіка цих територій мала колоніальний характер;

- Діяльність політичних партій в цей період була переважно заборонена. Лише з 1927 року по 1938 рік діяла Українська національна партія, схильна до компромісів з румунською владою і легальних методів боротьби.