Література
Алексеєва Л. "История инакомыслия в СССР" -Вильнюс-Москва, 1992
Баран В.К., Даниленко В.М. Україна в умовах системної кризи (1946–1980-і рр.). – К., 1999. – С. 17–62
Бунич И.Золото партии
Касьянов Г."Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х років"
Курносов Ю.О. Інакомислення в Україні (60-ті – перша половина 60-х рр. ХХ ст.). – К., 1994.
Мороз В. "Шістдесяті роки в Україні"
Новодворская В. Над пропастью во лжи
Панченко П.П. та ін. Україна: друга половина ХХ століття: Нариси історії. – К., 1997. – С. 3–11, 68–72, 115–125, 132–137, 146–167.
Русначенко А. Національно-визвольний рух в Україні. Середина 1950-х – початок 1990-х років. -К., 1998.
Сергійчук В.І. Десять буремних літ: Західноукраїнські землі у 1944-53 рр.
Українська Гельсінкська група. 1978-1982. Збірник документів і матеріалів
Український правозахисний рух. Збірник документів і матеріалів
Чорновіл В. Лихо з розуму
Лекція 11. Україна – суверенна незалежна держава
План
1. Україна в роки “Перебудови”.
2. Українська національна антикомуністична революція 1989–1991 рр. Формування інститутів державності.
3. Соціально-економічні проблеми державного будівництва.
4. Зовнішня політика України наприкінці XX ст. – на початку XXI ст.
1. Україна в роки “Перебудови”.
Загострення кризи радянської системи в середині 80-х років вимагало негайних змін в усіх сферах суспільного життя. Це добре розумів новий генеральний секретар ЦК КПРС М.С.Горбачов, що посів цю посаду у березні 1985 року. Розпочатий ним процес оновлення та модернізації усіх сфер суспільного життя, що тривав з квітня 1985 по 1991 рік, отримав назву “перебудови”. Головними рисами цього процесу стали так зване “прискорення” в економіці, корінна перебудова суспільно-політичної сфери, політика гласності в сфері ідеології. В цілому, загальна криза радянської системи була обумовлена системою певних чинників, до яких належали:
· Недосконалість політичної системи:
- підміна справжнього народовладдя формальним представництвом трудящих у Радах, що вело до пасивності і безініціативності, відчуження народу від реальної влади;
- ігнорування принципу розподілу влад і узурпація значної частини законодавчих функцій виконавчою владою (Рада Міністрів);
- обмеження діяльності громадських організацій, їх одержавлення, обмеження гласності й інформованості суспільства;
- політична монополія і керівна роль в державі КПРС.
· Криза в соціально-економічній сфері:
- економічна відсталість країни, падіння економічних показників, загострення соціальних проблем – повільне зростання доходів населення, житлова проблема, падіння рівня охорони здоров’я;
- розростання бюрократичного апарату, що приводило лише до збільшення витрат;
- деформування структури розміщення продуктивних сил, що призводило також до погіршення екологічної ситуації, нерівномірний розвиток регіонів;
- зростання корупції та тіньової економіки;
- зрівнялівка в оплаті праці, поглиблення кризи організації праці – нераціональне використання робочої сили;
- фізичне і моральне старіння основних виробничих фондів, погіршення якості та конкурентноспроможності продукції на світових ринках;
- ускладнення демографічної ситуації (зниження природного приросту, старіння населення і т.д.)
· у міжнародній сфері:
- реальна загроза стадіального відставання: світ вже вступав у постіндустріальну стадію розвитку, а СРСР ще не подолав індустріальної;
- загострення міжблокового протистояння, активізація гонки озброєнь, що підривало економіку й посилювало соціальне напруження в державі;
- участь СРСР у безперспективній війні в Афганістані (призвела до міжнародної ізоляції, демографічних, матеріальних, моральних втрат).
· У духовній сфері:
- ідеологічний диктаті антирелігійна політика призвели до деформацій і обмеженості духовного розвитку;
- посилення процесу русифікації гальмувало національний розвиток народів СРСР.
- Наявність певних надбань і досвіду боротьби у вигляді дисидентства 60-80-х років, яке стало каталізатором занепаду радянської системи.
Усі ці чинники приводили до наростаючого невдоволення існуючими порядками і готовності частини суспільства до реформ.
Політика “перебудови” мала кілька етапів. Існують кілька періодизацій “перебудови”. Наприклад, О.Бондаренко виділяє три періоди: 1) квітень 1985-1986 – усвідомлення суспільством необхідності корінної реорганізації життя; 2) січень 1987-1988 – утвердження гласності й демократизація; 3)1989-1991 – спроба здійснення радикальних реформ в економіці й політичній сфері. О. Бойко виділяє шість етапів перебудови:
1) квітень 1985-січень 1987 – визрівання політичного курсу перебудови.
2) Січень 1987-літо 1988 – кристалізація та усвідомлення основних завдань перебудови, формування й розширення її соціальної бази;
3) Літо 1988 – травень 1989 – зміщення центру рушійних сил перебудови зверху вниз
4) Травень 1989-лютий 1990 – розмежування, консолідація та протистояння політичних сил
5) Лютий-грудень 1990 – поступове зміщення вправо акцентів політики керівництва СРСР і радикалізація народних мас.
6) Грудень 1990-серпень 1991 – кінець перебудови.
В економіці: політика “перебудови” проявилася в розширенні сфери діяльності приватного сектору й розширенні самостійності державних підприємств. Вже у квітні 1985 року пленум ЦК КПРС проголосив курс на “прискорення економічного розвитку” на базі науково-технічного прогресу, що спочатку полягав просто у покращенні планування, укріпленні виробничої дисципліни й порядку, підвищенні відповідальності кадрів. У 1987 році на пленумі ЦК КПРС був взятий курс на відмову від адміністративних методів ведення господарства, створення поряд з державними кооперативних, орендних, акціонерних, приватних підприємств тощо; створення механізму управління ринкового типу. У 1989 році розпочалось створення на селі альтернативних форм господарювання – фермерських господарств, різних видів оренди. Реформи не дали бажаного результату: падіння виробництва продовжувалось; інфляція зростала; економічна криза поглиблювалась.
В суспільно-політичній сферіперебудова відбилась в таких процесах, як: політична реформа (січень 1987 – пленум ЦК КПРС “Про перебудову і кадрову політику партії” – відновлення ролі Рад як органів політичної влади; вибори народних депутатів у 1989 р. на альтернативній основі (лише 1/3 – від КПРС, ВЛКСМ та інш.); демократизація й лібералізація життя суспільства (видання незалежних газет, зокрема антирадянської спрямованості, нові публікації, критика Сталіна, критична переоцінка минулого); поява і активізація неформальних суспільних і політичних організацій (“Рух”, “Зелений світ”, “Меморіал” тощо); звільнення політв’язнів.
2. Українська національна антикомуністична революція 1989-1991 рр.
Процес перебудови, розпочатий у 1985 році, призвів до створення революційної ситуації, що проявилася в наступних процесах:
I. Поява рушійної сили, яка б могла революцію очолити і повести за собою широкі маси.
- Такою рушійною силою майбутньою революцій стала соціальна база “перебудови”: неформальні організації – Український культурологічний клуб (Київ), Товариство Лева (Львів), Народний союз сприяння перебудові (Одеса), Комітет підтримки перебудови (Ворошиловград), Товариство української мови імені Т.Шевченка, українознавчий клуб “Спадщина”, студентське об’єднання “Громада”. У жовтні 1989 року у Львові була створена перша політична партія – Українська національна партія ( лідер – Г.Приходько);
Спочатку соціальна база була ще вузькою, і складалась переважно з інтелігенції, мало було селян і робітників. Але незабаром ситуація змінилась. 1 жовтня 1990 року відбувся Всеукраїнський політичний попереджувальний одноденний страйк, 30 жовтня – 100-тисячна маніфестація у Києві, 2-17 жовтня 1990 – голодування студентів у Києві. Вимогами були: відставка уряду, надання Декларації про Державний суверенітет, нові вибори на багатопартійній основі тощо. Скоро з’явились нові партії: Укр.республіканська партія, Укр.народно-демократична партія, УХДП, Укр. селянсько-демократична партія, Партія зелених тощо.
II. Погіршення становища широких народних мас (економічна криза)
- виникнення робітничого руху – виступ шахтарів Кузбасу. Страйки шахт “Ясинувата-Гдибока” (15 липня 1989). Вимоги: економічна самостійність шахт, підвищення зарплати, заміна місцевої державної та партійної влади. Страйк завершився після задовольняння майже усіх вимог, вибори на альтернативній основі, багатопартійність, ідейний і політичний плюралізм, розширення прав союзних республік. Попереджувальний страйк 11 липня 1990 року (256 підприємств республіки. Новий страйк – весна 1991 року.
- спад в економіці: зниження валового продукту і національного доходу.
III. Неможливість “верхів” контролювати ситуацію в країні, правити “по-старому” вилилась в політичну кризу влади. Адже в цей період КПУ та КПРС вже немає вже такого впливу, її чисельність зменшується, опозиція КПУ у Верховній Раді хоч і складає третину, але починає відігравати помітну роль. Невипадково серед головних вимог народу того часу були: скасування 6 статті Конституції СРСР, ліквідація органів КДБ, військової повинності, лібералізація життя. Про політичну кризу свідчили й такі події:
- 1988 рік (червень-липень) - ХІХ Всесоюзна конференція КПРС поставила питання про необхідність глибокого реформування політичної системи;
- 1989 рік –перша політична демонстрація у Львові і перший політичний страйк;
- Установчий з’їзд Народного Руху України у вересні 1989 року (280 тис. громадян;